English Español Français Deutsch Italiano Český Polski Русский Українська Português Eesti 中文

Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

 
ВЧЕННЯ ХУАНА МАТУСА
 

Володимир Антонов

ВЧЕННЯ ХУАНА МАТУСА

© Володимир Антонов, 2010.




Вчення Хуана Матуса було докладно описане американцем Карлосом Кастанедою — нашим сучасником із Лос-Анджелеса. Відомі нам його книги побачили світ у період між 1966 і 1987 роками [71-78]. Ще існує книга Д.Ноела “Огляд Кастанеди”, де зібрані інтерв’ю з ним [80].

Відразу слід зазначити, що у своїх книгах Кастанеда описує період спілкування з доном Хуаном Матусом, який тривав приблизно три десятки років. За цей час розвивався не тільки Кастанеда, але й сам дон Хуан. Тобто, за книгами Кастанеди можна бачити і ранній, і пізній особистий духовний пошук дона Хуана, який не обійшовся без помилок. Тому духовну концепцію Школи варто бачити не в тому, що говорив і робив дон Хуан протягом цих десятків років, а в тому, до чого він дійшов наприкінці свого земного життя.

Отже, майбутній автор бестселерів про Школу Хуана Матуса Карлос Кастанеда закінчував університет у США за фахом антропологія. Йому потрібно було зібрати дисертаційний матеріал, і він із цією метою поїхав до Мексики, щоб вивчити досвід застосування місцевими індіанцями лікарських і психотропних рослин. Прибувши на своїй машині до Мексики, він став шукати компетентних у цьому питанні людей. Його познайомили з індіанцем на ім’я Хуан Матус, що взявся безкоштовно забезпечити Кастанеду потрібними йому відомостями.

Так вони познайомилися, і почалася їхня спільна робота. Згодом Кастанеда виявив, що дон Хуан володіє знаннями не тільки про властивості рослин, але й про древнє мистецтво магії індіанців-толтеків. Більше того, дон Хуан і сам виявився магом-чудотворцем. Тож Кастанеда вперше в житті зіткнувся з тим, що зовсім виходило за межі його звичних мирських і релігійних уявлень. Наприклад, виявилося, що ящірки можуть говорити людським голосом, що люди можуть літати у своїх тілах, витягати “з повітря” різні предмети і т.п. Кастанеда зачарувався всім цим. Інтерес ученого до цієї нової для нього галузі знань зріс неймовірно.

Одного разу дон Хуан запросив Кастанеду на зустріч, де товариші дона Хуана приймали саморобні психоделіки. Спробував і Кастанеда. І тоді відбулася подія, що змусила дона Хуана вперше звернути увага на Кастанеду як на потенційно серйозного учня.

Дон Хуан був містиком, і увесь світ він сприймав містично. Зокрема, він надавав великого значення так званим “знакам”, що надходять до нього з “іншої реальності”.

А сталося те, що Кастанеда, прийнявши кілька пігулок з кактуса, почав грати в дивну гру із собакою. Він і собака почали мочитися один на одного...

Важливою тут була саме незвичайна поведінка пса, зовсім невластива собакам. Це й було сприйнято доном Хуаном, як вказівка Бога (Якого в цій Школі називали словом Сила) на особливу значимість для Школи не-індіанця Кастанеди. Із цього моменту Кастанеда й став повноправним членом партії (тобто групи) учнів дона Хуана. І дон Хуан поступово став посвячувати його в таємні знання своєї Школи.

У чому полягала світоглядна концепція Школи?

Всесвіт складається із двох “паралельних” світів, які називаються “тональ” (тобто світ матеріальних предметів) і “нагваль” (світ нематеріальний).

Ми спілкуємося зі світом матерії через так звану “першу увагу”, тобто та увага, що забезпечується органами чуттів фізичного тіла.

Для того, щоб пізнати нагваль, потрібно розвинути “другу увагу”, тобто яснобачення.

Є ще й “третя увага”, за допомогою якої осягається Творець і Його Прояв, про яку дон Хуан говорив, як про “Вогонь”.

Згідно з міфологією, яку поділяли попередники дона Хуана, світом править вселенський божественний Орел. Це було їхнім уявленням про Бога. Причому, хоч воно і казкове, проте монотеїстичне.

Цей Орел харчується душами людей, що покинули свої фізичні тіла. Але Орел також дарує деяким людям можливість “проскочити” після смерті тіла повз свій дзьоб і знайти безсмертя, якщо вони набули при житті в тілі необхідних для цього навичок, розвинули належною мірою себе як свідомості, досягли відповідної сили.

У цій концепції існував елемент залякування, що примушує до зусиль із вдосконалювання себе. Але дон Хуан, подібно Ісусу, повстав проти ставлення до Бога, заснованого на страху. Він сказав, що назустріч Богові треба йти “стежкою серця” — тобто стежкою любові. Цікаво, що дон Хуан прийшов до цього розуміння незалежно від впливу інших духовних традицій. Він не знав ні Вчення Крішни, ні Вчення Ісуса Христа, не читав ні суфійських, ні даоських книг. Новий Завіт він явно не читав, інакше б напевно цитував його.

Людина, що вирішила претендувати на безсмертя, повинна спочатку стати духовним “мисливцем”. Не тим мисливцем, що вбиває дичину, а мисливцем за знаннями, який іде “стежкою серця” — тобто є бережним, люблячим і Землю, і тварин, що населяють неї.

Пройшовши стадію “мисливця”, він може потім стати духовним “воїном” — тобто тим, хто “вистежує” Силу (Бога), прагнучи “прокрастися” до Неї і пізнати Її.

Дон Хуан учив Кастанеду та інших своїх учнів переважно водячи їх пустелею і горами — у натуральних умовах безпосереднього спілкування з різноманітним навколишнім світом.

Наприклад, одного разу вони піймали дикого кролика. Дон Хуан знав, що цьому кроликові за його долею вже більше не призначено жити на Землі. І він запропонував Кастанеді вбити цього кролика руками. Кастанеда сказав: я не можу! Дон Хуан заперечив: але ж ти вбивав раніше тварин! Кастанеда відповідав: але я тоді вбивав з рушниці, на відстані, не бачачи того, як вони вмирають...

Кастанеда відмовився чинити вбивство, вперше замислившись про етичне право на це, про страждання істоти, яку вбивають.

Але кролик, все-таки, на очах у Кастанеди вмер сам. Тому що час його перебування на Землі справді закінчився.

Або: одного разу дон Хуан і Кастанеда йшли по вулиці містечка і побачили равлика, що переповзає дорогу. І відразу дон Хуан на цьому прикладі став пояснювати філософію участі тільки однієї людини в долях багатьох тварин.

Так Кастанеда, який спочатку пишався своєю вченістю та цивілізованістю, все більше переконувався в тому, що істинна мудрість належить не йому, а старику-індіанцю, великому Подвижникові та Учителеві, що прожив життя мисливця і воїна в гармонії з навколишнім природним світом.

... Після засвоєння учнями основ етики і мудрості дон Хуан перейшов до навчання за психоенергетичними методиками.

Тут необхідно зазначити, що до Школи дона Хуана набиралося дуже обмежена кількість учнів — одиниці. А критерій відбору — наявність уже розвинених енергоструктур організму — чакр. Зрозуміло, таких слів, як чакра або дань-тян індіанці не знали. Але вони говорили про сегменти в енергетичному “коконі” людини. І тільки учні з розвиненими чакрами вважалися перспективними для того, щоб вистояти на шляху мисливця і воїна.

Тож учні, що набиралися в Школу, вже мали певний “досвід” у психоенергетичній роботі, набутий, зокрема, ще в минулих життях на Землі. Тобто, вони були готові до серйозної роботи психогенетично.

Це дозволяло починати психоенергетичне тренування не із прочищення і розвитку меридіанів і чакр, а безпосередньо з роботи над головною силовою структурою організму — хара (нижній дань-тян).

Після здійснення роботи з хара наставав етап ділення “кокона” на дві частини: верхній та нижній “міхури сприйняття”. Чому “міхури”? — Тому що ці частини “кокона” ясновидячі бачать у вигляді плавальних міхурів деяких риб. Чому “сприйняття”? — Тому що з них можна сприймати відповідно тональ і нагваль.

Розподіл “кокона” на два “міхури сприйняття” розглядався як важливий перехідний рубіж перед подальшими етапами психоенергетичного вдосконалювання. Причому треба було освоїти концентрацію свідомості в обох “полюсах” розділеного “кокона”.

Подальша робота ведеться з розвитку нижнього “міхура”. Але це — лише після належного стоншення свідомості або, як це називалося в Школі Хуана Матуса, після очищення свічення “кокона”.

Тобто, прийоми стоншення свідомості, як і в усіх інших розвинених духовних Школах, у Школі Хуана Матуса передували масштабній “кристалізації” свідомості. Однак, методи “очищення світності” Кастанеда не описує, за винятком одного, що його можна розцінити лише як жарт, а саме — вдихання диму багаття.

Завдяки стоншенню свідомості і роботі з нижнім “міхуром сприйняття”, включаючи освоєння Ніродхі, учні доходили стану Нірвани (хоча цього санскритського терміну вони не знали). Спочатку вони освоювали статичний варіант Нірвани в Брахмані, потім динамічний — коли “скристалізована” свідомість активно діє в тонких еонах. І в цьому стані можна торкнутися свідомістю будь-якої істоти в межах Землі і навколо неї, потрібно лише мати інформацію про цю істоту.

Дон Хуан одного разу ляснув Кастанеду долонею по спині. (Цей прийом він використовував часто, щоб зрушувати “точку складання”, тобто зону розподілу свідомості в учнів) — і Кастанеда, підготовлений до цього попередніми вправами, увійшов у статичний варіант Нірвани в одному із Брахманічних станів. У цей момент він уперше відчув глибоке заспокоєння, вперше відчув Бога, пізнав, що Бог і є Любов...

Але раптом він чує голос дона Хуана, котрий говорить йому, що цей стан, хоч і прекрасний, але не той, до якого треба зараз прагнути. Далі треба йти! Не думай, що це — межа твоїх можливостей... Цими словами дон Хуан закликав Кастанеду, який пізнав у Нірвані високе блаженство, не “прив’язуватися” до цього, а йти далі... Кастанеда спочатку образився, розлютився на дона Хуана. Але той був непохитний: треба далі йти!...

А далі — що? Далі — динамічний аспект Нірвани, коли “викристалізована” свідомість активно діє в тонких еонах. І в цьому стані можна торкнутися свідомістю будь-якої істоти в межах Землі й навколо неї, потрібно лише мати інформацію про цю істоту.

Стан Ніродхі, відомий в усіх розвинених Школах буддхі-йоги, дон Хуан вимальовував знову-таки у специфічних для Його Школи ендемічних термінах. Йшлося про “накат”. Тобто, учням пояснювалося, що існують енергетичні хвилі, які постійно накочуються на всіх живих істот, від яких ми захищені своїми коконами. І є можливість використовувати силу цих хвиль, щоб переноситися з їхньою допомогою в невідомі світи. (Ці невідомі світи — є іншими просторовими мірностями). Щоб це сталося, треба дозволяти хвилям “накату” затопити кокон. Тоді людина перетворювалася в “ніщо”, зникає її “я”.

І тільки після досягнення стану зникнення в Брахмані можна було пізнавати Ішвару — і зникнути в Ньому назавжди, перемігши свою смерть. Тобто, як зрозумів дон Хуан, треба було не “проскочити повз дзьоб Орла”, а навпаки, влитися у вселенського Бога-Силу.

Звернемо увагу, що за допомогою Вогню можна досягти і дематеріалізації фізичного тіла. Це й зробив Хуан Матус зі своїми супутниками.

... Отже, ми зараз розглянули принципові етапи роботи в Школі буддхі-йоги Хуана Матуса. Вони є загальними для всіх Шкіл буддхі-йоги, незалежно від того, на якій точці поверхні Землі ці Школи діють і чи пов’язані вони між собою чи ні, а також незалежно від того, на якими мовами говорять у цих Школах і якими термінами користуються. Це відбувається так, бо Бог за одними законах веде всіх тих людей, які присвятили свої життя Йому і досягли в цьому успіхів.

А тепер розглянемо докладніше конкретні методи роботи Школи Хуана Матуса — ті, які достатньо описані Кастанедою і які ми можемо застосувати до себе.

Їх можна розбити на дві групи: підготовчі та основні.

Першим з підготовчих методів є “переперегляд”. Це по суті те саме покаяння, що має місце в основних релігіях. Учням треба було — переважно в умовах “сам-на-сам” протягом кількох днів — пригадати всі помилки у своєму житті і пережити ті ситуації заново, але вже правильно. Для того, щоб в учнів було більше “особистої зацікавленості” у цій дуже важкій роботі, їм пояснювалося, що при “переперегляді” вони повертають собі витрачену в неправильних емоційних реакціях і вчинках енергію. Результат покаянної роботи від таких хитрощів не страждав, бо головне її завдання — опанувати етично правильні форми реагування, навчитися не грішити, — за належної ретельності, досягалося.

А ще — треба було знищити “відчуття власної винятковості” і “відчуття жалості до самого себе” як якості, що призводять до найбільших втрат людиною енергії. Адже якщо хтось відчуває себе надто величним, а хтось зазіхає на це і ставиться нешанобливо, то така людина реагує емоційними викидами образ, гніву тощо. При цьому якраз і розтрачується інтенсивно й даремно енергія організму.

Цікавий і повчальний факт біографії Кастанеди: коли його учнівство в Школі дона Хуана закінчилося, він і його найближча супутниця Горда — незважаючи на те, що Кастанеда після видання своїх книг став мільйонером і вони могли б жити безтурботно і в достатках, — незважаючи на це — вони найнялися під чужими іменами прислужувати в багатий будинок і терпіли там приниження від брутальності і підступництва інших слуг. Вони пішли на це, щоб знищити в собі повністю “відчуття власної винятковості”, щоб стерти у своїй пам’яті свою “особисту історію” — заради знаходження смиренної цнотливості. Бо все, що відбувається з воїном на фізичному рівні, як сформулював Кастанеда, — не має значення, важливим є лише стан свідомості.

Це й справді не має ніякого значення перед лицем Вищої Мети! А що має принципове значення — так це вміння бути нічим, уміння не захищатися, коли хтось несправедливий до мене, але бути захищеним, — так учив дон Хуан. А стан захищеності виникає тоді, коли “мене нема” (“мене не є”, “я не є”,), а є тільки Бог.

Ще одним із найважливіших підготовчих елементів роботи в Школі Хуана Матуса було “розчищення тоналя”, що в етиці індуїстській йоги називається виконанням апаріграхі.

Ми вже говорили про мудру здатність дона Хуана дохідливо пояснювати складні філософські принципи на звичайних життєвих прикладах. Так він зробив і цього разу, пояснюючи цей принцип Своїм учням.

Одного разу він зібрав учнів, узяв мішок, куди вкинув радіоприймач, магнітофон та інші предмети, які набрав у будинку одного з них, закинув цей мішок йому на спину, на спину іншого учня поклав стіл — і повів усіх у гори. Посередині долини він звелів поставити стіл, висипав на нього вміст мішка. Потім він відвів учнів убік і запропонував відповісти: що вони бачать?

Вони почали говорити, що вони бачать радіоприймач... і так далі, і тому подібне...

Тоді дон Хуан підійшов до стола і скинув з нього всі предмети. Подивіться ще раз і скажіть, що ви тепер бачите? — запитав він. Тоді лише вони зрозуміли дона Хуана: він хотів, щоб вони побачили не тільки предмети на столі, але й сам стіл, а ще — простір навколо стола і під ним. А предмети на столі, привертаючи до себе увагу, заважали цьому.

Так він показав учням, що, заради пізнання нагваля, а потім і Бога, треба очистити тональ навколо себе.

Саме час згадати приклад виконання того ж принципу в історії християнства: деякі ченці залишали у своїх келіях, окрім ікон і кількох книг, тільки труну, в якій і спали, щоб постійно пам’ятати про смерть, яка підганяла їх, бо завжди пам’ятали про неї. Смерть змушує тих, хто про неї пам’ятає, квапитися у своїх духовних зусиллях.

Ще дон Хуан учив руйнувати шаблони матеріального життя, наприклад, здатність до неухильного дотримання режиму дня. Для чого? — Для знаходження свободи. Руйнування нерозумних шаблонів поведінки, мислення, реагування, прищеплених вихованням і традиціями, — повинне в кінцевому підсумку призвести до “втрати людської форми”, тобто, до стану, коли людина навчається діяти не рефлекторно або тому, що так прийнято, а відповідно до об’єктивної доцільності.

“Втрата людської форми” — не короткочасний механічний акт, як фантазували деякі учні дона Хуана, а тривалий процес, що супроводжує поступове зближення людини з Богом. Завершення цього процесу відбувається тоді, коли подвижник навчається дивитися очима Творця на всі ті ситуації, в яких опиняється його тіло.

Але досягнення “втрати людської форми” зовсім не означає, що людина починає поводитися в суспільстві “не так, як усі”. Адже, по-перше, неминучі конфлікти з іншими людьми перешкодили б їй зосереджуватися на головній справі. По-друге, поведінка, що набуває “зухвалих” форми, у багатьох випадках була б порушенням головного закону об’єктивної етики — неспричинення шкоди іншим істотам. Тому учням Школи пропонувалося дотримуватися загальноприйнятих норм поведінки, іноді потай кепкуючи над ними і граючи в так звану “контрольовану дурість”.

Ілюструючи це, дон Хуан одного раз вразив Кастанеду тим, що зняв звичайний індіанський одяг і вирядився для поїздки в місто у бездоганний європейський костюм!

І ще у зв’язку з цим дон Хуан учив говорити з іншими людьми тією мовою, яку вони розуміють. Так, одного раз він і Кастанеда сиділи на лавці біля католицького храму і побачили, як дві ще не літні пані, вийшовши із храму, занадто вже не наважувалися спуститися кількох східцям. Тоді дон Хуан елегантно підскочив до них, допоміг зійти і напучував, що, якщо вони коли-небудь, не дай Боже, впадуть, то — щоб вони в жодному разі, упавши, не рухалися, поки не прийде лікар! Панянки були щиро вдячні йому за цю раду.

Наступний найважливіший методичний прийом — це пам’ятання про власну смерть.

Більшість людей нашого часу привчені відганяти від себе думки про свою смерть. І навіть тоді, коли зіштовхуються з фактами відходу із земного життя інших людей, аж ніяк не прагнуть уявити себе на їхньому місці. Ми переконуємо себе, що, якщо зі мною таке й трапиться, то не так швидко.

І якщо кожен із нас зараз запитає себе: “Коли я помру?”, — то дати будуть далекими від для сьогоднішнього. Хоча ми знаємо, що люди вмирають у будь-якому віці.

А дон Хуан пропонував уявити, що персоніфікована смерть кожного з нас — завжди з нами. І якщо швидко оглянутися через ліве плече, то можна помітити її тінь. Смерть і зараз сидить на одній циновці з тобою і чекає на твою помилку, говорив він Кастанеді. І ніхто не знає, коли він умре, в який момент. Тому в нас не повинні залишатися незакінчені справи.

Процитую в перекладі В. Максимова ці чудові слова дона Хуана про смерть, бо це — одна з кращих його теоретичних розробок:

“Як може почувати себе хтось настільки важливим, коли ми знаємо, що смерть переслідує нас?

Коли ти неспокійний, то варто запитатися поради у своєї смерті. Незмірна кількість дріб’язкового звалиться з тебе, якщо твоя смерть зробить тобі знак і якщо ти помітиш відблиск її або якщо просто в тебе з’явиться відчуття, що твій компаньйон тут і чекає тебе!

Смерть — це... мудрий порадник, якого ми маємо!... Треба питатися поради у смерті і кинути прокляту дріб’язковість, що властива людям, які проживають життя так, ніби смерть ніколи не торкне їх!

Якщо ти не пам’ятаєш про свою смерть, то все твоє життя буде тільки особистим хаосом!

(Воїн) знає, що смерть підганяє його і не дає йому часу пристати до чого-небудь... І, таким чином, з усвідомленням своєї смерті... і з силою своїх рішень воїн розмічає своє життя стратегічно; ... і те, що він вибирає, стратегічно завжди найкраще; і тому він виконує все зі смаком і пристрасною ефективністю!

Життя для воїна — це вправа у стратегії.

Без усвідомлення смерті — все як завжди, тривіально. Тільки тому, що смерть підстерігає нас, світ є невимірною загадкою.

У тебе залишилося мало часу і зовсім не залишилося його для дурниць. Чудовий стан! Я б сказав, що краще, на що ми здатні, проявляється тоді, коли ми притиснуті до стіни, коли ми відчуваємо меч, занесений над головою. Особисто я не хотів би, щоб було інакше.”

Ще один найважливіший пункт роботи з учнями — це оволодіння “ментальною паузою” або, як ще кажуть, зупинкою “внутрішнього діалогу” (перший термін кращий, бо крім “внутрішніх діалогів” бувають ще й “внутрішні монологи”).

Це — абсолютно необхідна умова для оволодіння нагвалем, тому що нагваль освоюється шляхом медитації, а медитація, як сформулював Раджніш, є станом “не-розуму”. Тобто, щоб поринати в нагваль, треба навчитися зупиняти, виключати на певний час розум.

З метою освоєння “ментальної паузи” дон Хуан застосовував такі прийоми:

1. Психоделіки. Але відразу відзначимо, що, по-перше, дон Хуан застосовував цей метод лише на самому початку їхньої спільної роботи, а потім сам від нього відмовився. По-друге, Кастанеда згодом скаржився, що, хоч він і глибоко вдячний донові Хуанові за все, натомість його (Кастанеди) печінка й понині у рубцях. Так що наслідувати використання психоделіків категорично не бажано, тим більше, що в нашому розпорядженні є інші, набагато ефективніші та нешкідливі способи освоєння “ментальної паузи”.

2. “Пильне споглядання”. Потрібно було довго і пильно дивитися на якийсь об’єкт — чи то на ущелину в горах, чи на воду, що тече в річці, тощо. В результаті “перша увага” перевтомлювалася і вимикалося, залишаючи місце “другій увазі”.

3. Тривале підвішування тіла на спорудах типу гойдалок.

У результаті перерахованих тренувань людина досягала стану, що називається в китайській йозі “у-вей” — “недіяння”, тобто “недіяння” на фізичному рівні, коли зупиняється розум (манас) і з’являється можливість для цілеспрямованої медитації, для активності буддхі. Адже манас і буддхі перебувають у реципрокній взаємодії: одночасно вони діяти не можуть, працює або одне, або інше. (Це не означає, що людина без тіла або людина в стані медитації втрачають розумність. Ні. Розвинена “кристалізована” свідомість мислить. Але вона мислить інакше: не “по-земному”).

І ще один унікальний прийом, що був розроблений цією Школою — попередниками дона Хуана. Це — навмисна взаємодія з людьми-тиранами. Прийом використовувався, щоб відпрацювати “бездоганність воїна”, тобто здатність дотримуватися етичних принципів і витримувати стратегію об’єктивно обґрунтованої поведінки в екстремальних ситуаціях. Колись і сам дон Хуан був посланий його вчителем працювати до лютого наглядача-тирана. У Мексиці таких майже не було, а якщо і знаходили такого, то це вважалося серед духовних воїнів великою удачею.

... Тепер перерахуємо методи психоенергетичної роботи, що застосовувалися в Школі дона Хуана:

1. Очищення внутрішнього свічення (тобто стоншення свідомості).

2. Використання “місць сили” — енергетично значимих для людини зон, зокрема, сприятливих для освоєння тих або інших медитацій.

3. “Снобачення”, якому в роботі Школи приділялася дуже велика увага. Що це таке? Багато хто, прочитавши книги Кастанеди, безуспішно намагаються пристосувати для таких тренувань нічний сон. Ні, цього робити не треба. “Снобачення” — це аналог слова “медитація”. Просто, через незнання загальноприйнятих в інших країнах термінів індіанцям доводилося підбирати свої слова для позначення деяких ключових прийомів, явищ і об’єктів духовної практики. Так народився і термін “снобачення”, оскільки медитативні образи справді можуть мати іноді схожість з образами сновидінь.

Спеціальні тренування в “снобаченні” дозволяли учням навіть, відділившись від тіла, бігати по стінах, лазити по енергетичних променях (“лініям світу”) і т.п.

4. Навчання дії в екстремальних магічних ситуаціях, навмисне створюваних керівником. Для цього використовувалися етичні пороки учнів. Наприклад, якщо в комусь ще була готовність до корисливого нападу на інших людей, то йому пропонувалася (свідомо для керівника програшна) магічна сутичка, що виявлялася корисною для всіх її учасників.

5. Ще застосовувався прийом зсуву “точки зборки” за рахунок енерговпливу керівника (це називалося “ударом нагваля”; слово “нагваль” мало й інше значення: людина-лідер, що оволоділа нагвалем і здатна активно діяти в ньому та із нього).

6. Практика медитативного вирівнювання енергетичних “еманацій” всередині “кокона” — за зовнішніми “еманаціями” вищих просторових мірностей.

7. Робота з хара, що розвиває саме силовий аспект свідомості.

8. Використання “оллі” (тобто духів). Це здійснювалося у двох варіантах.

Перший — це “приручення” духів, які повинні були, за задумом, ставати помічниками і захисниками мага. Такі “оллі” були в дона Хуана і його друга дона Хенаро на початку їхнього духовного пошуку.

Але варто застерегти, що це — помилкова і надзвичайно небезпечна установку, яку в жодному разі не варто намагатися наслідувати. До речі, і Хуан, і Хенаро згодом залишили це заняття.

Другий варіант роботи з “оллі” — це полювання за ними. Не надто дивуватимемося цьому, що така тенденція з’явилася серед індіанців, які живуть у постійному спілкуванні з дикою природою.

Отже, учням пояснювалося, що в певний момент їм обов’язково доведеться зустрітися з якимось “оллі” у людській (чоловічій) подобі, який викличе на двобій. У цьому двобої можна програти, піддавшись страху, але можна й перемогти (в такому випадку людина здобуває силу цього духа).

І учні готувалися до такої сутички, що могла відбутися в будь-який момент, виховуючи в собі алертність (тобто зібраність) та інші необхідні кожному бійцівські якості.

На основі цієї навчальної гри учні, зокрема, розвивали нижній “міхур сприйняття”.

... Підсумовуючи, розглянемо основні розділи цього винятково насиченого найціннішими теоретичними і практичними розробками Вчення.

Дон Хуан виокремлював три розділи: а) мистецтво сталкінга (або англійською стокінга), б) мистецтво наміру і в) мистецтво свідомості.

В історії розглянутої індійської духовної традиції мистецтво сталкінга спочатку полягало в тому, щоб пройти, прокрастися непоміченими між нерозуміючими тебе людьми (тобто людьми, що перебувають на більш ранніх етапах психогенезу) — і прийти до своєї Мети.

Але надалі, завдяки, зокрема, особистому внеску дона Хуана, цей напрям був значно розширений і набув характеру насамперед вистежування власних пороків. Про це ми вже досить багато говорили. Повторю лише одну блискучу формулу, дану доном Хуаном: Бог (його мовою — Сила) дає нам у міру нашої бездоганності. Тобто Бог дає нам можливість наближатися до Нього, все більше поринати в щастя з’єднуваності з Ним — у міру того, як ми вдосконалюємося етично.

Другий розділ — мистецтво наміру. “Намір” у цьому контексті те саме, що “спрямованість” до Вищої Мети. Істинний воїн, у дон-хуанівському значенні слова, це і є людина з правильно розвиненим “наміром”.

Третій розділ — мистецтво свідомості — це і є буддхі-йога.

Отже, ми ще раз переконалися, що Бог веде всіх людей, які досягли в психогенезі певного рівня зрілості, незалежно від того, у якій країні і в якій релігійній культурі вони живуть, — за єдиною методологічною схемою. Ці принципи і закони має сенс вивчати і долучати до себе і до тих людей, які йдуть за нами*.

 
ГоловнаКнигиСтаттіФільмиФотогалереяСкринсейвериЕнциклопедіяАудіокнигиАудіолекціїПосилання