---

МАЙСТЕР/Життя до зустрічі з Майстром

---

Життя до зустрічі з Майстром

Оглядаючись назад з нового чистого життя, чи то подарованого мені Тобою, чи відвойованого Тобою для мене, — що я бачу?

Безпорадне блукання навмання, наполегливий та болісний пошук Істини, пошук виходу з глухого кута незнання та нав'язливо повторюваних власних помилок… Я бачу брехню, що пробралася глибоко в саму мою суть, пронизавши її наскрізь… Я бачу прагнення, насущну потребу очиститися від цієї брехні! Очиститися — будь-що-будь, за всяку ціну! Щоб залишилося — лише справжнє! Та й треба ще зрозуміти, що саме — в моєму житті, в мені самій — справжнє!

Те, що я пишу, — мій спосіб висловити Тобі мою вдячність! Хоч знаю, що адекватним проявом вдячності та любові мають бути не слова, а саме життя, котре я проживу, здійснюючи все, чого Ти мене вчив!

* * *

Пам'ятаю, що в дитинстві я відчувала себе сумним, нікому непотрібним створінням, що помилково потрапило саме в цю сім'ю, до цих людей. Я відчувала: «Я маю бути не тут!»

Мої батьки, обидва з “неблагополучних” сімей, кожен маючи за плечима власну біду, давали собі раду, як могли. І вони дали мені максимум того, що вміли. І не їхня провина, що це було не те, що мені потрібно. Того, що мені було потрібно, вони не могли мені дати, оскільки не вміли любити. Та чи багато хто це вміє?

Гостро відчуваючи людей, їхні біль та біди, в певний момент я почала все життя людське сприймати, як біду, з якої треба виручати інших і рятуватися самій.

Та це було наслідком нерозуміння мною законів, за якими влаштовано Світобудову.

Зокрема, «що посієш, те пожнеш!» І чи те́ ми сіяли, якщо в результаті доводиться пожинати біль?…

В дитинстві, у віці років п'яти, зі мною стався випадок, що зумовив, напевно, моє подальше життя. Наша сусідка, літня жінка, готувала щось на кухні і вийшла надвір, залишивши сковорідку на вогні. Чи то двері захлопнулися, чи то її внучка, дворічна Юлька, бешкетуючи, защепила їх зсередини на защіпку, — та потрапити знову в дім її бабуся вже не змогла. Вміст сковорідки горів, кухня і поступово весь дім наповнювалися димом.

Вихід з цієї ситуації наші бабусі — моя та Юлькина — знайшли такий: мене, як підходящу за розмірами, просунути крізь кватирку до будинку, і я відчиню двері зсередини.

Пам'ятаю, як моє тіло провалюється кудись вперед донизу, в страхітливу невідомість, шукаючи опори. І це триває, здається, безкінечно. Удар об щось. Напевно, це — підвіконня. Півтемрява незнайомої кімнати, густий дим. Кухня, а потім і коридор, де через дим вже зовсім немає чим дихати і нічого не видно. Тремтячі руки обмацують двері в пошуках защіпки — ще одна безкінечність…

Защіпка, нарешті, піддається, двері розчахуються і я вивалююсь назовні, в сліпуче сяйво сонячного дня. Світло — від жовтого листя, синього неба, сонця! Свіже, живе повітря! І я можу дихати! І — бачити!

Відтоді незліченну кількість разів мені доводилося знову і знову провалюватися в яку-небудь безвихідь, судомно шукаючи, як з неї вибратися. Здавалося навіть, що я сама навмисно потрапляю в такі ситуації. І тільки зовсім нещодавно, а мені зараз 37, я стала відчувати, що це — вже занадто для однієї людини! Це — занадто для мене! Сама я не впораюся! Мені потрібна допомога!

І вихід знайшовся. І я виявилася не сама! І сама — більше ніколи не буду!

* * *

Мене дуже рано навчили читати. І книги стали для мене усім: друзями, вчителями, а часто і притулком. Однією з рис мого характеру було невтомне прагнення вчитися, пізнавати нове. Звідси — і нетерпіння чимшвидше потрапити спочатку до школи, потім — до інституту, а потім — до так званого дорослого життя. І це моє нетерпляче прагнення поступово розбивалося об реальність: і в школі, і в студентстві, і на роботі. Дуже швидко приходило усвідомлення, що вчать не того, що все — не те і не так, як потрібно!

Втім, де — те? І як — потрібно?

… В шкільні роки кожне літо наша сім'я проводила на дачі, в сільському будинку на березі великої річки. Вітер у волоссі, коли мчиш щодуху на велосипеді, хвилі степового моря ковили, на які скільки не дивись, не можеш надивитися, чиста і смачна вода з колодязя, тиша заходів сонця… І — небо, небо — всюди: і над головою, і — віддзеркалене — в річці. Все це давало розуміння, що отаке і є справжнє життя — для мене в ті дитячі роки. І щоразу було нестерпно, коли воно, як здавалось, закінчувалося, і було потрібно повертатися в місто перед початком чергового навчального року.

Саме серед простору та привілля дитячої свободи в мені народилося те, що можна назвати здатністю відчувати Бога. Всі дорослі довкола мене були далекими від релігії. Та і я, через свою замкнутість, не наважувалася запитувати їх про це. Тому чіткого образу Його — який Він? де Він? чого Він від мене хоче? — у мене не було. Була тільки впевненість, що Він, звісно ж, є, і тому соромно чинити погано.

В якомусь журналі я знайшла молитву «Отче наш», вирізала її і потай тримала під подушкою, поки не вивчила напам'ять. Мені чомусь здавалося, що все, пов'язане з Богом, має бути в таємниці. Чи розуміла я що-небудь з «єси на небесіх» чи «даждь нам днесь»? Чи не адекватніше для дитини було слухати вечірню тишу, милуватися туманом над річкою на світанку чи дихати запахом квітів акацій?… Все це також було. Як було і відчуття, що оці слова, нехай поки що незрозумілі, — це правильно і добре, і що їх слід пам'ятати й берегти в серці. В подальшому це відчуття не раз допомагало мені, не даючи пройти повз правильні й хороші слова, книги та людей, навіть якщо спочатку я чогось не розуміла і з чимось була незгодна.

Після закінчення школи я залишила батьківський дім та місто, щоб вчитися далі. В свободі, що звалилася на мене, з різноманіття вибору можливостей — я зупинилася на журналістиці. Мені тоді здавалося, що навколо так багато несправедливості та горя — тому, що кожен живе сам-на-сам зі своїми бідами. Але якщо про це дізнається якомога більше людей, то вони не залишаться осторонь і обов'язково прийдуть і допоможуть…

Працюючи спочатку в газеті, а потім репортером у програмі телевізійних новин, я збирала історії людських бід, обростаючи ними, як снігова куля. Набираючи обертів, вона ставала дедалі більшою і відносила мене все далі від мети — допомагати людям. У своїй засліпленості та щоденній оглуплюючій рутині — я зовсім не помічала: те, що я роблю, — дуже поверхнево, і бід від цього менше не стає. Якщо і зуміла комусь допомогти, то допомога ця — хвилева, ситуативна, і нічого принципово в житті людини вона не змінила.

Майже десять років мені знадобилося на те, щоб зрозуміти очевидне: говорити про допомогу людям і допомагати насправді — це різне. Так само, як і розповідати про життя, нічого достеменно не знаючи про нього. Я не змогла більше залишатися в так необачно обраній професії. І я залишила її, щоб — нарешті — дізнатися: що ж таке життя?

Спробувавши себе в різних видах діяльності, я зупинилася на викладанні іноземних мов дорослим та дітям. Саме у взаємодії з дітьми мені вдалося знайти те справжнє, живе, щире, що приносить задоволення і радість. І хоча в мене постійно траплялися рефлексії на тему: «Хто я така, щоб вчити?» і «Чого я можу їх навчити? Що я сама знаю?» — ця робота мала сенс. Адже я бачила її результати! А регулярне тривале спілкування з дітьми та їхнім близьким оточенням навчило мене краще розуміти людей. Навчило того, що найчастіше причина бід та нещасть людини — в ній самій, в її вчинках. І поки вона сама не зрозуміє цього і не зміниться, ніхто не зможе їй допомогти.

* * *

Що ж стосується головного — пошуку Бога — я не була оригінальною, почавши шукати Його в православній церкві. Сама з сім'ї, де не дотримувалися церковної традиції, в студентські роки я прагнула спілкуватися з тими однокурсниками та колегами, в котрих була протилежна ситуація. Це були ті, хто називали себе «віруючими» і були з дитинства виховані в церковних традиціях. Я намагалася якомога більше часу проводити з такими людьми, спостерігаючи за їхнім життям, прагнучи від них навчитися і самій зрозуміти те, що, як мені здавалося, вони розуміють.

І ось — те, що я зрозуміла: не знали ті «віруючі» Бога! І в них, як і в мене, не було відповідей на головні запитання життя! І жили вони, як усі: і ті, хто називають себе християнами, і ті, хто не називають. Різниця була лише в тому, що «віруючі» щонеділі та у свята ходили до церкви та іноді дотримувалися посту. Втім, усе це було ніби окремо від щоденного життя, десь далеко від нього і насправді незрозуміло — навіщо? Я теж довго так жила, вважаючи, що так і має бути, що і непотрібно нічого більше…

Але більше стало мені невдовзі потрібно — як повітря! І ця потреба повела мене далі.

Досвід причасть, а іноді й домашніх молитов, дозволив душі доторкнутися до вищих станів, до чогось, що приголомшувало, перевищувало мою здатність вмістити. І, хоча ці стани не вдавалося надовго втримувати, вони дали відчути реальність буття Бога і — не дозволили зупинитися.

За це я вдячна православ'ю. Та в певний момент мені стало очевидно, що в сучасному своєму вигляді воно лише відвертає від Істини, сховавши Вчення Ісуса за безліччю незрозумілих і часто суперечливих слів, дивних обрядів, правил та забобонів. І — воно залишає без відповідей запитання, ключові для будь-якої релігійної концепції.

«Любіть ворогів ваших» (Мт 5:44). Але як же цього навчитися? Адже навіть ближніх любити не завжди виходить!

«Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт 5:48). Та хіба цього можна досягнути? І головне — яким чином? Та й церква називає прагнення людини стати краще… гординею…

«Отець ваш…» — отже, і мій теж? Значить, «Я і Отець — Одне» (Ін 10:30) — можливо і для мене? І знову — яким чином?

А найголовніше, хто ж — цей Отець? І де Його знайти? І що означають слова: Син, Святий Дух, Воскресіння? В чому сенс людського життя, якщо на всіх чекає одне — смерть тіла? І що відбувається з людиною далі? Немає в православ'ї чітких відповідей!

Також бентежив пропонований церквою спосіб спілкування з Богом: постійно Його про щось просити: «Подай, Господи!», «Господи, помилуй!» Хотілося ж — навчитися особисто бачити і розуміти Бога! І знову — яким чином? Без цих відповідей релігія є просто набором обрядів захисної магії… І, напевно, люди в більшості своїй дотримуються релігійної обрядності саме задля того, щоб не так страшно було і жити, і помирати…

Навіщо ж мені жити, працювати, вчитися чогось? Навіщо давати життя дітям, якщо вони, як і я, приречені на одне: чекати смерті? І, на жаль, дуже багато людей іде до кінця в таких міркуваннях, добровільно залишаючи життя… Тільки завдяки щасливому збігові обставин я не стала однією з них. А можливо, ще й тому, що душею завжди знала: не може не бути відповідей на ці запитання, просто я не можу їх знайти!

Відповіді знайшов для мене і для всіх нас — Ти!