Розділ п’ятий:
Бесіди з Радомиром
Невдовзі Веліяр із дружиною і зовсім пішли з общини. Він гадав, що з ним разом й інші общинники підуть, а вийшло, наче сам себе вигнав.
Для всіх цей час був не простим.
Рада переживала відхід Веліяра — як біду велику. Хоча Благослав і говорив їй, що це полегшення і треба радіти тому, що Веліяра, з його ж волі, позбулися. І — що виганяти його не довелося.
З Радомиром Рада опісля теж говорила багато про що. Батько похвалив її:
— Молодець, доню! Добре перед людьми ти виступила: не побоялася говорити слова від Бога!
— Як це — від Бога?
— Отак і вийшло, що Бог — через тебе говорив, доню! І надалі вчитимешся, як Голос Божий в собі розрізняти!
— Говорити, може, й говорила… Та чи багато сенсу?
Занадто багато що у нас тепер в общині стало не так…
От — Веліяр із дружиною пішли…
Багато людей діда бояться. Слухаються, а самі — не з усім згодні, про себе різне думають… Веліяр от — не боявся говорити про те, що проти діда думає, та злоба в ньому зросла, і все так скінчилося, що гірше й не придумаєш…
— Чому ти гадаєш, що погано все скінчилося? Адже багато що зрозуміли люди через подію цю! І втрачене відчуття Присутності Бога завжди в житті своїм — вони воскрешати почали! Адже не достатньо тільки пам’ятати про це, треба відчувати Його серцем, душею, жити так постійно!
А проти волі — до Обителі Божественної людей заганяти не можна! В кожного — свій вогонь в душі полум’яніти повинен! Такий вогонь любові з Вогнем Божественним Загальним з’єднатися може!
Поки особисті бажання є головними правителями душі, поки зарозумілість закриває розуміння Божественної Волі — то не готова, значить, іще така людина до життя в Божественній Єдності!
От — як би ти сама общиною керувала? Думала?
— Общиною керувати, тату, я б не змогла… А от жити, як Ти, — хотіла б: людям допомагати, пояснювати про те, що знаю… І дідусь же раніше так жив… А тепер…
— А що тепер? Бога поруч не стало?
В собі, доню, рішення проблем шукати слід! Можливо, добре було б, якби ти завжди — як сонечко — серцем сяяла! І — для всіх прикладом для наслідування була б у прагненні з’єднати життя своє з Життям Божественним!
— Я стараюся, та не завжди виходить…
Чому іноді, раптом, так порожньо на душі стає? Мені часом здається, що я забула, як бути щасливою, як радіти… Роблю, що слід, — а радості в цьому немає… Ніби — постарішала раніше строку! Мов у неволі живу! Як берізка, що корінням до землі прив’язана й від місця, де виросла, втекти не може…
Мені так не вистачає Тебе поруч!
— Але ж Я — завжди поруч!
— Я знаю це… Та не так все, як раніше, коли в тілах поруч були…
Ти — людям допомагав, учив, зцілював… А я — і вчуся у дідуся, начебто, потрібному, втім, нікому навколо не потрібно те, що я знаю тепер!...
Навіть трішечки допомогти комусь — в радість би було!...
Розумієш? — нікому не потрібне життя моє таке! А як це змінити?
Думала свого часу, що, як полюблю кого, — заміж вийду, діток народжу, — то хоч їх учити стану…
— І що ж, дочко, ніхто тебе за себе заміж не бере?
— Та чимало були б раді, задивляються… Втім, серцю не любий ніхто з них… А без цього — все це сенсу не має…
Ти попроси дідуся, щоб хоч людей у селах зцілювати пускав!
— Спробую.
А ти — спробуй ту радість завжди мати в душі, що не зовні від тебе причини має, а всередині в серці духовному народжується й шириться!
Ти ж умієш це, та тільки не завжди живеш так! Ти тепер пізнай, як усьому й усім навколо ця твоя радість вижити в часи суворі може допомагати!
Ти ж сама говорила, що, коли Отця-Сварога відчуваєш, — щастю немає меж!
— Так! Ти правий! Та тільки не виходить весь час так жити!... Закінчилася медитація, в котрій була у Злитті з Богом, — і немов сонце, з яким разом сяяла, за хмаринку зайшло, — і все тепер сіро й понуро довкіл…
— Ти от — про берізку сказала, що не втекти їй з того місця, де виросла…
От і візьми з берізки приклад! Там, де Богом було місце для берізки тієї визначено, — росте вона й усім свою красу і любов дарує, повітря диханням своїм наповнює, здоров’ям і силою для всіх те повітря стає!
І якщо не милується нею ніхто, то від цього не припиняє берізка свою красу і любов світу Божому дарувати!
Так, бувають такі складні часи наших життів, коли важко в зовнішньому знайти привід для радості. Й усі події не такі, як нам би хотілося… От саме в такі часи можна вчитися дуже глибоко з’єднувати себе — як душу — з Богом! Треба не просто шукати для себе спокій і захист в Його Любові та Всесиллі, пізнаючи Його — Великого, Єдиного, Безмежного. А треба починати випромінювати Його Любов! У тій сірій імлі, що згустилася довкола, — можна засяяти, як сонечко, нехай і маленьке поки що! Цьому сонечку Бог дає Свою Силу — щоб світити!
Таке життя з Богом може перетворювати енергії печалі — в сяйво любові чи в ніжний спокій-ласку. Спробуй! От, стали думки сумні долати — а ти їх не просто сховай в собі чи геть віджени, але перетвори на любов!
Пам’ятаєш? — учив тебе дідусь ранковому танцю: як сонечко зустрічати й радість сонячну світові дарувати! Адже вмієш! То чому ж сама це щодня не виконуєш?...
Починай кожен ранок — із танцю сходу сонячного в собі-душі!
Серце, з’єднане з Божественною Любов’ю, може сяяти, як Сонце!
Якщо ти звільнила всередині тіла й душі простір для Бога, якщо твоя любов до Бога сильна, чиста — то Бог заповнює духовне серце! Потоки Божественного Світла, подібно до струменів фонтану, можуть литися тоді крізь руки! Любов твоя й Любов Бога з’єднуються в серці духовному твоєму — і, злившись, вони можуть текти, сяяти, променіти!
Дідусь учив тебе так зустрічати схід сонця вранці.
Але важливо, щоб Сонце Любові Божественної зійшло всередині, в тобі! І не тільки на зорі вранішній воно сяяти може й повинно! Цей стан треба дуже міцно з’єднати з душею всередині духовного серця! Віддавай своє серце Богові — щоб Він міг світити, любити, творити через тебе!
Пізнай, що такий потік твоєї любові, з’єднаний з Божою Любов’ю, може текти зверху і знизу, ззаду вперед чи, навпаки, назад! Навчися направляти такі потоки! Дозволь їм струменіти в усі боки одночасно чи збирай в направлений Промінь! Щоб — крізь тіло твоє і тебе як душу — Любов Божа осявала цей світ!
Навчися пропускати такі Потоки крізь руки! Тоді — Мені буде легко вчити тебе далі!
Навчися жити душею — величезною, вільною від тіла!
Ти звикла бачити Мене в Образі невеликому. Але поглянь:
… Радомир показав Раді, що весь простір вище поверхні Землі й нижче її на величезні відстані охоплюють Його Світло та Любов.
— Ну ж бо, обійми Мене всього!
… Рада спробувала і зрозуміла, наскільки вона ще маленька: їй не охопити все те Світло Радомира, не спуститися до кінця в ті Глибини, що Він може розкривати!
— От бачиш! А говориш, що жити тобі нудно й сумно, робити нічого! Вчися, поки на це є час!
Навчися задавати всьому простору довкола — гармонію, що в єдності з Богом сама пізнаєш! Це має бути завжди, що б ти не робила! Навіть якщо просто йдеш кудись, говориш із кимось, красою природи милуєшся, кашу вариш — все це може осявати Боже Світло, що в тобі-душі горить!
Потрібно запропонувати Богові — через себе, з собою разом — Його Любов-Ніжність проявляти людям і всьому живому! Саме так — лад із Богом душа здобуває!
І тоді — ти зможеш учитися на будь-якій відстані бачити, чути, людям допомагати, рішення вірні їм підказувати!
Навіщо вчилася ти руки душі відчувати, якщо без діла тепер ці руки твої, що всеохопними можуть стати? Навіщо вчилася ти Променем Божої Любові все бачити й зігрівати, якщо забуваєш цим умінням роботу звершувати? Нехай поки що й не була великою користь від такої роботи твоєї, але ж це — не виправдання безділлю душевному: мовляв, ще не багато вмію й можу!
— Але ж для такої допомоги й тіло не потрібне взагалі! Ти це тепер Душею краще можеш робити!
— Тож, якщо Я краще це робити можу, — значить, по-твоєму, ти не маєш цього освоювати?
Не так!
А час твій ще настане, не квап! Вчися — поки є час! Та не витрачай його даремно!
… Опісля Радомир і з Благославом бесіду мав.
Благослав виду на людях не показував, що те, що відбулося в общині, і для нього тяжко було. Провину свою він відчував.
Без труду відчув він присутність Радомира. Легко зрозумів і те, про що буде розмова.
Радомир почав:
— Батьку, ослаб волю, котрою общину тримаєш! На неволю перетворився послух тобі!
— Хочеш, щоб усі, як Веліяр, хто куди розбіглися і з власної волі жили? Ні! Общину — збережу!
— Не гарячкуй!... Пам’ятаєш, як ти Мене в дитинстві верхи скакати вчив? Говорив про те, як треба з конем ладнати:
«Якщо свою волю вершник ослабить зовсім і дозволить коневі командувати — не годиться!
Якщо свою лише волю вершник проявляє, а коня свого не відчуває, — теж не годиться: кінь не рабом, а другом, бути хоче! А той, хто в рабстві, — підведе в тяжку хвилину!
Потрібно коня другом зробити, навчитися його відчувати як самого себе — кожен крок його, кожен стрибок!
Якщо страх перед перешкодою вогненною чи стрибком з висоти у коня може виникнути, то попередити страх той волею своєю може вмілий вершник! Треба силу коня і свою силу вміти поєднувати! Треба єдиною зробити волю коня й вершника!
Отоді такий кінь — другом буде: він і в бою, і в дорозі не підведе, пораненого-безтямного з біди винесе!»
— Ти диви! Ти тепер без тіла вже — а пам’ятаєш!...
— Пам’ятаю, батьку! Тому пам’ятаю, що мудро ти Мене вчив! Але тепер відчуй, що людей наших почав ти на невільник перетворювати…
А люди — це ж не тварини безсловесні! Кожна людина — від Бога! — свободою волі наділена! Тому, коли віднімають у людини свободу, то протест в ній наростає!
Навіть важку й неприємну роботу — якщо з власної волі — то людина в радості виконає! Та, якщо з примусу, без внутрішньої згоди, — то робота на труд каторжний перетвориться!
Коли своїм розумінням потрібність справи людина усвідомлює — то радість її супроводжує в подвигу і духовнім, і мирськім, і у великому, і в малому, і в щоденному, і в щогодинному!
А в неволі навіть птахи перш вільні не співають! Любов у них помирає! А в людях — тим паче!
І Рада теж згаснути може, якщо не підтримувати її прагнення до Бога, якщо її бажання допомагати людям — гамувати в ній завжди!
Навіть вона, хоча й не боїться, а любить тебе, таж і їй від твоєї суворості печалі дістаються!
— А їй в чім печалі?
— Ось тобі приклад: вона тобі сорочку пошила й вишила, а ти не поміряв навіть!
— Так стара — ще годиться!...
— Так, годиться. А внучка твоя — засмутилася, що не догодила!... Дрібниця, звичайно. Про це вона вже й забула давно. Але з таких дрібниць багато що в життях ваших складається. Вона в усьому добре для тебе зробити старається, любов прагне проявити, а ти — як належне все добре від неї приймаєш, лише на недоліки увагу звертаєш — і свариш… Ласки їй бракує! Слова доброго від тебе вона чекає!
І люди в общині вже забули, коли твою посмішку востаннє бачили!
— Що ж я їм — блазень який?...
— Ні, батьку! Але в страху перед тобою люди жити стали! Не Божої Думки чекають про вчинки свої, а твоєї немилості бояться! Не добре це!
— Так… Все тепер неладно…
— Страх — любов руйнує!
Ти ж сам учив Мене, як воля однієї людини, що воює з волею іншої, лад порушує в просторі довкола. Ти сам показував, як поєднання сили, задумів добрих і прагнень любові творчої одночасно в багатьох душ — в багато разів помножує силу й енергію для діянь!
Адже усьому цьому саме ти Мене вчив! А душі, з’єднані в любові й трудах, — вони великою силою стають! Саме заради цього — общинами люди жити стали! А якщо Бог в цьому єднанні — Головний, то, сам знаєш!...
Ти турботою про людей, про общину живеш. Через це — віддавання любові твоєї здійснюється. Через це — користь життя свого в Служінні Богові ти сам відчуваєш. Зрозумій, яке це має значення! Як не вистачає людям нашим того ж!
Неможливо — задля себе лише вдосконаленням займатися і не «скиснути», мов щі, яких ніхто не їсть багато днів…
Ти, батьку, всіх по собі рівняєш. А не в усіх любов-устремління до Бога така сильна, як у тебе! Не для всіх — Бог в житті настільки важливий вже став, що будь-яке випробовування дрібницею здається!
Саме задля цього общинами люди жити й стали, що набагато легше горіти любов’ю до Бога поруч з іншими, хто теж загорілися!
От, якщо багаття горить — то всі гілочки й дровини в ньому спільне полум’я створюють. Саме так — і община жити має!
А якщо розворушити багаття, то поодинці будуть лиш слабко тліти гілочки та невдовзі згаснуть. Можливо, тільки велика колода подовше погорить, але й вона — сама — згасне…
Пам’ятаєш, ти медитації спільні раніше проводив? Допомагав ти усім тоді Єдність у Світлі Божественному відчути. Пам’ятаєш, як кожному доручення давав духовні, а не лише по господарству? Може, відродити тобі це?
… З цієї розмови Благослав перемінився багато в чому. І Раду частіше приголубить, і з людьми суворості менше став проявляти, пояснювати став: чому так вирішив і для чого це потрібно.
Повернув він в обіг і медитації спільні. Любов до Бога і любов між людьми — укріпилися.
Знову спокій і радість до общини повернулися.
Книга в PDF