Розділ третій:
Смиренням душа лікується
Час минав, а в простому житті Олексія ніби не ставалося нічого важливого… День за днем так минали…
Олексій звик, та все ж здобути більше в подвизі чернечому жадав.
Одного разу він запитав старця:
— Чому не бачимо Ісуса? Чому слів Його не чуємо?
— Певно, не заслужили ще… Коли треба — скаже Господь тáк, що й глухий почує!
От, Ісус говорив, що «коли двоє зберуться в Ім’я Моє, то і Я посеред них перебуватиму». Не віриш Ісусові? Не віриш, що Він зараз — із нами тут? І що кожне слово чує?
— Вірю, лиш тільки…
— Слабка твоя віра поки що!... Ти — трудися над собою-душею! А результат — він Богові належить!...
— Що потрібно, щоб не опустилися руки, щоб продовжувати зусилля?
— Віра, надія, любов!
Важливе — це ж не чин в ієрархії церковній отримати… Але від Бога —чин чистоти й наближення до Нього ми здобути повинні прагнути!
А коли цьому статися — це від Його Милості залежить!
— Як ти думаєш: для чого Бог нас сюди призначив?
— Цього не відаю… Та якщо слухняні Волі Господній станемо, то, можливо, й дізнаємося про це!
— Але як дізнатися, якщо Голос Божий не чую? Як молитися — щоб відповідь отримувати?
— Бог — все розуміє, і чує, і бачить! Ти не бійся Йому говорити! Ти — і словами звичайними можеш Йому про любов свою до Нього розказувати!
Молитви, що ми повторюємо, хтось колись перший від серця промовив… А потім їх записали і просто твердити стали…
Головне — потрібно, щоб слова від серця йшли!
За всіх людей молися!...
— Та чи допомагають молитви їм?
— Так, не даремно, все ж, тебе заслали!... Ти точно своїми питаннями всі уми спантеличив би. Віри в тобі мало, а сумнівів багато!...
Ходімо краще город поливати, а то взимку нарікатимеш, що не послав нам Бог, чим живитися!
* * *
Олексія змагала туга за Богом. Він тепер поривався — через молитви сумлінні й безперервні — досягнути величних станів. Роботу ж по господарству — за прикру перешкоду цьому вважав.
А працювати по господарству Олексієві доводилося багато. Адже все їхнє виживання залежало від їхньої простої праці.
Олексій не був призвичаєний до сільської праці. З дитинства він жив у багатому домі, оточений слугами, що виконували всю просту господарську роботу. Не лінивий він був, і працювати сумлінно готовий був завжди. Але для нього труд був — у навчанні, в читанні книг, в молитвах, а не землю копати та дрова рубати…
А тут — стільки часу та сил потрібно було витрачати на «брудну» роботу, а не у величному стані молитви промовляти!
І це вельми печалило Олексія. Втім, чим більше він печалився, тим більше доручень давав йому старець Миколай. Навіть ремонт церковки напівзруйнованої затіяв, хоча на служби до неї люди давно вже взагалі не заходили… Церква парафіяльна в дальньому селі була, але й туди рідко хто заглядав…
Олексій не нарікав, старався в усьому, слухався старця, але смуток зневіри часто над ним панував…
Не витримавши, якось раз він запитав:
— Як же до Бога наближатися, якщо ми тут ніби селяни землю копаємо, ніби теслі церкву ремонтуємо…
Старець Миколай відповів із м’якою посмішкою:
— Подейкують, Ісус теж на теслю вчився…
Помовчав, додав:
— Бога можна відчувати не лише проповідуючи з кафедри слово Боже прихожанам. Можна — і город скопуючи, з Богом в серці бути, можна і будь-яку іншу працю так звершувати.
Ти от, Лексійку, зрозумій: жалість до себе — вона руйнівна… Ти ніби сам себе до гріха смутку зневіри прив’язуєш! Від саможалю — і сили втрачаєш, і радість Божу відчути не можеш! А сили ті — і на любов до Бога, і на труди праведні направити можна було б!
Я через це сам пройшов колись…
Хочеш, повідаю тобі, як Бог мене смиренню вчив?
… Олексій з радістю кивнув. Вони сіли на лавці, нещодавно відремонтованій. Старець почав говорити і в його очах засяяли іскорки веселості, котру не часто в ньому Олексій бачив:
— Послух чернечий — багато чому навчити може!
Він вчить змиряти гординю й виконувати волю іншої людини — замість своєї, наприклад, старця свого. Той, хто цьому навчиться, змиривши гординю й підкоривши розум, той і Бога Волю — замість своєї — приймати зможе!
Як святий старець чи хоча б розумний — то велика від цього користь! Але навіть якщо і не мудрий наставник, а лиш тиранить послушника, свою владу виказуючи, — і той послух багато чому навчити може.
… Старець Миколай посміхнувся своїм спогадам:
— Було мені таке випробування від Господа, завдяки якому почав смирення здобувати.
Повчав мене, та доручення давав, що суперечили здоровому ґлузду, наставник мій перший, до котрого на початку життя свого в монастирі іноком приставили мене прислужувати потребам його. А я тоді ледь-ледь до монастиря прийшов, і все мені новим було. Та й книжок мудрих не багато ще тоді прочитав…
А «наставник» цей мій, мов божевільний, у гніві бризкаючи слиною, часто кидався на мене з криками, а то й побити міг, якщо я слово незгоди мовити намагався… Змушував він виконувати роботу геть безглузду…
Я спершу весь палав від обурення… Як же бути — не знав… Не послухатись — боявся, бо за це з монастиря мене б вигнали. А це — мені страшніше від смерті здавалося, бо думав я, що цим і від Бога відлучений буду на віки вічні.
А зрозуміти те, як нікому непотрібну працю виконувати, час і сили на це витрачати — замість того, щоб користь братії й монастиреві приносити чи в молитвах час проводити — ніяк не міг… Ота-ак…
Через силу долаючи обурення розуму та втому плоті, я те виконував…
Зараз це смішно мені згадувати… А тоді — скрутно довелося!
Це я не до того тобі кажу, що — в смиренні — глупства чинити треба! Через глупе слідування волі начальників духовних, що наказують коритися їм, дуже багато зла в світі цім коїться. Розрізняти — потрібно! Інакше — стають такі, що «облишили свою волю», фанатиками, котрі можуть «за віру» вбивати, на вогнищах спалювати — і в тому… подвиг свій духовний бачити…
Тобі нерозумність така не загрожує, а от смирення — бракує в тобі.
Мені все це усвідомлювати довго прийшлося…
Потім — саме мудрий старець в монастирі з’явився і від наставника того мене позбавив. Теплоту в серці став учить відчувати, розум в серце занурювати. Навчив він мене, як до Бога душею й думками линути, як — за смиренням нашим — Бог все, що приходить у наше життя, змінювати може. Бо, коли бачить Бог смирення, а не гординю, — то відкривається благодать Божа!
Втім, у житті чернечому, навіть коли розумний старець, то не завжди до вподоби послушнику труд буває… Ти от — коли нехіть і спротив у собі до роботи по господарству подолаєш, то в радість буде труд! І молитва в поміч буде, силою сповнить!
… І справді! Чим більше проймався Олексій настановами старця, тим простіше все ставало. Часом — ніби співало серце, коли пиляв та стругав дошки для ремонту церкви, чи коли сіно косив, город копав, дрова рубав…
І молитви іншими часом ставали. Ніби — ті ж самі слова, але вони — мов пісня душі до Бога возносяться! І — ніби Бог поруч! Щоправда, не завжди так виходило, але все частіше Присутність Божа незримо огортала Любов’ю та Спокоєм!
Все частіше молитва, творена в серці, — немов оживала!
Одного разу зимовим морозним днем тиша лунка сповнила простір — і Олексій побачив Світло Сяюче!
Яке це було диво!
Тиша була сповнена Присутності Божої Живої. В цьому не можна вже було мати сумнівів!
Втім, це тривало не довго. І знову повернути цей стан Олексій не зумів, як не намагався.
Розповів Олексій старцеві про це.
А старець Миколай йому у відповідь мовить:
— Доторки Святого Духа дивовижні — змінюють нас, але не відразу й не назавжди… От мені — десять літ треба було трудитися, щоб відчути таке. А ти от — і двох років не минуло, як тишу й теплоту сердечну пізнав! От і дякуй Господеві за цю Милість!
Вдячна душа легко в смиренному стані перебуває! Гордому ж — смирення тяжко дається!
Дякуй Богові за все! Через це — спасіння від гордості й смирення здобувати станеш!
Книга в PDF