Розділ другий:
Чи є смерть насправді?
Смерть єдиного сина наклала на старійшину Благослава тяжкий відбиток. І не тільки на нього одного, а на все життя общини. Про допомогу іншим людям — Благослав тепер навіть думати не дозволяв, до селищ наближатися не велів!
Вони жили ще більш скритно, ніч раніше, ховалися в глухих лісах далеко від поселень та проїжджих доріг.
Сам Благослав став не просто суворий. За непослух — виганяти з общини був готовий без жалю до винуватців. Цього боялися. Боялися залишитись на самоті, без общини. Тому тепер перечити старійшині навіть у дрібницях не сміли…
Духовне життя общини теж ніби затухати стало — через той страх, що, мов іржа, непримітно в душах людей проростав…
Ніби все в ладу, у згоді… Втім, турбота про те, як самим вижити, як сховатися від переслідувань, — стала головною турботою в життях людей…
Благослава слухалися беззаперечно в усіх питаннях, що стосувалися життя общини. Строгості його остерігалися, перечити ні в чому не сміли, навіть якщо й незгодні в чомусь були люди.
Рада ж до строгості діда ставилася простіше, ніби й не стосувалося її це. Не послухатися могла, покараною могла бути за якесь свавільство своє дрібне. Та не було в ній страху зовсім! Діда вона любила, біль його через Радомира розуміла…
* * *
Свого батька Радомира Рада тепер бачила часто: милувалася Його Сяючим Образом, відчувала, як і раніше, Його Руки з Сили, Що несе Світло й Велику Любов, — простягнутими до неї… Вони оберігають, готові будь-якої миті підтримати, обійняти, направити…
Вперше вона так побачила Радомира невдовзі після загибелі Його тіла.
Благослав зупинив їх тоді на ночівлю й відпочинок під час сильної зливи — у великій печері, виритій кимось у крутому урвищі.
Був пізній вечір. Всі вже повлягалися спати, втомлені денним переходом.
Рада прокинулася й помітила, як дід вийшов назовні один. Пішла слідом подивитися, що трапилось. Вона зупинилася біля виходу з печери й крізь завісу дощу побачила скорботну постать діда біля річки. Він стояв під холодними струменями дощу й плакав.
Рада вже вміла сприймати й розуміти душі. І діда вона завжди дуже ясно відчувала… Зараз вона знала, що там, біля вируючого потоку, стоїть він і ридає за сином загиблим, підставляючи дощу обличчя, з якого холодні струмені змивали пекучі сльози… Просить він Бога про допомогу в тяжкому поході їхньому до невідомих країв…
Рада хотіла підійти, щоб утішити діда.
І тут вона побачила Радомира — так ясно побачила, що кинулася обіймати. Та тільки її руки проходили крізь сяючий нематеріальний Образ.
Радомир мовив ласкаво:
— Ти руками не тіла, а душі — обійми! Пам’ятаєш, як Я тебе цьому вчив?
… Рада завмерла в такій знайомій ніжності батьківських обіймів… Хоча тепер це були Його Руки не з плоті, а з Божественного Світла!
— Значить, Ти — не помер?
— Тіло земне довелося залишити, доню. Але Я — завжди з тобою є і буду!
— А дідусь — чому він тоді так плаче? Я скажу йому, що Ти — тут?
— Зажди трохи: Я Сам йому скажу!...
… Відтоді Рада завжди могла з Радомиром поговорити, поради спитати, розповісти про печалі та труднощі, про радості й відкриття свої.
… Одного разу, вже коли на місці новому облаштувалися, вона дідові про це розповіла.
Він строго похитав головою:
— Так, живі душі без тіл, внученько! Та тільки мріям своїм і фантазіям — волі не давай! У світі видимому й реальному жити треба вчитися, а не видіння різні розглядати!
— Це мій тато — «видіння»? Ти ж також можеш — душею бачити? Чому ж мені не віриш, що я бачу й чую тата?
— Віриш, не віриш — от напосілася! Вірю я тобі! Вірю! Але тепер — я тобі слухатися мене в усьому велю! Іди краще город сапати!
… Більше Рада не розповідала дідові про батька, але Радомира вона кликала часто й розмовляла з Ним. і було це — найбільш надійною втіхою та захистом від печалей і труднощів у житті її.
* * *
Благослав теж міг бачити сина, міг з Ним бесіди провадити… Вони бесідували нерідко. Та тільки не було в цьому йому такого спокою та щастя, як Раді.
Бувало, що сперечався він із сином.
Радомир стояв перед ним у тілі, що було зі Світла, а Благослав бурчав на Нього, немов сварив неслухняного:
— Ти от — навіщо помер?! За тих, хто й не нашого роду-племені, за чужинців — життя віддав!
— Неправда: ти ж сам знаєш, що не помер Я, а лиш тіло залишив! Сам розумієш, що якби не пішов Я Сам туди, — не встиг би ти людей врятувати!
Ти ж знаєш, батьку, що не страшна смерть тіла — для того, хто осягнув Єдність із Богом!
— Може, й знаю, а може — ще ні… Тобі «з того боку» легко говорити! А мені — це невідомо поки: чи зумів я досягнути… Смерті — так, не боюся вже давно, але Твій відхід для мене — горе велике!
— Яке ж це — горе?! От же Я, ти й чути, і бачити Мене можеш!
— Іноді можу, так… А от на покій — спокійно піти не можу! На кого общину залишу? Хто Раду виростить?
Не діло це, щоб діти перш батьків своїх відходили! — зітхав і бурчав по-старечому Благослав.
Говорили вони часто і про Раду, про її виховання.
Благослав усе докоряв синові:
— Ось дочку сиротою залишив! На кого?
— На тебе, батьку! Ти її вчити тепер повинен!
— Мала вона ще…
— Ні, не мала! Вона — Великою Душею буде, Сили Великої! І має вона стати такою, що Несе Світло людям! А для цього — тіло, розум, емоції — в цілковитій згоді з Богом зростати мають!
Раду ти вчити повинен — по-справжньому вчити! А ти — все робиш, щоб Божественні здібності душі вона забула!
— Так, роблю! І надалі робитиму! Ти б Сам краще поруч був і дочку вчив! Що мені тепер наказуєш?! Не хочу, щоб із нею якесь лихо сталося!
— Не наказую, батьку! Прошу! А прохання цього не послухаєш — вимагати стану! Тому що — не моя на це воля, а Божа! І, якщо не станеш внучку навчати — не прийду більш до тебе!
… Грізний для всіх в общині залізної волі старий обхопив голову руками й застогнав, як від болю.
— Ну, годі, батьку! — його ласкаво обіймало Світло Радомира: — Не можна затоптувати паростки, що до світла тягнуться! Навчай Раду, а Я — допомагатиму!
Ти ж і сам розумієш, як важко пояснити те, про що втілена душа розумом не відає. Без тебе — навчити Знанням Великим — не вийде!
Зберігати нам із тобою треба скарби Знань Божественних — щоб людям їх знову шукати з трудами непосильними не довелося!
Адже не для того ми общину бережемо, щоб життя земні людям продовжити! А задля того, щоб Мудрість і Ясність Божественного світу відкрити для тих, хто хочуть і здатні вмістити!
Сам бачиш, що за часи настали… І, якщо не почати роботу з вирощування душ молодих, що зможуть сприйняти Божественні Мудрість, Любов і Силу в усій повноті, — то й не настане на Землі та Зоря Світла, про яку ми турбуватися покликані!
Ти пробач Мені, батьку! Знаю, що тяжко тобі…
Але тепер ти, а потім Рада — свої долі в Життя Бога вплести повинні! Усвідомлено можна почати робити те, що Бог хоче через вас здійснювати! Це — не простий Шлях! Не для слабких духом таке життя з Богом!
Але вам — під силу втримувати Пломінь Божий в собі й запалювати Світло Божественне в інших душах людських!
Книга в PDF