---

Притча про смерть
і про воскресіння

В невеликому провінційному містечку був монастир. Жив у тому монастирі старець Зосима, багатьма шанований дуже за чудеса Божі, що його слова супроводжували й справи його прикрашали.

Втім були й ті діяння старця, про які не багато людей знали; велич їхня залишалася прихованою від розголосу.

М’яко й ніжно умів старець виховувати й плекати добро і любов у душах людських. І розцвітала та любов — і плоди приносила.

І була в тому місті лікарня безкоштовна. Заснували лікарню ту на кошти купця заможного, чию дочку старець Зосима зцілив. На пожертви людей, котрим старець надавав допомогу, багато в тій лікарні робилося. А керував лікарнею лікар Федір Пантелеймонович.

* * *

В сім’ї ж лікаря Федора Пантелеймоновича підростала дочка. Дівчинку звали Софія, але всі зазвичай ласкаво називали її Зосею. Можливо, тому так було, що диво про її народження, відоме не багатьом, зі старцем Зосимою було пов’язане.

І старець Зосима до виховання дівчинки увагу особливу виявляв.

Коли підросла Зося, стала вона частим гостем у келії старця.

Любила вона питання йому ставити. Любила відповіді його слухати. Любила і просто тихенько поруч посидіти в тиші особливій, що в келії старця Зосими завжди була.

Тоді — ніби затихало все в ній. Її радість — жива, промениста, сяюча навсібіч — набувала особливого стану світла ласкавого, спокою ніжного й зосередженості на Присутності Божій.

Батьки Зосі майже весь свій час і сили віддавали праці в лікарні.

Ігри ляльками чи в квача з однолітками не могли надовго захопити Зосю. А от в житті лікарні її роль з кожним роком зростала.

Як промінчик сонячний, що ковзає й торкається ніжно до всього своїм світлом теплим і ні об що не забруднюється, але все довкола гарнішим робить, — так і Зося по лікарняних палатах пробігала, ніби свій власний обхід робила. Іноді подовгу зупинялася в когось. Бувало, що діткам хворим казки розповість. Бувало, що й дорослих розвеселить.

Спочатку лікар Федір намагався захистити дочку, хоча б від тяжко хворих, щоб не злякати дівчинку виглядом страждань людських. Та одного разу він застав Зосю біля постелі помираючого, котрому він сам не міг вже нічим допомогти засобами медицини. І побачив він, як дівчинка з тим чоловіком говорила… І побачив, як змінився раптом стан того чоловіка…

Той чоловік потім розповідав лікареві Федору: «От, сподобився милості Божої: янгол до мене зайшов! І помирати тепер не страшно!»

І з того часу вже не заборонялося Зосі навіть до тяжко хворих заходити. Вона ж — завжди була напоготові: чи води подасть, санітарку покличе, чи просто слово добре й ласкаве скаже, посмішкою сонячною обдарує.

Коли в монастирі з’явився послушник Миколай, що став учнем старця Зосими, то дуже скоро стали вони з Зосею великими друзями. Миколай навчив Зосю грамоти. І коли вивчилася Зося цього — з’явився в неї привілей особливий: вона записки від хворих деяких із проханнями чи питаннями до старця Зосими відносила, а від нього — відповіді назад доставляла.

* * *

Одного разу Зося прийшла, як завжди, до келії старця Зосими й запитала його:

— Скажи: чому одні люди — добрі, а інші — не добрі? Чому так? Невже не можна так перемінити, щоб усі добрими стали?

— От ти, Зосенько, подивися на рослини різні. Одні — сильні, міцні, здорові, рівненько ростуть, до сонечка тягнуться. А інші є — хирляві. А в деяких — стовбури викривилися… Багато від чого це залежить: чи добре насіння було, на який ґрунт воно впало, як довкола все було, коли зростало…

От і люди — так само.

Якщо за будь-якою рослиною почати правильно доглядати, то краще вона розвиватися стане. Втім стовбур дерева, що довго ріс криво, вже не зробити рівним…

— Так! Зрозуміла я! От — у нас така хвора з «кривим стовбуром» з’явилася.

Зося замислилася ненадовго, а потім розповіла про ту нову хвору, від якої проблеми великі для всієї лікарні вийшли:

— Дуже шумна вона, кричить на усіх, ніби одна вона тільки на всьому світі! Хоче, щоб тільки навколо неї всі бігали й метушилися! І все їй не так: і кашу не так зварено, й укол їй боляче роблять, і постіль жорстка, і санітарки їй не докликатися! Вона — поміщиця заможна, самотньо багато років жила, слуг безліч при ній кожну забаганку її виконували… І звикла вона, що все — тільки їй… А говорить вона так, ніби зграя ґедзів кусючих у роті! Лише погане в усьому бачить! Все й усіх сварить, все засуджує! Всі у неї — глупі, ледачі, незугарні! І вилікувати її не можуть, і як догодити — не знають!... А до лікарні нашої привіз її лікар особистий, бо не знав, чим допомогти. І що найсумніше, що допомогти їй вже не виходить, помирати їй, видно, невдовзі доведеться. Хвороба її — невиліковна, років їй вже багато, а вона про смерть тіла й не думає, ніби не може з нею цього статися. А їй — не говорять. І всім довкола від неї тільки самі проблеми…

Тато запитує, як би тут помогти?

— Сказати їй треба, що час її прийшов… От, Миколаю, тобі — практика хороша! Зосю сьогодні проведеш — і побесідуєш.

Зося зраділа, тому що з Миколаєм їй завжди цікаво було.

Задоволена обіцяною підтримкою, вона віддала старцеві Зосимі принесені від хворих записки.

— Ну, Зосю, давай за роботу! — сказав Зосима.

Зося сіла за стіл, озброїлася пером і чорнилами й приготувалася писати відповіді.

Старець Зосима взяв першу записку, прочитав, подивився зором внутрішнім в долю того, хто питання написав, віддав записку Зосі. Вона перегорнула аркуш, щоб написати відповідь.

Повільно і чітко вимовляючи слова, Зосима сформулював два коротких речення. Зося старанно й акуратно записала слова старця.

Так вони відповіли на всі послання.

* * *

Невдовзі Зося з Миколаєм вирушили до лікарні. Адже цього дня їм треба було ще багато встигнути.

Лікарня була близько від монастиря. Шлях пролягав похилим пагорбом уздовж ріки. Краса довкола була надзвичайна!

Миколай, що давно не виходив з монастирських стін, радів і величі могутньої ріки, що плавно несла свої води, й зелені пагорбів, і просторам голубого неба з легкими хмаринками.

Маленька тепла Зосина долонька в його руці переповнювала відчуттям ніжності…

Зося йшла поруч, також сповнена радісного захоплення:

— Я це місце люблю дуже! Тут завжди гарно: і взимку, і влітку… І радісно так завжди робиться, коли тут ідеш! Ніби відштовхнешся — і над Землею полетиш! Я так навіть бавлюся іноді: відчуваю, що я, як птах, літаю й усе з висоти бачу…

Коли вже підходили до лікарні, Зося сказала Миколаєві:

— Знаєш, ця жінка, її Єлизаветою Степанівною звати, — мені здається, що вона — дуже нещаслива. І смерті вона дуже боїться. Тому й старається про це не думати взагалі…

Я сама про себе так теж думала: боюся я помирати — чи ні? Зараз мені здається, що я б не злякалася, якщо тіло померти повинно. Якщо не буде дуже боляче, звичайно. Тому, що душа — не помирає…

А ти про це думав?

— Багато думав, Зосю. Гадаю, що теж зараз не злякався б, якби призвав до Себе Бог. Але от, як про таке сказати іншій людині, ще не знаю…

Вони пішли далі мовчки. Зося тільки міцніше стисла своєю долонькою руку Миколая, ніби підтримати старалася.

Вони разом увійшли до палати.

— А, Зосю, пропаща! З’явилася нарешті! Ніколи тебе немає, коли потрібна! Чотири години вже на тебе чекаю, щоб книжку мені почитала! Шукати тебе всіх посилала, а тебе немає ніде!

— Я сьогодні не буду Вам читати, Єлизавето Степанівно. Я от до Вас привела…

Зося вказала на Миколая.

— Це ж хто тебе просив? Милостиню на монастир випрошувати буде?! Знаю я цих: «на зцілення душі й тіла»! Що, грошенят моїх захотів? Оце вже ні, не отримаєш! Чи висповідати мене вирішили? Не можуть вилікувати! Так нехай хоч душа врятується, якщо грошенята всі церкві віддасть? Так? За грошенята врятуюся, значить?! А якщо не пожертвую — то до пекла потраплю? Терпіти не можу попів!

— Я не можу Вас висповідати, Єлизавето Степанівно: я лише послушник іще. Мене старець Зосима прислав побесідувати з Вами. А якщо, насправді, сповідатися й причаститися захочете, то це можна буде спеціально зробити.

— Мене тут що, поховати хочуть?! Я що, помираю, чи що?!

— Це — правда: хвороба Ваша невиліковна. А коли час смертний настане, те Бог вирішує… А до миті цієї краще завжди готовим бути.

Єлизавета Степанівна зблідла й здушеним голосом, але тихо, а не криком, як завжди, — вона звернулася до Зосі:

— Це — правда? Зосю, я знаю, що ти брехати не вмієш. Це — правда?

Зося мовчки кивнула.

Настала тиша, в якій було чути лише уривчасте дихання огрядної літньої жінки, для котрої дні життя в цьому тілі вже майже добігли кінця…

Зося тихо вийшла й щільно зачинила за собою двері лікарняної палати.

— Мені піти, Єлизавето Степанівно? — запитав Миколай.

— Ні… Сідай вже, раз прийшов, починай свої проповіді! Тільки грошей від мене не отримаєте, так і знайте!...

Миколай відчув Присутність Божу і… неочікувано для себе самого почав розповідати про те, як сам прийшов до Бога. Говорив він щиро й просто:

— Колись я навмисне прийшов сюди, до цього міста, де мене зовсім ніхто не знав. Думав я, що хороше це місце для того, щоб покінчити життя своє земне, тому що не бачив від нього жодної користі… І думав я тоді, що і Бога немає, тому що стільки зла довкола коїться! І часто зло над добром панує. І не в силах людських — змінити що-небудь у світі цім…

Миколай став розповідати далі свою історію: про те, як врятувала його від такого кінця жінка добра Аксенія. Як попросила вона хлопчика хворого до старця Зосими віднести.

Став Миколай про Зосиму розповідати. Про чистоту душі, про Бога Живого…

Йому здавалося, що, перебуваючи в якомусь шоці від звістки про близьку смерть, жінка його не слухає зовсім… Просто — не так страшно, якщо поруч є хтось.

Але ж кожен в годину смертну — сам поріг переступає…

Втім, коли Миколай замовк, Єлизавета Степанівна неочікувано запитала:

— І що, хочеш тепер, як цей старець стати?

— Так, хотів би навчитися допомагати тим, кому можна допомогти…

— А мені от, схоже, допомагати вже пізно… Навіщо ж прислав тебе твій старець?

— Щоб встигли Ви зробити те, що ще можна встигнути.

— Що ж?

— Про це й треба подумати Вам… Як запитаєте про щось, то я, скільки знаю, скажу… Той час, що відпущено ще, можна з великою користю для душі провести. Я — не про гроші. Грішми як розпорядитися — це Ви самі вирішите. Заповіт написати можете.

Вони мовчали якийсь час.

— Я от, знаєш, що придумала, Миколаю? Я своє майно — Зосі заповім. Я — хоч і лиха та сварлива стара, а дещо в людях розумію, багато на своїм віку перебачила!... Вона — вміє добре робити! Думаєш, що це Бог так її направляє? А хочеш, і Аксенії твоїй теж відпишу грошей? Ти, напевно, не віддячив їй по-справжньому? Зуміє вона розпорядитися?

Мало користі від життя мого було… Так нехай — хоч від смерті буде користь…

… Вони говорили ще довго…

Багато від близькості години смертної стало для жінки тієї видніше: що — важливо, а що — не має значення…

З того дня Єлизавета Степанівна змінилася сильно. Перестала вона всіх довкола діймати забаганками своїми, у справах земних лад навела, заповіт розписала детальний.

І стан її перемінився суттєво: бо перед Богом вона себе — як душу відчула, і до переходу до життя іншого готувати себе стала.

* * *

Одного разу, коли старець Зосима й Миколай були тільки удвох, Зосима сказав:

— Відходити мені час…

Тихо, але чітко промовив це він.

— Куди? — не зрозумів Миколай.

— По той бік… Туди, куди Отець Небесний кличе нині…

— Чому ти так говориш, ти ж здоровий зовсім?!

— Навіщо ж обов’язково у хворобі, болю та стражданні відходити? Відходити можна з радістю й готовністю до іншого стану душі, до життя без оболонки тлінної тілесної!

Часто немочі тіла даються людині, щоб полегшити душі цей перехід. Власне — щоб душа сама погодилася б на те, що розставання з тілом стане благом. І щоб не чіплялася б вона за життя тілесне, але повернулася б повністю до життя в світі іншому.

Якщо ж душа підкорила забаганки і розуму, й тіла, якщо Бог — поруч завжди, — то можна радісно смерть оболонки тлінної прийняти!

Ти тепер, Миколаю, відпусти мене…

— Та ж як? Що значить «відпусти»? Хіба я тримаю тебе? Хіба можу я перестати любити тебе — і смерті тобі побажати?

— Ти звик любити мене в тілі цьому, слова від тіла чути, любов Божу, що ллється крізь тіло моє, відчувати, любов’ю у відповідь цей остов тілесний обіймати…

Ти говориш: «не можу не любити тебе!». Та хіба смерть тіла може бути завадою для любові? Я от — відійду, і ти ж любити мене не перестанеш? І я тебе любити не перестану.

Чому люди сльози ллють, коли померло тіло того, кого вони любили? Тому, що душу вони не бачать, не можуть обійняти її, поговорити… Смерть тіла вони відчувають… розлукою.

Ще буває, що шкодують себе в самотності своїй і покинутості…

Але, наприклад, для перших християн смерть не була трагедією, як часто її тепер сприймають люди! За порогом смерті — чекали вони щастя возз’єднання душі з Богом!

Чекали вони на це возз’єднання з Богом, Котрого всім серцем училися любити! Любити — понад усе, що в їхніх земних життях було і могло б іще бути!

І хрещення перші християни приймали не через те, що всі довкола охрещені й прийнято так! Адже тоді, навпаки: всі довкола інакше жили… І той, хто хотів прийняти хрещення, — тому це робив, що хотів життя своє за Вченням Ісуса будувати! В новій чистоті й красі душевній прагнули вони жити, заповідей Ісуса дотримуючись!

Ти ж — вже багато чого навчився, і, як я відійду, — ще більшого навчишся… Любов, що між нами, — навчить! Бог — навчить!

— Звідки ти знаєш, що — час?

— Господь сказав! Кличе…

— Сказати про це настоятелеві?

— Ні, не говори: немає потреби…

* * *

У двері постукали…

— От нам радість! Зосеньку Господь привів! — посміхнувся Зосима.

Дівчинка вбігла до келії, вся сяючи променистою радістю, свіжістю, ніжністю! Пасма біло-золотого волосся вибилися з-під хустинки… В руках вона тримала повний кошик брусниці…

— От — ягідок принесла! Сама назбирала! Он скільки!

Старець Зосима скуштував ягідки. Їв повільно, з блаженним виразом обличчя, ніби останнє причастя приймав. Зосю обійняв ласкаво:

— Спасибі тобі! Порадувала частуванням!...

Зося хотіла залишити всі ягоди для Зосими й Миколая, але старець попросив:

— Ти нам з Миколаєм трішки відсип у тарілку, а решту — до лікарні віднеси. Скажеш, що старець Зосима так звелів: здоров’я від них тим, хто поїсть, додасться.

Вони втрьох довго сиділи разом, осяяні Присутністю Божою. Розмов і питань не було… Але було так, мов обійнялися вони душами!

Коли Зося зібралася йти, Зосима сказав:

— Ти ще батькові й матінці скажи, що завтра на них новина чекає — і вони мають у тій новині радість велику побачити. Запам’ятаєш?

— Все словечко в словечко передам, ти мене навчив, як слова важливі точно запам’ятовувати! Ну, тоді — побіжу я?

— Іди… Іди з Богом, Зосенько!

* * *

Старець Зосима помер…

Звістка про його смерть швидко облетіла все маленьке провінційне містечко…

Надія, мати Зосі, не могла стримувати сліз. Її чоловік, лікар Федір, гладив її, заплакану, по голові й ласкаво обіймав, а Надія все повторювала крізь сльози:

— Як же так? Помер старець Зосима… Адже був здоровий зовсім!...

Підбігла їхня дочка. Надія, втираючи хусткою сльози, вимовила:

— Зосю, Зосенько, старець Зосима помер учора…

Зося завмерла, немов на хвилю зупинило свій біг те променисте золотисте сонечко, що в безперервному русі завжди всі свої справи поспішало звершити:

— Так от про що він учора говорив: що вам звістка буде, котрій ви зрадіти повинні… А я не зрозуміла…, не здогадалася…

Мамо, тато! Він ще вчора все знав! І він хотів, щоб ви за ним не плакали, тому що він — з Богом, і йому добре має бути! І ми за нього радіти маємо!

І з цими словами Зося обійняла батьків своїх із такою теплотою й любов’ю, ніби вона була і старше, й мудріше, й сильніше від них…

Федір підхопив її на руки, дівчинка ще міцніше обхопила своїх найбільш коханих людей. І вони довго стояли так мовчки, міцно обійнявши одне одного.

Потім вони пішли додому…

Вражені недитячими словами дочки, Федір і Надія дивилися на свою Зосю.

Надія запитала:

— А тобі зовсім не сумно, Зосенько, що не прибіжиш більше до келії до старця? Питання свої ставити кому тепер будеш?..

— Сумно й мені трішки… — помовчавши, відповіла Зося. — Тільки думаю я, що він на мої питання знайде, як мені відповісти — так, щоб я зрозуміла! Я коли геть маленька була й глупа — він завжди придумував, як мені пояснити, щоб зрозуміло було. От і тепер неодмінно придумає!

— Мамо, тату! Дивіться! Ось же він поруч з нами іде — зі Світла весь!

Він — знаєте, як зараз говорить? Він говорить: «Бог — завжди з нами поруч! І Бог на всі питання відповість, тільки треба любити й учитися слухати поради Божі!»

Я його тепер, виявляється, чути можу й бачити, а люди чомусь кажуть, що він помер…

* * *

Настала весна. Дерева в монастирському саду зацвіли в тому році дружно. Всі вони були обсипані білими й ніжно-рожевими квітами. Пахощі! Спокій! Краса дивовижна!

Миколай стояв у саду недалеко від келії старця Зосими. Завтра він матиме прийняти чернечий постриг. Потім — продовжувати робити те, що чинив старець Зосима.

Настоятель, архімандрит Ігнатій, твердо впевнений, що має бути продовжено все, що було при Зосимі. Треба буде приймати прийшлих, вислуховувати, поради давати…

… Миколай згадав, як Зосима вчив його спілкуванню з відвідувачами… Так, дещо вже виходило. Але це легко було, коли поруч був старець Зосима. Знав Миколай, що не допустить Зосима таких помилок, що можуть нашкодити прийшлому. Щось він поправить, підкаже, раптом щось не так… А отепер? Чи зумію, коли поруч Зосими немає?

Чи Зосима є, тільки не видимий?

Миколай розмірковував про це, стоячи біля вишеньки, що вони зі старцем Зосимою колись посадили. Він милувався першими в житті її квітами, гладив тоненький поки що стовбур. Печалі не було. В серці була теплота, як при розмовах зі старцем.

Він згадав ту їхню розмову, коли вишеньку цю саджали.

Зосима тоді сказав: «Коли зацвіте, мене вже тут не буде!». Радісно так сказав!

— Так виходить, не побачиш ти цього? — засмутився тоді Миколай.

— Думаю, що побачу! Хіба став би Бог красу таку на Землі нашій сотворяти, якби не міг Сам її бачити з Обителі Своєї чи інакше ще як?...

Ось, наприклад, Піфагор всесвіт увесь словом «космос» назвав, а слово це означає по-грецькому — «краса», «гармонія у світобудові»!

— А ти що, стародавніх греків праці читав?

— Читав. Багато читав і користі від того здобув чимало. Багато мудрих людей і до Ісуса — про Бога, про життя чисте й моральне писало. І через те, що не багато читають це тепер, можливо, менше стремління до добродіяння в людях…

А що є добро-діяння? Це є діяння добра: це — і думки добрі, і слова добрі, й діла, що добро стверджують! А ти невже ж думав, що я тільки одну книгу все життя читав? — Зосима розсміявся молодо, радісно! — Гадаю я, що й ті люди, котрі красу на Землі Богові творити допомагають — не будуть позбавлені можливості бачити її… А втім, і це навіть не важливо! Велике дивовижне благо чекає на тих, кого Бог до Себе підпускає! От і повинні ми потрудитися, щоб добро на Землі примножити, красу й у вчинках, і в душах сотворити… Щоб, в тому числі, достойні ми були увійти до Царства Отця Небесного!

* * *

В цей час Миколая покликали:

— Тут до старця Зосими люди прийшли, хлопчика сліпенького привели, не хочуть іти, не вірять, що його немає…

— Правильно, що не вірять! — радісно відповів Миколай. — Клич!

Молода, струнка, красиво й заможно вбрана жінка йшла до келії, тримаючи за руку хлопчика років приблизно десяти чи одинадцяти. Тримала так, ніби вона сама кожен крок за нього зробити намагалася, щоб не спіткнувся, не вдарився.

Побачивши широкоплечого, міцної тілобудови чоловіка в одязі послушника, замість убіленого сивиною старця, вона невдоволено стенула плечима…

Миколай запросив зайти до келії. Сказав:

— Давайте ми з Вами поки побесідуємо. Проходьте, сідайте.

Жінка посадила сина на лавку біля стіни, сіла сама. Звела в бік Миколая очі, але дивилася кудись повз. Нарешті, вона промовила:

— Ну, говоріть, якщо знаєте, що сказати…

Миколай відчув той стан, коли Світло Духа Святого дозволяє бачити душі й усе, що з ними відбувається.

Він бачив, що прийшла просити вона про чудо, а сама не вірить у можливість зцілення Силою Божою. І в ній самій є перепона, що не дозволяє зцілити хлопчика…

Він ще раз уважніше подивився на хлопчика… Побачив і те, що хлопчик, котрий відчував себе хворим, нещасливим, не смів ступити й кроку без підтримки дорослих, не може бути зцілений просто зараз… Але хвороба може піти, її дуже легко можна прибрати, якщо змінити ситуацію…

«Як же знайти ті слова, щоб зрозуміла? Адже не хоче вона, не готова пораду чути… Подавай їй старця святого…»

Миколай внутрішньо попросив Бога про допомогу цим людям і потім ще повніше увійшов у з’єднаність зі Світлом Божественним.

Цієї миті до келії влетіла задихана Зося, і — мов світло сонячне заграло, заіскрилося всюди.

Вона вклонилася, перепросила, що розмову перервала, що завадила.

— Зосю, ти б із хлопчиком в саду погуляла годинку, а ми б поки з мамою його поговорили.

Зося відразу радісно погодилася:

— Тебе як звати?

— Костик.

Мама Костика, як птаха, що крильми своє дитя захищає, тривожно подивилася на дівчинку:

— Він — сліпий, не бачить зовсім! Ти, будь ласка, дивися, дівчинко, щоб не сталося з ним чого…

Зося впевнено підійшла, взяла Костю за руку.

— Ви не бійтеся за нього, все буде добре!

І вже Костикові:

— Ходімо, я тобі такé покажу!...

— Як же покажеш? Я ж не бачу!...

— А от дізнаєшся! Ходімо!

Костикова мати з тривогою провела поглядом дітей…

Миколаєві знадобилося чимало зусиль, щоб вона почала не просто слухати, а чути його слова.

Спочатку він розпитав про хворобу хлопчика. Дізнався, що сталося це після падіння, коли вдарився він головою, послизнувшись на мокрих колодах. Самі очі — не пошкоджено. Але зір лікарі повернути не можуть…

Миколай і сам добре бачив зором душі, що пошкодження нервових закінчень можна прибрати — не з медичною допомогою, а з Божою тільки… Але не дозволяється йому це зробити просто зараз…

Миколай став говорити про те, що хлопчику можна повернути зір, але потрібно, щоб той «тепличний» спосіб життя, що він провадить під безперервною опікою, було змінено. Щоб укріпити його організм — потрібно його загартовувати: вчити і плавати, й бігати, й верхи їздити. А найважливіше — щоб Костик про інших почав піклуватися, щоб не відчував себе нещасним, немічним, невиліковно хворим, але став би робити все те, що може на межі своїх можливостей, причому весь час цю межу треба старатися відсувати. І тоді…

Розмову, нібито, було закінчено…

Миколай розумів, що слід би сказати чи зробити іще щось, щоб слова вимовлені «опустилися на потрібну глибину» в розумінні співрозмовниці.

Старець Зосима в таких випадках зазвичай давав якусь пораду просту: «отак-от треба чинити»…

Миколай перебирав варіанти: «собаку завести, щоб другом став, або кінь може бути ще краще… Напевно, треба ще з самим хлопчиком поговорити…»

Він відчинив двері келії й покликав:

— Зосю, Костику!

В саду лунав заливистий дитячий сміх.

— Ну, лови ж! — втікала Зося, а Костик біг за нею, впевнено оминаючи стовбури дерев!

Коли Зося почула поклик Миколая — то піддалася, і Костик її впіймав!

Вони йшли… поруч, не тримаючись за руки!

Очі хлопчика все ще не бачили, але чудо все ж сталося!

Костик увійшов у двері першим і попрямував до матері:

— Мамо, Зося мене навчила дивитися й бачити по-особливому: душею! Ми навіть у квача грали — і я її спіймав! Я тепер тебе теж бачити можу! Вона сказала, що я скоро зовсім одужаю, тому що, якщо душа зрячою стане, то й очі тіла теж бачитимуть! Її так старець Зосима навчив!

Костикова мати залилася слізьми й обійняла сина…

А він все старався розповісти, як чудово навчила його Зося.

«От воно й чудо!» — посміхнувся щасливо Миколай…

Опісля, коли всі трохи заспокоїлися, Зося звернулася до Миколая:

— Мене ж тато до тебе у справі прислав. Третього дня ми біля входу до лікарні дівчинку знайшли, років приблизно двох. Підкинули її. Записка там при ній: мовляв, батьки померли, виходити дитину нікому. Оленькою звати. Гарненька! Очка голубі, кучері золотисті, посміхається! Тільки майже не розмовляє: слів мало знає. Видно, що з нею говорили рідко: нікому, певне, було. Він просив їй батьків підшукати хороших, щоб до сиротинця не віддавати.

І мов осяянням спалахнула Зося від думки радісної:

— А ти, Костику, хотів би сестричку? Пані, дівчинка — така чудова, здоровенька! Тато дивився, а він — лікар дуже хороший! Давайте я її вам покажу?

Мати Костика, сильно приголомшена усім, що відбувалося, відразу погодилася. Костик впевнено промовив, що добре розмовляти він Оленьку легко навчити зможе, тому вони мають обов’язково дівчинку взяти.

І Зося, щаслива, повела нову маму й братика дивитися на Оленьку…

Миколай зрозумів, що з’єдналося все в цьому ланцюжку доль, що вершить Бог. Зітхнув він радісно, подякував Богові за допомогу чудесну, явлену через Зосю!

Потім вийшов у тишу саду, де ще недавно дзвеніли радісні дитячі голоси.

Подумав про те, скільки всього ще не вміє…

І побачив усміхнену постать старця Зосими, що складалася зі Світла:

«Трудися, синку! Все в тебе вже виходить, із Божою поміччю!»