Розділ четвертий:
Старовіри
Раз до скиту прийшла жінка з трьома малими дітьми. Виснажена, з очима повними відчаю та страху, вона заледве трималася на ногах від утоми. Одне дитя, прив’язане до грудей хустиною, вона притримувала руками, двоє інших дітей — хлопчик і дівчинка років 6-7, самі чіплялися за її одіж.
Перед старцем Миколаєм вона навколішки впала, дітям теж звеліла… Вони покірно стали поруч із матір’ю. Немовля слабенько заскиглило, мов уже й не сподівалося своїм плачем добитися чого-небудь. Жінка передала дитя дочці. Дівчинка звично взяла немовля і, заколисуючи, стала примовляти: «Вгамуйся, вгамуйся, тихо будь…».
А жінка звела на старця сповнені страху очі й запричитала:
— Охрести нас у віру свою! Порятуй нас! Духівник наш, отець Калістрат, всіх спалить, а як не він, так стрільці спалять. Порятуй діток: невинні вони!... Не навчена я — говорити… Ми — віри старої, що від Христа й Апостолів була… Прости, коли не так говорю… Нас, як єретиків, слуги антихристові спалити прийшли… А наш духівник Калістрат сказав, що сам усіх — з молитвами — спалить, щоб не втікали більше, а відразу — до Господа на Небеса… А я перелякалася, не за себе, за діток: малі ще!...
— Де селище ваше?
— Вище за течією річки… Півдня звідтіля бігли…
Старець раптом піднявся рвучко. Підійшов до Олексія. Голосом, зміненим від внутрішнього напруження, вимовив тихо:
— Чи розумієш, що відбувається?
— Так…
— Так біжи, зупини безумців! Біжи чимдуж! Христос — із тобою!
… Старець благословив Олексія.
Вже виходячи, Олексій чув знову спокійний і ласкавий голос старця:
— А ти почекай, люба, заспокойся, та й з колін підніміться! Немає чого вам вже боятись, врятуєтеся!
* * *
Олексій біг по бездоріжжю, гілки хльостали по лицю, ноги вгрузали то в піску, то б болотистім ґрунті, мокрі поли одягу чернечого заважали, чіпляючись за гіляччя, плуталися в ногах…
Олексій зупинився, щоб відсапатись і підв’язав поли мотузкою. Але дихання відновити не зміг. Здавалося, що всередині все палає й виривається назовні, роздираючи горло, сиплим хрипом, а серце калатає десь у гортані…
Він побіг знову з останніх сил…
Молив Ісуса — і біг…, біг…, біг…
… А потім він побачив величезний стовп чорного диму за поворотом ріки. До Олексія долинув з поривом вітру спів молитов. Потім усе це переросло в крики жаху та болю… Заграва полум’я, що зметнулося в небо… Опісля крики стали затихати…
Олексій вибіг з-за повороту і зрозумів, що спізнився…
Вдалині на пагорбі догорав зруб, де, вочевидь, загинули вже всі…
Стрільці, залишаючи селище старовірів, підпалювали по дорозі решту будівель… Все огортали клуби чорного диму…
Олексій упав навколішки й молився.
Відчай, втома, нестерпний біль від усього цього жаху, що відбувався!
«Ісусе, нащо допускаєш таке? Як змінити все це?»
Опісля Олексій піднявся на пагорб.
Він довго дивився на попелище, де живцем згоріли люди:
«Хто підпалив? Їхній старійшина — своїх…, заживо…, жінок…, дітей малих…? Чи стрільці-карателі — на виконання наказу? Та яка різниця — хто?... Одні люди, що вірять в Ісуса, прирекли на мученицьку смерть інших, що в Ісуса ж вірять… Як таке можливе?!»
До скиту Олексій повернувся вже затемна. Він хитався від утоми. Від спустошення внутрішнього було так, ніби осліп душею… Порожньо й темно всередині… Як жити? Як молитися?
— Не встиг…, — він прошепотів це ледь чутно, а може й взагалі не пролунали слова, лиш поворушилися розтріскані в кров губи.
Але старець Миколай і так все зрозумів.
Втішати не став. Сказав із ласкою в голосі:
— Вмийся! З відра весь облийся, одягнися у чисте! Помолися й лягай спати!
Олексій послухався.
Вилив на тіло відро води… Вона мов обпалила холодом тіло, та опісля начебто полегшало… Потім одягнувся у чисте…
Молитися він більше вже не міг, спати — теж…
Олексій знову підійшов до старця Миколая, що сидів на подвір’ї біля маленького вогнища. В єдиній їхній спільній келії спали жінка та її діти, котрих сьогодні, певно, вже охрестив старець.
Олексій сів поруч.
Мовчали довго.
Олексій дивився на язики полум’я і все думав про тих, хто сьогодні загинули у вогні…
Пробував він себе уявити на їхньому місці: «Злякався б смерті за віру — чи ні? Як дізнатися про це, поки смертна година не наблизилась і не пройшов цього випробування сам — перед Богом?»
Потім, все ж, не витримав і заговорив:
— І раніше знав, що хрестять насильно старовірів, що з місць — поселення виганяють, що стратити можуть тих, хто до єресі інших схиляють… Але щоб отак…
— Ти, синку, не картай себе, що не встиг. Немає страху в смерті тіл… Бо душі — безсмертні! Страшно лиш за тих, хто інших на смерть прирікають!
Стільки мучеників за віру в Христа — смерть прийняли!... Ось ми їхній святості тепер поклоняємося!...
А двома перстами хреститися чи трьома — це людське, мирське, так я вважаю.
Ти вже не застав той час, коли всі двома перстами хрестилися. А я — застав…
Страшні біди людям розкол цей приніс! І багато ще бід принесуть нерозумність і жорстокість людські, що Волю Божу на власний розсуд тлумачать.
— А Бог — навіщо таке допускає?
— Не відаю… Можливо, сподівається Бог, що схаменуться люди, котрим свободу волі даровано… І що недаремно на Землю посилав Він Сина Свого Ісуса! Можливо, все ж, Вчення Ісусове про те, що люди одне одному брати й сестри, що в любові до Отця Небесного й до ближніх своїх жити вони можуть — не даремно дано було людям… Можливо, чекає Бог, коли люди, побачивши такі жахіття, Вчення Ісусове — виконувати стануть…
Добре, досить про це!
Багато крові було пролито й чимало ще проллється!...
— Так треба ж щось робити?!
— Багато страчено тих, хто намагалися…
І я намагався, та й ти, ніби, теж намагався…
Стрільці ж — наказ царівни Софії виконують, а не просто так вони просторами безлюдними лісними селища розкольників шукають!...
Ти от краще подумай, які папери Євфимії з дітьми нам слід написати, щоб не зачепили їх більше…
* * *
Наступного ранку старець Миколай наповнив наплічний мішок Олексія всілякими припасами. Олексій навіть з певною тривогою спостерігав за тим, наскільки опустіли їхні засіки, потім ніби «осмикнув себе», думки грішні відігнав і порадів щедрості старця Миколая, що про себе і про потреби свої взагалі не думав …
Старець велів провести Євфимію з дітьми до села й допомогти облаштуватися в якому-небудь будинку порожньому.
Таких будинків було там багато, тому, що переселили звідси людей для роботи на копальнях, де видобували залізо та мідь.
Поки вони йшли, Євфимія розповіла про те, що вона — удова, що їхній духівник Калістрат звелів сікти чоловіка її за непокору. І засікли його до смерті…
Розповідала вона це спокійно так, буденно, без сліз.
Пояснила, що в общині цій всі в страху жили.
Повідала опісля, що в общині іншій — її рідній — де вона до заміжжя жила, такого не було. Всі з вірою «спасалися», дружно було й ладно поміж людьми… А тут, у Калістрата в общині, всі усього боялися. «Антихриста» — боялися, «кінця світу» — боялися, переслідувачів за віру — боялися, того, що в немилість до духівника потраплять, — теж боялися…
А коли вона без чоловіка залишилася, котрого «прислужником диявола» нарекли, то й взагалі страшним життя для неї з дітками стало. Так вона цього страху натерпілася, що втекти наважилась.
А тут стрільці прийшли, наказ якийсь прочитали. Виходило їм, куди не поглянь, смерть неминуча… От і наважилась вона віру змінити й таким чином дітей врятувати.
Потім про віру нову стала запитувати з обережністю:
— Чи пробачить Господь, що змінила віру отців і дідів? Чи помилує він діток?
… Олексій заспокоював її, як міг.
В селі допоміг будинок вибрати поміцніше…
Потім людям, що вийшли подивитися, що тут відбувається, сказав, що, Божою Милістю, з ними поруч тепер удова з малими дітьми житиме. Сказав, щоб помагали одне одному по-християнськи. Ще слова про Ісуса, про заповіді доброти говорити став… Ніби згадав, що колись промови полум’яні виголошував…
Його слухали мовчки… Побачив він погляди… ніби порожні та нерозуміючі… Та й замовк…
Запитав, чи немає потреби якої у когось?
Написав два прохання тим, хто до нього звернулися за допомогою…
На зворотному шляху думав Олексій про людей, що в селі залишились: убогі, неписьменні, і немає їм жодного діла — до Бога!... Вижити б, податки заплатити й не померти з голоду — от і все їхнє життя!... Так чи потрібне таке життя? А жити вони всі хочуть, ніби з останніх сил за існування своє таке бідацьке чіпляються!...
«Врозуми, Ісусе, як же можна їм допомогти?» — із цим проханням Олексій заглибився в молитву й попрямував швидше до скиту.
Там, ніби вогонь свічки перед іконою, рівно й спокійно сяяла й зігрівала все довкіл душа старця Миколая. Поруч із ним — Олексієві було легше переносити всі випробування життєві, ніби маленький куточок «обіцяної землі» створював навколо себе старець Миколай своїм спокоєм і глибиною віри своєї — непохитної за будь-яких випробувань.
Книга в PDF