Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

Екопсихологія/Прив’язаності помилковi й істинні

Прив’язаності помилковi й істинні

Фiлософський термiн «прив’язаності» означає стан сильної й тривалої «прикрiпленостi» людини своїми індріями до якихось об'єктiв. Це можуть бути батьки, дiти, чоловiк i жiнка, об'єкти сексуального потягу, грошi, предмети розкошi, високе становище в суспiльствi, улюблена трудова дiяльнiсть, друзi, власне тiло, азартні ігри, тi або iншi види їжi, алкогольнi напої, тютюн, iншi види отрути…

Тобто, ми бачимо, що прихильностi можуть бути явно шкiдливими, не явно шкідливими, а також й досить позитивними для певних етапiв розвитку людини. Адже саме останнi часом змушують нас «ворушитися» у наших життєвих проявах, причому на високому емоцiйному рiвнi. Набагато гiрше, коли людина не рухається, живе лiниво.

Подивимося на аналогiю: автомобiль, судно — ними можна керувати тiльки в тому випадку, якщо вони рухаються щодо навколишнього субстрату; якщо ж вони не мають власного активно працюючого рушiя — направити їх кудись, повернути, розвернути — украй важко або неможливо.

Так i людина: якщо вона живе активно, нехай хоч ще й не має вiрного розумiння сенсу свого життя й своєї Вищої Мети, — але її рух дозволяє Боговi створювати для неї багато навчальних ситуацiй. Тiльки тодi вона розвивається, готуючи себе до наступних духовних сходжень.

… У релiгiйнiй лiтературi можна зустрiти образ нібито позитивних героїв, якi раптом полишили турботу про свої родини і пішли назавжди в пустельництво, сподiваючись на духовнi досягнення. Це пiдносилося в тiй лiтературi як гiдний наслiдування «обрив прив’язаностей».

Але нi, це не вiрно. Так рвати «прихильностi» не тiльки не виправдано з позицiї етики, але й безглуздо. Вони повиннi не рватися «вольовими актами», а замiнюватися. Треба прагнути полюбити Бога. Це важко зробити вiдразу. Але необхідно поставити перед собою таку мету, просити Його допомогти. І любов до Бога тодi зможе рости в мiру того, як ми вивчаємо Його допитливим розумом у книгах, духовних бесiдах, особистих запитах до Нього з проханням показати, виявити Себе, дати вiдчути Його Любов, напоумити Одкровенням… Це й буде вiрний — для початку — розподiл своїх індрій.

Потiм, коли ми починаємо відчувати реальну взаємнiсть любовi, прогрес взаємин iде ще швидше, любов поступово перетворюється на пристрасть, на нову прихильнiсть… І ця нова — істинна — прихильнiсть-пристрасть поступово витiсняє всi iншi.

… Я прожив своє життя саме так. Будучи вихованим в атеїстичному середовищi, я лише з 27 рокiв уперше почув про реальність буття Бога. Але в тi роки нiхто не мiг пояснити менi, що ж криється за цим словом. Православ'я дало першi мiстичнi переживання, зрозумілої вiдповiдi на питання про те, що таке Бог, у ньому не виявилося: Бог-Отець там виявився просто загублений. Хоча Вiн був центральною постаттю в Ученнi Ісуса Христа. Книги дали деяке розширення світогляду, але в тi роки не було жодної, де все було б написане настiльки ж детально й просто, як у тiй, що ви читаєте тепер.

У мене нiколи не було втiленого Гуру — духовного Вчителя, що знає всю дорогу до Бога. Їх тодi навколо, очевидно, не було зовсiм. І це — почасти добре. Тому що наявнiсть втiленого Гуру, з одного боку, так, дозволяє швидше й простiше одержувати пояснення й практичні технiки для роботи над собою. Але, з iншого боку, спiлкування з Ним формує прихильнiсть до Нього як до тiлесної форми — а не до Його Свiдомостi; цiль у такому випадку виявляється не вищою, а промiжною, i не всi учнi в такій ситуації виявляються в змозі перемкнутися на Вищу Мету — на Свiдомiсть Бога-Отця.

Бог вiдразу поставив тодi передi мною — вченим, який мав уже солiдний досвiд наукових дослiджень, — вiдразу Вищу Мету — Самого Себе у всiй Всесвiтнiй Повнотi.

І я закохався в Нього.

А далi вже все було досить просто: я, що називається, «попер напролом». Я пiшов до Нього, за мною спрямовувалися iншi люди — велика кiлькiсть людей, що змінювали одне одного. Але вони не витримували мою швидкiсть, мою iнтенсивнiсть. Хтось вiдходив спокiйно, хтось бунтував, вимагав «особливої» любовi до себе, не одержуючи — ненавидiв. Хтось зраджував, роблячи пiдлостi, хтось обмовляв, навiть привселюдно. Хтось обкрадав. Знайшлися навiть тi, хто вбивав моє тiло.

Але я йшов уперед, не оглядаючись, не закохуючись у людей i не вплутуючись у сварки, не мстячи навiть за пiдле, жорстоке вбивство, хоча й довiдався iмена своїх убивць. Я не дозволяв собi зупинитися через «прив’язанiсть» до своєї честi, до престижу, до свого тiла, нарештi.

У мене не було нiколи платних учнiв, яким я продавав би свої вищi знання. У мене були друзi, яких я дуже любив. І я дарував їм себе, свiй духовний досвiд, жив для них i Бога. Не мiг же я продавати їм свою любов за грошi! Нагородою менi за допомогу їм — були їхні успiхи.

Я їх дуже любив. Але якщо вони вiдходили — я не був «прив'язаний» до них i вiдразу про них забував.

Я жодного разу не зробив — цілковито щиро! — жодної найменшої спроби повернути до себе кого-небудь, хто вiдiйшов вiд мене. Навпаки, я заохочував їх до вiдходу — щоб не перевантажити ношею знань, для них поки що непосильною.

Однi вiдходили, переставши розумiти мене, — Бог пiдводив iнших, бiльш готових… Я любив їх ще сильніше, тому що вони розумiли мене краще… Але я все одно не «прив'язувався» до них: у мене була головна любов — любов до Бога!

І скiльки б не лили бруду на мене заздрiсники, зрадники, наклепники — iз всiх суперечок я вийшов переможцем: Бог прийняв мене в Себе, я навчився зливатися з Ним в Обiймах Любовi. Я — перемiг! Перемiг не когось iншого. Ні! Перемiг, нiкому не заподiявши страждань, перемiг самого себе, ставши iншим — таким, яким потрiбний був Боговi.

Я — перемiг, i закликаю вас до тiєї ж Перемоги!

А за допомогу в досягненнi Перемоги я вдячний i Боговi, i всiм тим, які йшли зі мною, любили й ненавидiли мене: через вас Бог збагачував мене й коригував мiй шлях по життю. Мир вам усiм!