Розділ четвертий:
Відхід Веліяра з общини
Час ішов. Рада підросла, подорослішала. Адже чотирнадцять весен минуло! Невістою скоро стане!
Перетворювалася вона з дівчинки — на дівчину прекрасну. Ніби почав бутончик розкривати пелюстки ніжні — так розцвітала її краса!
А в общині, тим часом, не все ладно стало. Наростало невдоволення деяких общинників тим, як Благослав життям усіх управляє.
І невдоволення це роздмухував той самий Веліяр, чиї медитації Рада теж слухала часом, намагалася роздуми його осмислити.
Він більше від інших виказував невдоволення проводом строгим Благослава. Був він людиною, що великою силою володіла: і душею великий, і тіло сильне мав. Багато в чому він умілим був. До слів його люди часто дослухалися.
І хотілося Веліяру, щоб і старійшина думку його завжди послухав, із тим, що він пропонував, погоджувався. Хотів він в общині свій вплив посилити.
Адже наступником Благослава після загибелі Радомира саме себе він бачив.
Та тільки не вдавалося це йому! Виходило лише суперництво та боротьба зі старійшиною за вплив на людей в общині.
Стали дедалі частіше ситуації траплятися, коли наперекір вказівкам Благослава він думки свої висловлював — з самого лиш протесту. Він палко хотів, щоб за ним люди слідували, його розумом захоплювалися. Корився Благославу він із нехіттю, гординю свою не змиряв уже навіть хоча б для годиться. І дедалі частіше за спиною Благослава з людьми говорив він про те, що старійшина їхній — не правий: тут не так вирішив, через оце шкода вийшла, і отут Благослав теж, вочевидь, помилився… Став він і зовсім зле й гидке говорити: «Вижив, видно, з розуму старий! І Бога вже розуміти перестав!»
Благослав довго за цим спостерігав і терпів, та настав час прийняти рішення.
Благослав запросив Веліяра до свого дому. Той зайшов, уклонився злегка — не земним поклоном, а так ледь-ледь спину схилив.
— Здоровий будь, Веліяре! Сідай до столу, пригощайся! — привітав Благослав.
… Та тільки на столі не було нічого! Порожньо! Навіть скатертину не застелено…
— Та чи ти насміхаєшся? Не подано ж частування!
— А ти — подай! Он у пічці страви, що Рада приготувала!...
— Так у твоєму домі — чи доречно мені порядкувати?!
— Так? Насправді так вважаєш? А в общині порядкувати — тобі доречно? А народ за моєю спиною до смути підбурювати — добре тобі?
— Так не твоя ж тільки община! І моя вона теж!
— Община не твоя, не моя… Ми — для Бога тут разом живемо, а не нарізно, як кому заманеться. Так нехай за общиною і вибір буде! Коли виберуть тебе всією общиною, тоді і я тебе слухатимусь… А поки що — мені тут за порядок відповідати! Не діло ти чиниш: людей каламутиш!
— Так у кожному ж із нас Бог говорити може! Доречно, щоб і мене слухали!
— Так, у кожному говорити може…
— Чому ж ти мене слухати не хочеш? Чому всі тебе вічно слухати мають? Набридло під твоєю владою жити!
— От і покликав я тебе, щоб вислухати, але щоб і ти мене почув!
Тому порад твоїх я не виконую, що самість твоя думки Божі викривлює на догоду гордині твоїй непотамованій, що пошани до себе вимагає!
— Що ж, нехай община вирішить, кого слухати й слухатися! Збирай завтра усіх! Я говоритиму! Подивимось: кому твої занудство й примус потрібні, а хто — свободи хоче!
… Веліяр вийшов, не прощаючись, хряпнув дверима…
Рада не чула цієї розмови. Та не помічати того, що відбувалося, вона не могла.
Рада дуже боляче переживала такий розлад в общині. І з Веліяром вона сама поговорити вирішила:
— Нащо ти, Веліяре, дідусеві весь час суперечиш? Ніби ми — не одна сім’я духовна, а люди, що не відають про Бога взагалі?
Нас — і так мало в общині… Якщо всі нарізно жити станемо — невже буде краще?
— Тобі не зрозуміти, «внученько»! — з єхидством відрік Веліяр. Він подивився на Раду глузливо.
Сприймав її як маленьку й нерозумну улюбленицю старійшини, хоч Рада вже й подорослішала, і навчилася багато чому, і розуміння глибоке в усьому осягати старалася.
Веліяр продовжував учительним тоном:
— Дід твій людьми — мов деспот править! Нікого не слухає, нікому, крім себе, не довіряє!
— Так він же за всіх відповідає, про всіх турбується! — спробувала заперечити Рада.
— А якщо — не така турбота людям потрібна? Якщо за його вказівкою жити всі втомилися? І якби й інші за всіх відповідали, невже — гірше б стало? Якщо я розумно скажу, чому мене не послухати?
— Ти от слова правильні часто говориш, але за ними — думки недобрі! Адже якщо ми самі дружно жити не будемо, то втратиться все те найкраще, заради чого ми жити стараємося разом!
Та й з Богом як же зливатися душами, коли в нас навіть одне з одним згоди не виходить?
— Теж мені, знайшлася! Чи й не розумаха! Слів красивих забагато навчилася! Ти ще розкажи про «знання, що споконвіків зберігаються»…
Давно вже нарізно всі жити в общині стали! Видимість одна, а не єдність між людьми!
— Так ти ж перший до цього закликаєш!
— Тому й закликаю, що набридло «під дудку» діда твого танцювати! Досить! Ти його не боїшся, бо ви родичі! Він тебе насварить, та не вижене! А решта — зі страху йому підкоряються, тремтять перед ним! А я — не боюся! Й зі мною — всі сміливі з общини підуть, якщо не виберуть мене старійшиною нині!
— Що ти таке надумав?!
— Зібрання общини завтра зберемо — й дізнаєшся!
… Наступного дня сам Веліяр общинників став скликати, щоб мати слово, побоюючись, що Благослав цього не допустить.
Люди зібралися, слухали Веліяра: його заклики обрати його за старійшину, його звинувачення Благославу… При всіх — він це вперше відкрито висловив. Й усім його бажання верховодити й керувати очевидним стало …
Благослав також слухав. Дивився на обличчя людей. Чекав…
Опісля вийшов, поклоном земним уклонився людям:
— Багато літ я тут старійшина… Якщо не до вподоби це нині — то вам, люди, вирішувати! Виходьте, говоріть, що на думці маєте!
… Виходили общинники по черзі. Багато хто про невдоволення своє говорив, про те, що не так все складається в общині, на їхню думку… Спокійно говорили, розсудливо. Щоправда, все якось лиш про земне — їм ішлося…
Проте, Веліяра ніхто не підтримав, обрати його старійшиною люди не захотіли. Йому в очі про гординю його говорили, про його бажання не заради всіх жити, а щоб командувати й управляти всіма…
Веліяр дуже здивувався, що ніхто не захотів його підтримати…
Він сповістив:
— Піду я разом із дружиною з общини.
Якщо ж хто зі мною піти захоче — то новою вільною общиною жити почнемо!
… На тому, ніби, й розмови скінчилися.
Втім, Рада мала відчуття, що найголовніші слова так і не були промовлені.
Сам Благослав мовчав, замислився над звинуваченнями, що почув на свою адресу, вирішував: чи був у чому неправий, чи тільки нерозумні хотіння людські вихлюпнулися назовні?...
Рада вийшла перед людьми й попросила дозволу говорити.
На неї подивилися з подивом.
На таких зібраннях дозволялося говорити навіть маленьким дітям. Але на пам’яті общинників діти й підлітки тільки слухали, ніхто з них слово не забирав.
Рада відчула, як калатає в грудях серце. Вона зробила глибокий вдих — і повільно-повільно видихнула повітря, як колись учив її Радомир, щоб із хвилюванням впоратися.
Вона почала говорити — й сама здивувалася, як спокійно та рівно звучав її голос. Слова ніби самі підіймалися з Глибини.
— З власної волі ми тут всі в общині разом живемо? Чи приневолив нас до цього хто?
Чи хочемо ми тільки життя свої зберегти й достойну поживу тілам знаходити? Чи ми про більше думки маємо, й Цілі наші головні до іншого скеровано?
… Рада продовжувала говорити. Дзвінко й чисто лунав її голос. Тендітне дівоче тіло сповнилося незвичайної сили, слова її проникали в душі…
Коли вона закінчила недовгу промову свою про любов до Бога, про Його присутність тут кожної миті життя — то запанувала тиша особлива.
Опісля вийшов до неї коваль Микула.
Він був велетенського зросту, кремезної тілобудови. І хоч уже за п’ятдесят йому перевалило, силу він таку мав, що нікого сильнішого за нього в общині не було, хоча й були серед общинників молоді й тілами міцні.
Підняв він Раду ручищами велетенськими, поцілував, по голівці погладив із ласкою особливою! … Це було — як у дитинстві, коли Рада дівчинкою прибігала до кузні дивитися на таємничо-прекрасну роботу Микули…
— Так, виросла ти, розумничко наша!
Люди мої любі! Друзі й подруги сердечні! Через слова Ради Бог нас врозумляє! Багато літ ми як одна сім’я живемо… І от нині — вгрузли ми у своїх мирських справах і бажаннях, в образах порожніх і претензіях одне до одного малозначущих — мов у болоті порпаємося хливкому…
Нібито, всі про Бога пам’ятаємо… Та якось пригасло в нас стремління духовне, турботами про земне затулили його!
Я і про себе теж — говорю.
Хоча не вийшов я сказати про свої претензії до Благослава, але й у мене образа на нього була. Просив я його дозволити плавить залізо: «Ось же просто під ногами — руда лежить хороша!» А він заборонив, каже: «Помітять нас!»
Про цю образу я думав сьогодні, а не про те, як нам життя в общині духовніше зробити: не про те, як до Бога душею наблизитися, як Любов Божу в кожному слові й діянні своїх примножувати!
Коли людей разом єднають духовні прагнення, любов до Бога — то дрібні особисті незгоди зникають, Любов Божа допомагає кожній людині Божественне плекати в собі й у світ проявляти — й у великому, і в малому! Турбота тоді взаємна зростає! І в будь-якій справі краса й натхнення проявляються!
Все в наших життях — для Бога має бути!
Єднання в любові до Бога духовно спрямованих людей — створює ту спільноту людську, що породжує дивовижний простір життя общинного! В такому спільному житті легше просуватися кожній душі! Це є найкращі умови для звершень духовних, для зростання душ, для вдосконалення кожного з общинників!
Коли ж починаються розбрат і суперечки, образи, заздрість, осуд одне одного хоч і в малому — значить, Бог перестав займати головне місце в нашому житті!
Ми всі тут про Бога знаємо! Про сходини Шляху — всі знання у нас є! Але ж немає прагнення осягнути більше! Ніби побували ми вже на вершині гори, побачили звідти Сонце і потім знову вниз в долину спустилися. Бачили Сонце — отже, пізнали вже, що було треба…
А це ж неправильно! Тільки лиш той, хто став джерелом Любові Божественної, тільки той, хто в собі Сонце Бога розпалює — стає Сином чи Дочкою Бога!
І от, погляньмо: як далеко нам усім до цього!
Є тут, над чим подумати нам, люди мої любі!
А старійшини нам кращого за Благослава — немає!
… Сказав він так і вклонився окремо Раді, окремо Благославу, опісля ж і всім общинникам.
Благослав вийшов, просив пробачення в усіх, кого образив, не бажаючи того. Дякував і за слова, що нині прозвучали.
На цьому зібрання було закінчено. Общинники почали розходитися по своїх домівках із непростими думками.
Про Веліяра ніби взагалі забули.
Він, злий і розсерджений цим, теж пішов…
Книга в PDF