---

Притча про таємницю
«розумної молитви»
і здобуття внутрішньої тиші

«Є вища молитва

бездоганних — …коли

невимовними зітханнями

духу наближаються вони до Бога,

Котрий бачить прихильність

серця розчахнуту».

З «Аскетичних настанов»
Нила Синайського

«Існує стан, що полягає

у спогляданні єдиного Бога і в полум’яній любові до Нього, де

розум, охоплений і пройнятий цією любов’ю, бесідує з Богом найближчим чином».

З «Огляду духовної боротьби»

Йоана Касіяна

Було це в монастирі невеликому, де жив старець на ім’я Зосима. Надзвичайні чудеса супроводжували його служіння Богові! Багато людей шукали в нього порад, допомоги, зцілення від недуг душі й тіла.

Та небагато хто шукав у нього знань про осягнення Любові Христової… І не прагнули вони навчитися тому, що старець для людей і для Бога міг звершувати. Тому так було, що неможливим — для себе — вважали вони подвиг його чернечого життя.

Втім, один чоловік на ім’я Миколай залишився зі старцем, щоб навчитися від нього спілкуванню із Богом і пізнанню Його.

* * *

Одного разу Миколай ішов до старця Зосими й зустрів служителя монастиря, котрий повторював невпинно молитву: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!»

Порівнявшись із Миколаєм, цей чоловік подивився на нового послушника несхвально та з осудом:

— Знову до старця ідеш, прости, Господи?! З безбожника відразу святим стати хочеш?!

— Так, іду, кликав до себе Зосима, — спокійно відповів Миколай.

Він уже звик до того, що недолюблювали його деякі мешканці монастиря за ту увагу, що приділяв йому старець Зосима. Хоча й дав настоятель монастиря дозвіл, що саме старець готуватиме Миколая до прийняття чернецтва, та новий послушник у багатьох викликав несхвалення, причиною якого була заздрість.

* * *

Миколай увійшов до келії старця. Зосима, як завжди, наперед знав про його прихід. Миколая завжди вражало те, яким незбагненним чином відає старець: хто до нього йде, про що думає людина, які проблеми турбують її.

Старець сидів у глибокім спокої та ласкаво дивився на прибулого. У келії був особливий стан, що Миколай для себе називав Присутністю Божою. Ніби навіть повітря було сповнене прозорою та ніжною тишею!

Певний час обидвоє мовчали, сидячи поруч.

Потім Миколай запитав:

— Чому так багато сил витрачають ченці на вимовляння Ісусової молитви? Чув я й читав колись про цю молитву — чи як її ще називають «розумну молитву». Розкажи мені про це. Чому не допомагає вона тепер? Чи насправді загублено в віках її секрет?

— Чому ж не допомагає? — Допомагає!

— А я от зараз чоловіка зустрів, що цю молитву повторює…

— А Любові Христової від нього не сходить, так?

— Так…

— Отже, не допомагає молитва тому, хто секрету її не знає?

— Так…

— Та от тільки немає жодного секрету!

Ніколи не приховувалося від людей, що головне, щоб почати духовне преображення, — це любов потрібно сердечну пізнати! Ісус про це ясно вчив — що Бог є ЛЮБОВ!

Були великі подвижники на цьому шляху, котрі завіти Ісуса втілити в життя прагнули.

Шукали вони спосіб занурення в тишу серця духовного, що грецькою називається ісихія.* Це — тиша, в якій Голос Бога можна ясно розрізняти.

Понадто шукали вони здобуття тієї чистоти душевної, коли явне для зору сердечного Світло Духа Святого!

І вибирали вони спосіб життя чернечий, в котрому все — для Бога і нічого — для себе!

Шукали вони шляхів, як не допускати думок гріховних, як зберігати душу в чистоті кришталевій, як жити, безперервно відчуваючи Господа.

І багато з них вимовляли призов молитовний: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!» І повторювали вони ці слова безперервно, кожної миті свого життя, — щоб розум від Господа не ухилявся, щоб зі смиренням душа схиляла голову перед Величчю й Мудрістю Бога. І бувало, що від такого труду душі, наступало занурення розуму в серце — серце духовне.

Ще призивали вони Ісуса увійти до їхнього серця. Бо не просто вірували вони у Воскресіння Ісуса Христа, а Його Самого — Живого і нині — відчути завжди намагалися! Прагнули вони навчитися говорити з Ісусом — так само, як Апостол Павло. Щоб в Ісуса в Самого — порад запитувати!

А щоб це стало можливим, треба здобути любов сердечну й направити її до Господа.

Багато хто цього хотіли, та не у всіх це виходило…

Самого розуміння й бажання — для цього — замало…

«Серце чисте сотвори в мені, Боже…» — так моляться багато хто. Але хто ж за людину — серце її очистить? Хто її змусить чинити за завітами Божими? Адже вона сама повинна трудитися над очищенням та преображенням душі!

Хоча це, можливо, найважливіша духовна справа в її житті!

Про те, що створив Бог людину за образом та подобою Божою,* — чув слова такі? Отже, прекрасною створив Бог людину. А чому ж не так — у житті? Може, самі люди винні в тому, що забруднені душі?

Де ж під безліччю одежин-оболонок перебуває в людині сокровенне Божественне Начало?

Як Образ Божий може бути явлений у тілі людини?

Або — де ж таїться цей Образ?

В чому подібність наша — до Бога?

Що пізнали подвижники-ісихасти, котрі осягнули Славу, Силу й Любов Христові, коли говорили про обожествлення навіть плоті тілесної?

Є така можливість, коли дух людський з’єднується з Духом Божим — і здобуває владу над плоттю. Й підкорюються тоді немочі тілесні й немочі душевні такій волі людській, що завжди у згоді з Божою Волею!

Як же навчитися усьому цьому?

Для початку потрібно від нечистоти душу позбавити.

Покаянням, смиренням та прощенням очищується душа.

Не за один раз пороки з душі йдуть. Покаяння це великий труд із усвідомлення своєї недосконалості й виправлення: і думок неправильних, і вчинків грішних, і емоцій недосконалих.

Поступово привчає себе чернець до життя в безперервному предстоянні перед Богом. Не на словах, а на ділі не грішити він намагається кожного дня свого життя!

І тоді — немов між минулим і майбутнім завмирає перед Богом душа очищена і ніби говорить: «Все, що є в мені хорошого, це — для Тебе, Господи! Все ж, що було раніше поганого, — нехай буде знищено! Не допущу більше гріха — заради Тебе, Господи!»

Отакий труд — і потрібен Богові! І тоді — немов змивається минуле твоє!

І якщо позаду в житті чистота — то й попереду чистота!

І от, цієї дивовижної миті предстояння перед Богом — і розкривається тиша велика: ніжна, прозора, безкрая!

Але відчути її можна — тільки всередині серця розверстого духовного!

Це і ти тепер можеш почати вчитися пізнавати. Ось тобі просте завдання для початку:

Чуєш, як дзвін дзвонить? Він ніби закликає людей про Бога згадати…

Звуки його заповнюють простір — на багато кілометрів! Вони — поширюються, поширюються… І вдалині — коли вже не чутно звуку —немов продовжує поширюватися тиша, що виникла після нього…

От уяви, що і ти — як дзвін: такий само порожній всередині й величезний. І — дзвін починає розгойдуватися… Звуку немає, є тільки беззвучний призов, звернений до Бога Всюдисущого! І тиша тоді — немовби дзвенить!...

Слухай цю тишу! В ній — можна відчути Бога!

… Відчутна на дотик тиша заповнювала не лише простір довкола їхніх тіл. Але ця тиша ніби затопила всю келію… Вона також поширювалася у просторі над маленьким містечком, розташованим на березі широкої ріки… Вона поширювалася й обіймала усіх тих, хто поривалися своєю любов’ю до Христа! Вона також обіймала й усіх тих, хто ще не пізнав цю любов…

Ніжно, немов повітря, котрим дихають усі створіння, заповнювала ця тиша все навкруги. І все суще містила вона всередині себе…

— Це — диво дивне!... Немов зупинилися усі думки!... І є лише ця тиша! — вимовив приголомшений Миколай.

— Так, ти зараз відчув тишу сердечну. Це — як перший крок. Потім тишу цю можна наповнити любов’ю до Бога.

Бачиш свічку? Полум’я — тепле, ніжне, світле. Вгору піднімається язичок вогню. І якщо немає коливання повітря довкіл — то ніби непорушне в своєму горінні це полум’я.

Нехай у твоїх грудях подібне полум’я любові до Бога затеплиться — і світло його нехай поширюється!

А потім — освіти ним усі закутки всередині тіла, щоб вигнати з нього все темне, важке, похмуре. Вся пітьма — ніби вигорить!

Занур і розум свій у це світло.

Руки нехай теж світла сповняться! Крізь долоні нехай світло проливається — як у Апостолів, коли накладанням рук зцілювали вони хворі людські!

Весь тулуб і ноги навіть — нехай заповнить це світло. Ніби посудина прозора водою наповнюється — так нехай тіло ним буде залите!

Багато разів так повторювати треба! Працювати слід над преображенням і душі, й тіла! І тоді — через деякий час — зможе тіло стати вмістилищем для Духа Святого, джерелом Світла Божого! Немов полум’я свічки випромінює світло — так і людина такий вогонь любові рівний і м’який довкола тіла свого носити може!

А потім… Так, може тіло людське стати носієм Образу Божого — Христа внутрішнього!

Отак і вчися тишу душі здобувати, любов до Бога в собі запалювати!

Як відчуєш тепло і світло в серці духовному розширеному й очищеному — клич Господа Ісуса до серця! І пізнаєш тоді, що Бог є Бог Живий!

* * *

Цієї миті до келії старця Зосими увійшов той служитель, котрого Миколай зустрів дорогою.

Він уклонився старцеві.

— Здрастуй, Родіоне! — привітався Зосима.

— Згрішив я осудженням ближнього. Допоможи! Скажи: як замолити цей гріх? — не дивлячись у бік Миколая, промовив Родіон.

— Так от же він — той ближній перед тобою! Попроси пробачення — а іншим разом не думай погано. Та й по всьому!

Втім, це виявилося — не дуже просто. Кілька хвилин минуло в глибокому мовчанні, перш ніж Родіон, звертаючись до Миколая, промовив:

— Пробач мені!...

І так легко стало на душі і в Миколая, який не тримав образи, і в чоловіка того…

— От, відчуваєте тепер Радість Божу? — запитав, посміхаючись, старець.

Миколай мовчки кивнув.

А з очей служителя Родіона полилися сльози…

— Як же мені тепер молитися? Як жити? Що робити? — прошепотів він.

Старець Зосима помовчав хвилю, потім почав розповідь:

— Раз якось, в піст Різдвяний, прийшла до мене жінка з дитям. Про що вона просила — вже й не згадаю. А от те, про що її синок запитав, — те на все життя запам’ятав. Говорить він:

— От Різдво: день народження в Ісуса незабаром! Я подарунок Йому хочу подарувати. А то люди одне одному подарунки на Різдво дарують, а Ісусові не дарують… Скажи: що Йому подарувати краще? Ти Його запитай про це… А то раптом у Нього є яка мрія , а я про неї не дізнаюся?

— А ти сам думав, який Ісус би від тебе подарунок хотів?

— Думав я… Я довго думав, щό Йому буде приємно, але ж у Нього на Небесах, напевно, є все. Що Сам Він забажає — те відразу Йому явиться! От від цього і трудність моя, й питання моє…

Я тоді йому так сказав:

— Вчить Ісус людей — любити Бога: Отця і Творця всього сущого! І ще вчить Ісус любити ближніх наших. Говорив Він, коли проповідував, що те добро, що людина іншій людині зробить, — вона для самого Ісуса це зробить. Ось це і є той подарунок, якого Господь Сам Собі зробити аж ніяк не може! Тільки людина, творячи добро, такі дари Богові приносить!

І не тільки один день на рік так чинити можуть люди. Але, якщо вони щодня так живуть, — то це для Бога радість велика!

Ось і ти, Родіоне, можеш старатися так жити!

А коли любиш ближнього свого, то будь-яке слово твоє добре — чудотворним стати може!

Родіон вийшов тоді з келії щасливий: можливо, вперше в житті на кілька митей відчув він те, що називають словом любов…

…Миколай запитав:

— Чому ти його не навчив того, чого мене зараз вчиш?

— Багато разів пробував я усіх цього вчити… — промовив старець Зосима. — Але доки душа людини — як хатина неприбрана, непотребом зайвим заповнена, брудом думок і вчинків неправедних напхана, доки людина не бачить цього, не розуміє й не хоче себе для Бога преображати — неможливо їй допомогти! Дуже повільно приходить розуміння до таких людей…

Потрібно терпіння багато, щоб навіть злегка їхні життя виправити, щоб хоч трохи допомогти їм…

От, зробив Родіон маленький крок до світла й любові… А завтра, можливо, забуде про це…

І виходить так, що не дуже це легко — Бога навчити любити!

А от у тебе — це має вийти…

* * *

Миколай знову згадав пережите ним дивовижне чудо внутрішньої тиші й теплоти в серці.

Він спробував покликати Ісуса.

І — йому здалося, що наростаючий стан любові — вже більше не вміщується у нього в грудях!...

Миколай з усіх сил старався не втрачати цей надзвичайний стан Присутності Бога, що він відчув…

І тут — він побачив Ісуса!

Все інше в цю мить ніби перестало існувати…

Келію наповнювало м’яке, прозоре, ледь золотаве Світло. І в цьому сяйві — стояв Ісус. Живий Ісус! А не образ з якої-небудь ікони!

Погляд ласкавих очей Ісуса сягав самої глибини душі! Його злегка витке волосся, що спадало на плечі, ледь помітно коливалося в заледве вловних рухах Світла, немов від легкого вітерця.

Ісус підійшов до Миколая і торкнувся його Своєю Рукою. Тіло Ісуса не було матеріальним, воно складалося зі Світла й проникало крізь все матеріальне. Але Його доторки цілком можна було відчувати!

Ісус промовив:

— Ти хотів бачити Мене! Ти хотів знати, що Я — реальний! От, Я — перед тобою: Я, Що пізнав Бога-Отця, Я, Що воскрес у Світлі й Істині, — можу бути тут і говорити з тобою!

Ти можеш вчитися робити на Землі Мою Справу! Ти можеш допомагати людям розуміти Закони Божественної Сили, Що керує життями всіх створінь!

Ти можеш допомагати людям — в реальності! — жити за Моїми заповідями любові, а не просто слідувати певним прийнятим правилам і обрядам! Для того, щоб цього навчитися, на тебе чекає чималий труд! Благословляю тебе на це!

… Коли Ісус закінчив говорити, Його постать стала зростати все більше й більше, охоплюючи прозорим Світлом простір… Як тиша спершу заповнювала, здавалося б, весь світ, — так тепер заповнювала все довкола — Присутність Ісуса! Його величезні ніжні Руки ніби тримали поверхню Землі, на якій живе безліч людей… Це були й ті люди, що люблять Бога, й ті, котрі забули про Його існування… А потім Ісус став ще більше, більше… Простір заповнився Його словами:

— Це — діти мої! Люби їх, як Я!

— … Я Ісуса бачив і чув… — прошепотів Миколай.

— Отепер — за Його словами й живи! — підтвердив реальність того, що відбулося, старець Зосима.