---

Частина друга

Розділ перший:
Дитинство Ради

Радомир обійняв свою маленьку дочку, поцілував, погладив світло-русяві коси й посадив на свого коня. Рада дивилася на свого батька із подивом.

«Як же ти подорослішала! Красунею виростеш!» — думав Радомир. Втім, сказав спокійним голосом зовсім інше:

— Поспіши до дідуся! Скажи, що я прошу всім відходити! Швидко відходити! Він знає, що слід робити!

— А ти?

— Мчи, доню! Мчи — швидко-швидко! Мчи!

… Радомир свиснув коневі особливим чином — і кінь помчав.

Рада ще раз обернулася й побачила, що її батько впевнено й повільно рушив туди, де було чутно крики.

Він ішов, а над ним був величезний купол Божественного Світла-Вогню, Що ніби захищав від біди і Раду, і всіх людей общини…

Він ішов туди, де на його тіло чекала смерть. Він знав це, а маленька Рада ще не знала, але відчувала, що довкола все — раптом — стало зовсім не так, як має бути в світі любові й гармонії, світла та радості, в якому вона жила й росла до цього дня…

Таким вона і запам’ятала батька: спокійним, сильним і з’єднаним з Божественним Вогнем, із Силою Бога — він ішов на смерть, щоб не загинули під тортурами його учні-початківці та щоб встигли відійти від близької небезпеки всі люди їхньої общини.

Вже потім, коли Рада стала старше, вона дізналася подробиці. Радомир прийшов сам до того поселення, куди вже увійшов озброєний загін на чолі з воєводою та архієреєм, що мав «розібратися»: хто це «єресі» проповідує, народ «бентежить»…

Вони погрожували тортурами — щоб люди видали того, хто їх учив. Радомир же прийшов до катів сам — щоб ніхто не загинув, не постраждав і щоб його община встигла відійти з цих місць, ніким не помічена, не вистежена. Він зробив це — ціною власного життя.

Дід Ради Благослав, старійшина общини, тоді за лічені години зумів зібрати всіх людей і відвести від загибелі, сховавшись у непрохідних лісах безкрайої землі руської. Вони відійшли дуже далеко від тих місць, де Рада народилася й виросла.

Раді тоді було всього вісім років.

* * *

Рада, скільки себе пам’ятала, завжди відчувала батька найголовнішою людиною у своєму дитячому житті. Мати Ради померла невдовзі після того, як Рада народилася. Радомир — з усією своєю турботою та любов’ю — став Раді відразу й ласкавою матір’ю, і дбайливим, мудрим і сильним батьком.

Він поступово відкривав Раді для пізнання увесь світ з усією його гармонією і красою. Завжди поруч, готові підтримати будь-якої миті — були його руки — такі сильні, ніжні, надійні!

Радомир сам усьому вчив дочку з пелюшок: ходити, говорити, мислити, дивитися на світ очима душі, шукати самій відповіді на ті питання, що в неї виникали. Він навчив Раду бути відважною та спритною, як учив би сина, котрого йому не встигла народити його кохана дружина. Він учив Раду й тому, чому зазвичай вчать дівчаток матері. А Рада — любила піклуватися про свого батька, стараючись з усіх сил бути вмілою та проворною господинею в їхньому домі.

Радомир був єдиним сином очільника общини старійшини Благослава.

Община їхня була особлива. Жили вони так, як на Русі ще до пришестя православ’я в багатьох родах і общинах було заведено. Традиції та знання з давніх часів старалися берегти люди їхньої общини вже багато століть — з покоління в покоління.

Та не просто було так жити. Общин таких вже й не залишилося більше, а як і були десь, то не відали про це Благослав і його общинники. А за вірування, що йменувалися нині «язичницькими», могли общину виганяти з місць поселення, а то й гірше — карати тортурами та смертю як «єретиків». Тому жили вони в лісах глухих і безлюдних. І завжди були на варті спокою сімей сильні ратники. Спостерігали вони за околицями з високих дерев чи верхи об’їжджали округу. В разі «незваних гостей» готові були вони відвести їх від поселення чи встигнути попередити всіх про небезпеку.

Радомир іноді брав Раду з собою на такі вартові чергування. Рада особливо любила такі їхні «важливі дні».

До того часу вона вже навчилася й верхи на коні скакати, і ходити чи сидіти в укритті так тихо, що ніхто не помітить.

Навчив Радомир дочку й підмічати все, про що може дізнатися людина від лісу: і сліди звірів та птахів, і голоси їхні, й прикмети різні в поведінці лісових жителів. Учив Радомир і тому, як мешканців лісу не тривожити, довіру їхню отримати. І — як з їхньої поведінки багато про те, що відбувається довкола, дізнаватися.

А коли вони дивилися вдалину з високих пагорбів чи зупинялися на ночівлю на спеціальних майданчиках на верхівках величезних дерев, звідки видно було на багато верст, то здавалося Раді, що вся Земля розкриває їй свої простори безкраї, свої таємниці чарівні.

Особливо Рада любила одну з таких сосон. З її верхівки всі навколишні дерева здавалися подібними до зелених хвиль, а далі — видно було заливні луки й заплаву річки з вигадливим візерунком русла.

* * *

Раз вони з батьком залишилися на цій верхівці на всю літню ніч. Погода була ясна, майже безвітряна. Зорі сяяли, здавалося, особливо яскраво. Місяць зійшов і навдивовижу красиво освітлював верхівки дерев. У місячнім сяйві чарівно сріблилася туманом річка.

Радомир розстелив на дерев’яному вартовому помості на верхівці сосни свій плащ і загорнув у нього Раду від нічної прохолоди:

— Поспи, доню! Вранці розбуджу тебе раненько, сонечко зустрічати будемо!

… Втім, Рада не могла заснути. Вона лежала на спині й милувалася на зоряне сяйво. Її переповнювали захват і благоговіння. Тихенько вона взяла Радомира за руку:

— Тату, а хто все це сотворив — усю цю красу?

— Бог!

— А як?

— Своєю Любов’ю та Силою! У все, що існує, — Він уклав Частинки Себе, Своїх Живих Енергій. Різною мірою ущільнюючи Їх, Він створив усе.

Він усе це спочатку придумав, а потім дав ніби поштовх до того, щоб усе тут з’явилося, жило, розвивалося та вдосконалювалось за Його Задумом! У всьому, сотвореному Ним, є Частинки Його Любові та Безкінечної Сили!

— Який же Він — великий і сильний, якщо таке зміг!

— Бог саме так — багато разів створював світи прекрасні! А потім — з кожного такого світу — у Нього, Батька-Творця, поверталися Великі Душі, що виросли до Своєї Величі в тих світах. Вони вливалися в Нього, як оця річка вливається в море. Річка і море — на просторах морських — стають одне.

… Рада пригадала, як вони одного разу їздили з батьком дивитися на море. Були там Північне море — і спокійна ріка, що ставала в цьому місці одне з морем… Тоді Рада зовсім не думала про те, як зливаються води річки та моря. Вона лише милувалася маєстатом простору, чайками у високості…

А зараз батько допоміг їй пригадати те, що закарбувалося душею тоді — як велична краса — сильно та яскраво.

Радомир провадив далі:

— Отак само, як ріка стає морем, так усі Великі Душі стають Одне з Богом-Творцем. Ми Їх можемо називати Богами. Опісля з’єднання із Творцем — Вони можуть діяти Спільною Силою, створюючи світи прекрасні та виконуючи інші справи Божественні — великі й не дуже великі.

І кожна людина може постаратися стати таким Представником Бога, Котрого видно подібно до величезного Божественного Сонця.

— І ти станеш?

— Постараюся!

— І я теж?

— Якщо захочеш. Людині даровано Богом право вибирати, як їй і задля чого жити.

Я тобі говорив уже, що в кожній істоті є Частинка Енергій Божественних. Цю Частинку й може виростити в собі людина до Величезності. І може така людина почати вчитися всьому тому, що вміє Бог.

— А де в мені Частинка Бога?

— Отут, в серденьку духовному, там — де любов народжується. Ти можеш себе в ньому для початку навчитися відчувати. Це — центр особливий, де людина може бачити й чути Бога, відчувати Його Любов.

— Так, я пам’ятаю, як ти пояснював про це. От і зараз — тáк багато такої Любові: і в мені, й усюди-всюди довкіл!

— Найбільша Сила у всесвіті — це Сила Любові! Цією Силою — все створюється.

— А як?

— Ну — ніби так само, як і ти справи звершуєш. Ось — ти сама задумала зробити що-небудь, а потім любов і силу душі й тіла в те, щоб зробити цю справу, вкладаєш. Так само — і Бог. Тож, ти вже можеш у Бога всьому починати вчитися. Але Бог знає і вміє — набагато більше від нас!

… Радомир такими простими словами пояснював і станом себе-душі допомагав Раді почати розуміти й пізнавати Таємниці Світобудови.

… А вранці вони зустрічали світанок. Над простором, залитим ранковим туманом, ніжним і золотисто-рожевим, безкраїм, як море, — сходило сонце! Це була Велич Краси й Тишини!

… Усе це, разом із пам’яттю про батькові слова про Божественне Сонце, було таким значимим для Ради!

А Радомир — у цій Тиші — вимовив тоді ще всього кілька слів про те, що в серці духовнім людини — отак само прекрасно — може сяяти любов — подібно до східного сонця, що голубить усе живе своїми променями.

* * *

Так росла й училася Рада.

Багато ще розповідав Радомир дочці про Бога-Творця, про живу Землю-Матінку — дім для всіх діток Божих, що на ній живуть! Усі ці знання закарбувалися в саме життя Ради — і не здавалися їй чимось… дивним і незвичайним.

Про свої «дорослі» справи, на які Радомир часом відлучався надовго, він тоді не розповідав маленькій Раді.

А справа, задумана ним, втілювалася не просто. Навчав він людей з інших поселень — знанням про Бога, що поступово втрачалися на Землі на фоні жорстоких релігійних репресій…

Декотрі з тих учнів Радомира з часом ставали общинниками в їхній духовній спільноті, що була скріплена життям за законами Божественними.

В ті часи, про які йдеться, неподалік від їхньої общини зупинилися табором старовіри, що втекли від розправи. Вони залишилися без старійшини-духівника, котрий їх зрадив. Самі ж вони не прийняли «нової віри», хотіли зберегти вірність Богові, як вони самі її розуміли. Вони вирішили сховатися в лісі, але про те, як жити духовно далі, — не знали.

Старійшина Благослав прийняти відразу тих людей до своєї общини не хотів, але дозволив синові допомагати їм і навчати їх.

— Якщо навчиш достойно — тоді подивимося, яку долю їм Бог приготував.

… Та тільки все закінчилося не так, як задумувалося. Учнів тих не вдалося врятувати Радомиру, та й навчити їх багато чому він не встиг. Сама ж община Благослава — позбулася обжитого місця, і тепер вони йшли на схід далі й далі від будь-яких поселень, від міст і сіл…

Йшли — вже без Радомира…

* * *

Тяжким був шлях. Узяли лише найнеобхідніше…

Жодних возів. Коней, навантажених наскільки було можливо, вели за повід. Пробиралися хащами.

Старійшина Благослав не показував, як було йому важко. Вів людей він твердо, своєю силою та волею направляючи саме їхнє просування, і все життя общини, що подалася в скитання.

На його пам’яті це було вже не вперше… Але так важко, як зараз, ще не було ніколи…

Він не довго вагався, роблячи вибір між тим, щоб відвести людей — чи спробою, зібравши всіх чоловіків общини, спробувати врятувати свого єдиного сина… Але цей зроблений вибір створив у душі рану, що боліла й не гоїлась… Він ясно розумів, що не змогли б вони протистояти війську — і загинули б тоді всі. Він прийняв єдине правильне рішення… І отепер вони йшли, йшли, йшли…

… Рада запитала діда про батька:

— А тато — скоро нас наздожене?

… Дід обійняв її, подивився в очі, сказав тихо:

— Ти вже доросла стала, Радонько моя! Ти маєш розуміти: не наздожене нас твій тато! Він вже раніше за нас опинився там, де душі без тіл живуть, де мама твоя живе. Там — тепер і він… Одні ми з тобою з усієї сім’ї нашої на цьому світі залишились, онученько!

… Отак і скінчилось для Ради безтурботне дитинство…