Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

Ізнанка світу матерії/Цілуватиму Девіда Копперфільда!

Цілуватиму Девіда Копперфільда!

… Наша розмова, в якій я чекала коментарів Владіміра з приводу фотографій, розпочалася з несподіваної ноти.

Він раптом повідомляє, що дві години тому Девiд Копперфiльд попросив його берегти мене. І що Він говорить про мене, як про Свою дочку! І що на тій фотографії — Дeвiд і Саркар!

Я намагаюся осмислити і «переварити» цю неймовірну інформацію.

Я — дочкa Дeвiда Копперфiльда?! Гаразд!… Тобто — як це?! У якому сенсі?… Ми адже, власне, всi — діти Бога… Але я — дочкa Дeвiда?!…

Я пробіглася по кімнаті. Сіла. Встала. Знову сіла. Заспокоїлася. Вчиталася знову в те, що Владімір мені написав. Замислилася.

Це було вже занадто, щоб саме зараз про це продовжувати роздумувати… Я вирішила додумати про це пізніше.

Стала читати в ‘Класиці’: хто такий — Саркар?

Читаю з Його автобіографії:

«В тому втіленні Я став факіром, міг легко розпалювати Свідомістю будь-яке полум'я: від фізичного вогню — до Божественного. Я показував Божественні містерії — як фокуси; у цьому Ми з Дeвiдом Копперфiльдом — колеги.

У Мене була чудова супутниця — Моя дружина і помічниця у всьому. Вона мала дивовижну здатність відчувати партнера! Працювати з нею для публіки — було насолодою!… А учити її — блаженством!…

Вона стала матір'ю династії факірів Саркарів…

Зараз Вона (точніше, Він) втілений і продовжує велику справу розвитку мистецтва Божественної Магії Любові…»

Думки хаотично стрибали і стукалися друг об дружку.

Я зупинилася біля фото усміхненого Дeвiда. Покрутившись трохи в нерішучості, все ж узяла в руки і… припала до Нього щокою.

«А поцілувати?» — раптом чітко почула я…

Спочатку я подумала, що, мабуть, це прорвалася моя таємна думка.

А раптом — ні?…

Мене розбирав тихий сміх від власної поведінки. Ну кому таке розповісти?! Хто зрозуміє і що скаже?! Я скромно подивилася на Його фотографію, обернувшись до неї одним боком, потім — іншим…

Зрозуміло, я зазвичай так не поводжуся. Але зараз — ситуація… така незвичайна… Він… адже дійсно бачить мене наскрізь!… Приховати свої емоції від Нього — не вдасться: все одно, Йому видно все з усіх боків…

Ну і добре, що — видно!

Я залишила при собі все тільки найкраще, що в мені є, усе найкрасивіше і чистіше… І, нарешті, зважилася і… — поцілувала!…

Ми, напевно, довго потім сміялися разом!

… Я більше не могла дивитися на Нього, не посміхаючись, — хоч у мене і не виходила така ж широченна і чарівна посмішка.

Але це усе — жарти: адже я розуміла, що, насправді-то, не фотографію потрібно цілувати, а Його Самого.

Владімір пообіцяв, що надасть мені таку можливість…