English Español Français Deutsch Italiano Český Polski Русский Română Українська Português Eesti 中文 日本

Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

 
Частина перша
 

Частина перша


Розділ перший:
Вигнання

Молодий православний священик Олексій їхав у заметіль саньми до нового місця свого служіння, загорнувшись від вітру й морозу в не дуже підходящу для цього ряднину, котрою колись накривали сіно. Дещиця цього сіна, що залишилась у санях, виявилася дуже доречною, рятуючи його від лютої холоднечі.

Чолов’яга, що погодився довезти Олексія до маленького скиту, де йому належало відтепер жити, час від часу сипав прокльонами на адресу погоди й грівся самогоном.

Це місце в передгір’ях Уралу, куди відправлено Олексія, було для нього свого роду засланням.

… А ще ж зовсім недавно була Москва, життя в самому центрі подій, що відбувалися в країні, навчання у Спаському монастирі, а потім греко-латинській академії Семена Полоцького, щойно створеній за взірцем європейських університетів. Потім — рукопокладання в присутності наближених до царського двору священнослужителів… Це обіцяло блискуче майбутнє…

… І от — все зруйновано!

Спочатку помер його опікун-вихователь — чесна й мудра людина. Він провадив усі майнові справи Олексія. І Олексій — сирота зі шляхетного й заможного роду — був вільний від усієї суєти з управління маєтками.

Олексій — лиш до духовного направляв усі свої стремління. Він обрав для себе шлях чернечого служіння Богові — бо до цього з дитячих літ мав мрії та помисли.

Після смерті опікуна, недовго думаючи, Олексій передав усе своє майно та гроші церкві — і потім прийняв постриг. Адже «важко заможному увійти до Царства Небесного»*. І зараз після цього — все й відбулося: опала, вигнання…

Олексієві боляче було згадувати про це… Адже лише чималі гроші та землі, що йому належали, були дуже потрібні тим, хто розпорядилися позбутися його присутності в Москві… Кожен з них поспішав привласнити якомога більший шматок цього земного добра…

І ще — незручним був молодий і пристрасний проповідник преображення духовного життя…

І отепер — зруйновано все: всі його мрії про перетворення життя церковного, всі думки про звершення добрих справ на Славу Божу, на благо держави Російської, на благо народу величезної країни, що в такому приниженні нині живе…

… Тепер він став одним із тих, хто вже ніколи не зможуть нічого змінити в житті й церкви, і країни взагалі…

… А здавалося ж… Гіркі думки про долю свою печальну — мов сірий туман крутилися в голові Олексія:

«Тепер я — ніхто… Я — мов сніжинка в цій хуртовині… І яка різниця: розтане вона зараз — чи примерзне до якогось замету й чекатиме в нім свого кінця навесні…

Може, залишитися в якомусь провінційному містечку? Почати інше життя? І ніхто ніколи не дізнається: де я згинув, ким став?

… А зрештою — навіщо? Немає в цьому сенсу!... Адже не до того прагне душа! Адже з глибокого свого устремління — шлях чернечий я обирав!

Чи, може, Богові потрібна навіщось така моя гірка доля?

Стільки питань! А відповідей — катма!...»

Час від часу Олексій подумки повертався до останніх тижнів свого столичного життя, згадував полум’яні промови, що виголошував перед багатьма своїми друзями й наставниками. Йому здавалося, що його слова запалювали й в інших людях любов до Бога і прагнення до преображення духовного життя в країні. Олексій був певен, що знає, як це можна й потрібно зробити! Аби тільки його почули ті, хто керують життям церковним, — щоб розповіли про це цареві…

І от — вони почули…

… Він згадував останню розмову з тим, хто сповістив йому про вигнання з Москви. Яскраво виринув у пам’яті насмішкуватий вираз його обличчя, його зверхній тон «переможця» в цьому житті, що завжди знає, на чий бік стати в придворних інтригах — щоб самому і вціліти, і просунутись…

— От і поїдеш тепер, — говорив він, — думок своїх єретичних позбуватись і каятися! Он — старець Миколай раніше теж вчити всіх намагався, хотів усіх «торговців із храмів вигнати»… Нічого! Схаменувся! І слово хоча б одне від нього тепер не щороку чують…

— Що ж лихого в нестяжанні, якщо так Ісус заповідав?

— Так не про своє ж багатство піклуємося! Про багатство церкви! А ти — засуджуєш! А це — гріх!

… Олексій справді спіймав себе на осудливих думках, бо не раз бачив багату обстановку житла співрозмовника, бачив, як він їв скоромну їжу в піст у великій кількості: «за благословенням і для підкріплення немочі тілесної». Тільки що ж це за неміч? Живіт — округлий, щоки — блищать від жиру…

«Чи осуджую я? Чи образився?»

… «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, чиніть добро тим, що ненавидять вас і моліться за тих, що ображають і женуть вас!»*

Олексій спробував заглибитися в молитви.

Вітер ущух, снігопад закінчився, все засяяло в світлі призахідного вже сонця, що вибралося з-поза хмар.

Краса й тишина сніжна!

… Візник зупинив сани:

— Далі дороги немає, пішки йдіть!

— Як це — немає?

— Немає й не було! Влітку стежка є, а зараз — так ідіть!

— А де село?

— І села немає! Весь народ давно вже до заводу залізорудого переселили. Тут — лише кілька будинків лишилося. Ті, хто для праці на рудниках та в печах плавильних не годяться, — лише ті тут вік свій тепер доживають.

… Візник махнув рукою в бік похилених і почорнілих хатин, що виднілися віддалік.

Потім він повернувся в інший бік і показав рукою напрямок, куди Олексієві йти:

— Он — хрест над верхівками дерев! Бачите? Так на нього і йдіть! Там — скит. І старець Миколай там живе.

… Олексій узяв мішок зі своїми скромними пожитками, прилаштував за спиною і попрямував до того хреста.

<<< >>>





Присоединяйтесь к нам:

 
ГоловнаКнигиСтаттіФільмиФотогалереяСкринсейвериЕнциклопедіяАудіокнигиАудіолекціїПосилання