Розділ сьомий:
Нова зустріч
З того дня, як Олексій бачив чудесне зцілення, здійснене через Раду, він певний час сподівався, що знову зустріне її й дізнається від неї те, як вона здобула це вміння. Втім, ніхто нічого про таємничу знахарку не знав і ніколи раніше її не бачив.
З часом Олексієві іноді стало навіть здаватись, що все, що трапилося, було всього лише видінням дивним, явленим Богом.
Він жив — як раніше. В самотньому своєму предстоянні перед Богом він старався бути схожим на старця Миколая і таким самим, як його життя, бачив і своє майбутнє…
Минули осінь, зима… Настала весна.
Сніг вже геть зійшов. Яскраво пробуджувалася природа того року.
* * *
І от одного разу тієї весни Олексій заблукав у лісі.
Вперше з ним таке трапилось! Адже стільки років уже тут у тайзі прожив! Завжди ж легко підмічав і запам’ятовував дорогу! Як би далеко не заходив — завжди напрямок вірний, як назад вийти, знав!
Втім, зараз він ішов і йшов, вибився з сил і не уявляв навіть, в якому напрямку тепер рухатися. До вечора явною стала близька присутність вовчої зграї. Олексій розклав багаття. Вовки не наближалися, боячись вогню, а потім і зовсім пішли.
Заночував біля вогнища…
… Ранок був ясним, все довкіл сяяло й іскрилося у світлі східного сонечка!
«Як глупо буде отак просто — ні за що, ні для кого — загинути серед цієї краси дивовижної!» — подумав Олексій. Він спокійно так про це подумав, без страху, без печалі.
Легко потекли слова молитви:
«Боже, виведи! Вкажи мені шлях — якщо на це є Воля Твоя!»
Він мов притих сам у тиші внутрішній — і потім попрямував упевнено й швидко в той бік, куди, як йому здалося, спрямовував його Бог.
* * *
Двоє сильних молодих чоловіків, що охороняли спокій і безпеку общини, помітили ченця, котрий прямував просто до їхнього поселення — причому так швидко і впевнено, ніби знав дорогу.
Порадившись між собою, вони вирішили його зв’язати й привести до старійшини Благослава, щоб з’ясувати: звідки взявся, що замислив цей лазутчик і як з ним бути.
З полотняним мішком на голові, щоб не підмітив дороги, зі зв’язаними руками Олексія довго кудись вели. Він навіть не встиг побачити тих, хто його зв’язав. Вони діяли злагоджено й спритно, не били, болю жодного не завдавали. Йшли мовчки.
По тому, як стишили крок, як довкола почулися голоси, — Олексій здогадався, що прийшли до поселення.
З нього зняли мішок — і він побачив людей, що його оточили.
Перед ним стояв високий, з білосніжними від сивини волоссям і бородою, могутній, попри роки, старий із посохом в руках. Олексія поставили перед цим старим — вочевидь, старійшиною цієї общини. Нібито — як на суд.
Старий дивився на Олексія хвилю якось особливо, ніби наскрізь бачив, потім заговорив із двома рослими хлопцями, котрі все ще тримали зв’язаного Олексія за плечі з обох боків.
— Ну що ви наробили? Навіщо сюди притягли? Не підглядач, не мислить злого! Ось подивіться самі — навіть страху не має! Що з ним робити тепер?
— Пробач нам, Благославе! Не знали, що робити: простісінько до нас ішов, наче дорогу знав. От і вирішили до тебе вести…
… Люди довкола були доброзичливі, спокійні, дивилися мовчки на те, що відбувалося, й чекали на рішення старійшини.
І тут, раптом, серед общинників, що його оточили, Олексій побачив… ту цілительку!
Спалахнуло все всередині від радості великої!
Подумав: «Так от навіщо Бог сюди вів!»
Олексій помітив, що від старійшини не ховалося ніщо. Схоже, думки інших людей він мов у відкритій книзі читав:
— Так от, значить, який твій чернець, внучко!... Серце відкрите має, помисли чисті! Іди на стіл збери, Радо! Всі зберемося: вирішувати, що ми тепер з ним робити маємо.
Рада вклонилася старійшині, побіжно з-під повік ще раз поглянула на Олексія ласкаво, тепло, підбадьорливо. І потім пішла до хатини.
Величний старий подивися знову на Олексія, мов наскрізь пронизуючи поглядом:
— Гостем будеш, Олексію, раз Бог тебе сюди привів!
Мене звати Благослав, старійшина я цієї общини і Раді приходжуся дідом.
… Ледь помітна посмішка торкнула його губи, коли при імені Ради радість знову спалахнула в Олексієві — від розуміння чуда й Промислу Божого!
І вже звертаючись до тих, що тримали Олексія з обох боків за плечі, Благослав промовив:
— Та розв’яжіть же його, телепні!
… Потім пішов, не обертаючись, до хати, впевнений у цілковитому послуху всіх навколо.
* * *
Сіли за довгий стіл, накритий суровою полотниною.
За столом зібралося багато дорослих членів общини: чоловіки, жінки. Рада теж сіла поруч із дідом, коли закінчила подавати на стіл.
Їжа була проста: хліб, овочі відварені зі свіжими травами, капуста квашена, солені грибі.
Їли мовчки, без поспіху, в тиші.
Опісля Рада принесла заварені духмяні трави і мед.
Випивши, старійшина заговорив:
— Ти от, Олексію, гадаєш, що до становища старовірів-розкольників потрапив? Що ховаємось ми від каральних військ, щоб вижити й віру зберегти свою? Так? Ну говори вголос усе, як ти мислиш, що на серці тримаєш, щоб усі тут про твої думки знали!
… Олексій пам’ятав попелище, пам’ятав спалених живцем розкольників і хотів, щоб цих людей не спіткала подібна страшна доля.
Він заговорив гаряче, щиро:
— Немає різниці в тому, як пальці скласти, щоб перехреститися! До Ісуса ми свої молитви підносимо й до Отця Його Небесного, у владі Котрого всі життя наші! В обрядах же тільки — різниця! А це — неважливо! Через це не варто життя і відбирати, і віддавати!...
Охрестити я всіх можу за обрядами новими — і не буде тоді утисків і гонінь у життях ваших!
Ісус любов заповідував між людьми мати, щоб усі — як брати і сестри перед Ним були!
Так чому ж ми самі розділяємося там, де миру і вірі чистій бути місце?!
… Благослав посміхнувся:
— От, бачили, чули?! Таке, виявляється, теж може бути!...
… Потім уже Олексієві сказав:
— Не все ти про нас, Олексію, зрозумів!... Не старовіри-розкольники ми!...
На Русі й до християнства — люди жили, Богові служачи!...
— Ви — язичники, значить?
— Ще раніше, ніж на Русь прийшло християнство, стали Знання справжні про Бога — обрядами замінюватися…
Звеліли князі зробити ідолів, що зображували «богів», звеліли ритуали звершувати перед тими ідолами — щоб у покорі й страху непослуху народ жив.
Так і з’явилося те саме язичництво.
Утвердили ті властителі язичництво — замість Знань, що люди від Бога напряму мали.
Щоб свій «порядок» утвердити — було наказано жертви «богам» і жерцям приносити…
Так і розучилося дуже багато людей Бога Живого бачити й відчувати!
Реальність — ідолами, з дерева вирізаними чи з каменю витесаними, замінили…
Про живе спілкування з Богом — так і забулося…
Волхви лічені пам'ять про те Знання й уміння великі зберігали. Та в ліси вони пішли… Їх — чаклунами називати стали…
От до таких «чаклунів» ти й потрапив, Олексію! І це тобі тепер випадає вирішити: чи відректися від віри своєї колишньої заради Знання Великого — чи не відректися…
Добре, підкріпилися, поговорили…
Ідіть з миром, друзі!
А ти, Радо, гостя влаштуй на нічліг та на запитання його відповіді дай!
Книга в PDF