---

Притча про молитву, покаяння і про чудеса, що Бог творить

Коли людина оступиться і

намагається підвестися —

Бог обов’язково простягає їй Руку помочі.

Та якщо людина впала й валяється —

Богові доводиться чекати.

Допомога приходить тоді,

коли той, хто шукає спасіння,
трудиться невпинно.

Нгомо

Жив у певному монастирі старець Зосима. І ширився поголос, що за молитвою його зцілення відбуваються й чудеса здійснюються.

І багато людей стікалося з далеких місць, щоб просити його про допомогу.

А братія монастирська гордилася, що має їхній монастир такого старця.

Втім, і заздрило чимало з них: чому Бог їхніх молитов не чує, скільки вони не моляться? Адже скільки поклонів не чинять — все ні до чого! А старця молитви — Бог чомусь виконує…

І вирішив один молодий послушник у старця Зосими вивідати: як він чудеса звершує, чому Бог його чує? Старець — добрий, а раптом навчить?...

Прийшов він до старця й питає:

— Чому за молитвами твоїми відбуваються чудеса, а за нашими — не відбуваються? Навчи своїм таємницям! А то ж помреш — і нікому буде монастир прославляти!

Старець подивився ласкаво й говорить:

— Важко це пояснити! Я ж — ніби й не молюся зовсім…

Втім, треба, щоб світло, таке, як у свічці горить, чи в лампадці перед іконою жевріє, — у серці людськім загорілося!

Від любові — те світло походить.

І можна те світло душі — розширювати до неосяжності, немов світло сонячне!

І отоді — Велике Світло Духа Святого являється й готове допомогти! І видно в тому Світлі Живому Божественному — все, ніби немає стін у келії, ніби немає веж монастирських. І будь-яке тіло людини — в цьому Світлі наскрізь видиме, і душа — теж зрозуміла на будь-якій відстані.

Отак і відбувається: варто мені почати слова молитви Духу Святому вимовляти — і Він тут! Тече Ріка Світла Божого — і все Собою обіймає!

А розуміє це Світло — любов сердечну, а не слів бубоніння!

Як чудеса звершуються? — ти запитуєш… От зливається душа із цим Світлом — і вже не відаю: де любов — моя, а де — Божа Любов!

В Ріці того Світла є Руки. Вони — ніби й мої, але й не мої повністю…

Бачу я ці Руки Божественні, Що звершують Свою Роботу! Так само, як руки кухаря чи орача звершують роботу свою, — так само й Руки Духа Святого трудяться!

Оці от Руки можуть і зцілювати. Якщо хоче Дух Святий, то можу я Руками тими — тіла від скверни й хвороби очищувати. А якщо не хоче — то не можу поворушити навіть кінчиком пальця.

Видно в цьому Світлі Божественнім у тілі хворого — хвороби, а в душі — прогріхи.

Втім, не всіляку душу можна очистити, не кожній людині допомогти вдається…

Адже потрібно спершу навчити душу — любові! Інакше може статися, що опиниться душа потім в боргу перед Богом — за сотворене чудо!

… Промовив так старець Зосима й посміхнувся ласкаво.

Послушник же молодий схарапуджено перед старцем навколішки впав, чолом підлоги торкнувся… А потім, хрестячись несамовито, геть із келії чкурнув…

Зітхнув тихо старець Зосима: знову, виходить, не той чоловік прийшов, про якого говорив Бог… Не захотів послушник дізнатися про теплоту сердечну, про серце духовне…

А вже он стільки років минуло…

* * *

Приходило до старця Зосими прохачів безліч.

І прагнув він допомогти кожному: не лише тіло зцілити чи біду в житті поправити, але головне — виправити шлях душі в предстоянні перед Господом.

От раз прийшов до нього багатий купець і просить дочку його маленьку зцілити:

— У відчаї я! На тебе — остання надія, святий старче! Допоможи: помирає дитя!

— Не я — зцілюю! Господь — допомагає кожній душі!

Як Господь допомагає? Через людей, що на Землі живуть, в тому числі.

Чи ти чув про Христа Ісуса? Через Нього — Бог багатьом людям допоміг.

А через тебе — чи допоміг кому Бог?

— Грішний, не думав я так ніколи, старче!... Про прибуток, про вигоду все думав…

— Так от — думай тепер!

І наперед завжди думай: що Господь від тебе хоче?

А тепер їдь додому, одужає донька твоя!

Та започаткуй на гроші свої лікарню безкоштовну, лікарів хороших туди поклич — для Бога трудитися!

А як донька зовсім здорова стане — до мене обов’язково її привези!

… Втираючи сльози, купець став дякувати.

А старець сказав ласкаво:

— Поспішай в житті те добро звершувати, про яке раніше забув!

І не забувай надалі про це — аби не трапилося ще більшої біди!

Бог тобі допоміг — так і ти іншим допоможи!

І вчися розуміти: в чому — добро? І як його чинити можливо?

Може, для когось твої слова і справи будуть Рукою помочі, від Бога простягнутою! Бог же — через багатьох людей добро сотворяє, чудеса звершує!

* * *

Минув час, і привіз купець свою маленьку доньку зцілену — до старця.

Увійшла дівчинка до келії — та забула те, як її вчили дякувати. І каже:

— Це ти мене вилікував, дідусю? Дякую тобі! Я хворіла-хворіла, хворіла-хворіла, а тепер — зовсім здорова стала!

— Здоров’я тобі, дитинко! Та тільки це не я, але Бог тебе вилікував! Йому ти й маєш дякувати завжди!

— Так, я знаю! Бог — Він добрий! — закивала дівчинка.

— І ти тепер вчися бути доброю, як Бог! Старайся!

Чуєш, як серденько в грудях у тебе б’ється? Це Бог тобі нагадує про те, що душа — для любові й доброти сотворена!

От і вчися — до усіх ласкавою й привітною бути! Усім допомагати вчися потихеньку!

Доки маленька ти — допомога твоя не велика, але важлива дуже! А як велика виростеш — багатьом людям допомогти тоді зможеш!

— Я все зрозуміла, дідусю! Мені довго погано-погано було, а отепер — добре! І я іншим теж буду старатися добре робити!

Дівчинка підбігла й обійняла старця Зосиму.

…Чимало літ минуло відтоді. Та ніколи не забувала дівчинка, що, за Волею Господа, саме щоб плекати й дарувати любов — даровано людині життя на Землі! І через це — розкрилося і потім розширювалося дедалі більше й більше її серце духовне! І жила вона, охоплюючи турботою-любов’ю все й усіх.

* * *

Одного разу прийшла до старця Зосими не молода вже жінка — і плаче, благає:

— Допоможи мені повернути любов синочка мого єдиного! Все життя на нього поклала, ні в чому йому не відмовляла! Та от виріс — і не згадує навіть!... Одна я залишилася! Гірко мені, що невдячністю — за все, що я робила для нього, відплачує він мені! Не можу стримати образи гіркої, не можу не впадати у смуток!...

— Не печалься! Спершу подумай: чи так ти сина свого любила, як Господь хоче, щоб любили ми людей?

Якщо лиш отримують діти блага від своїх батьків, а турботи про інших їх не навчають — то й виростають діти невдячними, не пам’ятають добра!

Адже любов — не лише в тім, щоб приємне людині робити!

Не завжди приємне на користь душі! І не завжди корисне — приємність!

Адже робити добро — це аж ніяк не те саме, що людині бажане завжди подавати!

Не можна просто потурати чужим забаганкам! Через це — шкода душі, а не користь!

Потрібно, щоб кожен — не тільки сам дарував любов, але й в інших людях пробуджував бажання її дарувати, добро чинити! Також — слова в собі гнівливі стримувати, слова лише добрі вимовляти!

Погано ти сина свого виховала! Зманіжила його потуранням забаганкам його! Докорами щоденними та настановами занудними від любові відвернула! Від заповідей добрих відвадила!

Отепер кажу я тобі слова печальні про помилки твої — щоб слова мої, як ліки гіркі, допомогли тобі огріхи твої зрозуміти й спробувати виправити!

Ще сильніше заридала жінка:

— Невже Господь не пробачить мені гріхи мої?!

— Прощення тоді відбувається, коли зрозуміла людина, в чому грішна була, — та змінила себе! І ще — коли діяння неправильні свої виправила в міру сил!

Тільки змінившись сама — зможеш ти навколо себе щось на краще змінювати!

Є надія для тебе тепер! Скоро прийде до тебе твій син — і поради й допомоги проситиме. Полюбив він удову, старшу від нього літами. Дитя в неї вже є від чоловіка колишнього. Через цю любов — Бог бажає допомогти сину твоєму навчитися не про себе, а про інших думати-піклуватися!

Не просто людині себе змінювати… Не просто зробити так, щоб з любові малої — народилася велика любов всеосяжна!

Щастя дитини, що у жінки тієї росте, — щастям для всіх вас обернутися має!

… Сказав так — і жінка з надією та з думкою про найважливіше додому пішла…

* * *

Отак і бесідував з людьми старець Зосима.

Втім, бувало й так, що людину з недобрими задумами Зосима на поріг келії навіть не пустить…

І через це — теж замислювалися люди… Адже якщо старець святий до себе не допустив — то і Бог, значить, відкидає ту людину за життя її неправедне…

А сама людина така лякалася нечистоти своєї — і змінювалася. І знову потім приходила поради у старця спитати — тепер вже щиро: як гріхи їй спокутувати?... І тоді — ласкаво приймав її старець Зосима, поради давав прості й зрозумілі. Втім, щоб ті поради виконати, необхідно було себе преображати: не байдикувати, а з великим старанням трудитися — і душею, і тілом. Душею — любов у собі плекати, гнів, ненависть, заздрість, смуток викорінювати. А тілом — трудитися, щоб довкола хоча б трішки кращим життя для інших зробити.

Навіть тим, хто у відчаї, говорив старець слово підтримки і напоумлення:

— Немає гріха чи пороку, від яких не могла б людина позбутися!

Адже навіть коли потрапляє людина в біду духовного падіння —Бог завжди готовий допомогти їй!

А хвороба чи яка інша біда в житті — даються людині задля здоров’я її душі й тіла! Хвороби та біди ці є наукою для тих, що поки не розуміють Задуму Божого — щодо нас, людей. Це дає можливість для очищення душі!

Слабка й немічна людина в цьому світі, поки не знає вона Любові Божої — Найбільшої Сили, Що може бути поруч із нею та в ній завжди!

Якби кожна людина з Любов’ю Христовою в серці жила…

* * *

Певного разу прийшов до старця Зосими чоловік не молодий вже, але й ще не старий. Міцний він був тілом і душею не слабкий був. Та тільки загубився він серед справ, що не приносили пожитку душі. Про велике й високе він мріяв з юних літ, жив — відважно борючись за правду… Та не завжди розрізняв він, де істина… І багато задумів його закінчилися нічим, на багатьох життєвих вершинах приходило розуміння того, що зовсім не те слід було робити… І тому — тепер тяжко йому було. І не знав він: як жити йому далі й задля чого…

Оповів чоловік той старцеві Зосимі свою історію. Схожа вона була на безліч інших, що старцеві слухати доводилося… Але й різниця була величезна: адже не про себе чоловік думав, а для інших жити прагнув, допомогти іншим намагався!

— Отак і минуло життя майже все…Стільки всього звершити хотів, про прекрасне мріяв… А насправді вийшло, що марно все було: нічого змінити не зміг, нікому не допоміг по-справжньому… І як далі жити — не знаю… Навчи, якщо зможеш…, — так закінчив свою історію подорожній.

— Не марно все те було! Через те, що робив ти в житті, ставав ти й мудріше, й сильніше! Так Бог вів тебе до Себе!

І от, чи ти готовий тепер життя своє тільки Господеві одному присвятити?

… І став старець Зосима розповідати тому чоловікові про призначення життя людського, про Любов Найвеличнішу Божественну…

І залишився той чоловій у старця. І вчився в нього. Вчився — тиші сердечній, в якій запалюється вогонь любові. Вчився — злиттю з Духом Святим. Вчився — усілякому труду, що в усвідомленій Єдності з Богом звершується і є Великим Служінням Богові…

* * *

Чи багатьом зумів допомогти старець Зосима? — це Богові тільки відомо… Та силу особливу мали його слова. І поради, що він давав, не стиралися з пам’яті. Поверталися люди поглядом душі до Бога, а ділами своїми — на допомогу людям. І через це — Бог в житті тих людей участь приймати міг.