---

Притча про життя
на Долоні у Бога

В монастирі одному жив старець. Звали старця Зосима. І був поголос людський про те, що настільки чистий цей старець душею, що наділив його Бог милістю чудеса різні творити. Говорили, що й чудесні зцілення за словом його відбуваються, і долі людей змінюються, і душі преображаються! І багато людей приходило до старця із проханнями…

* * *

До невеликого повітового містечка, де розташований був той монастир, звичною для Росії розбитою дорогою увійшов чоловік.

Він був не молодий вже, але й не старий. Тілом він був міцний, зростом суттєво вище середнього. Сила, видно, в тілі була неабияка. А в душі — неспокій і надлам були, відчутні для уважного погляду.

При дорозі жебрак сидів на купі брудного лахміття і просив у перехожих милостиню.

Чоловік запитав цього жебрака, де б кімнату винайняти чи двір заїжджий знайти? І карбованець йому дав — гроші на той час великі.

Жебрак, як карбованець побачив, — раптом перемінився! Ніби щось у нім прокинулося на мить від подиву! І мовив:

— Ти до тітки Аксенії краще ходи, у неї — ліпше буде! На дворі заїжджому — бійки там п’яні, галас… А в неї — часто ті, що до старця Зосими приїздять, зупиняються. Аксенія — вона добра! Коли буваю тверезий, супу в неї попрошу — так наллє! Суп — смачний у неї, хоча й пісний завжди…

— Постривай, до якого такого старця? Я — не до старця зовсім… А втім — все одно! А як до твоєї Аксенії пройти? Та й по батькові як її називати?

— Аксенія Димитрівна. Скажи, що Никодим до неї послав!

На цьому думки жебрака переключилися на карбованець і горілку з доброю закускою…

* * *

Подорожній підійшов до будинку Аксенії. Постукав.

Відчинила повнява середній літ жінка. Лице її спокійною добротою зсередини було освітлене. Дивилася вона ласкаво, ніби давнього знайомого, на котрого чекала, зустріла.

— Чи не можна у Вас, Аксеніє Дмитрівно, кімнату винайняти? Сказали мені, що у Вас кімнати здаються…

— Чому ж не можна? Хорошій людині — завжди рада!

— Чому ж Ви гадаєте, Аксеніє Дмитрівно, що я — хороша людина? Я, може, якраз навпаки, — з деяким сарказмом і глибокою гіркотою вимовив подорожній.

— Ну як не дуже хороший, то скажи хоча б, як тебе звати? — не злякавшись, м’яко перевела розмову на жартівливий тон господиня.

— Називай Миколаєм.

Подорожній на ім’я Миколай оглянув затишну чисту й просто обставлену кімнату. Він заплатив за житло за тиждень наперед, давши грошей вдвічі більше, ніж сума, що назвала йому господиня.

Він хотів уже піти до своєї кімнати, та Аксенія обережно мовила:

— Ви до старця Зосими першого ж дня не ходіть! Подумайте спокійно, що та як? Біля річки погуляйте. Щоб його слова чути — треба заспокоїтися душею хоч трохи.

— Та що це у вас тут за старець такий? Я не до нього взагалі… Я по монастирях не ходжу! Не допомагає Бог людям! Он — що навколо коїться!... Та що там!...

Тієї миті розмова перервалася: у двері постукали, Аксенія відчинила.

* * *

Увійшла бліда втомлена жінка з дитям на руках. Дитина була вже не маленька і, вочевидь, тяжко хвора. Це був худенький хлопчик років приблизно п’яти чи шести. Хлоп’я було при тямі, але начебто не цілком, ніби здатність жити в цьому тілі вже наполовину покинула його.

Жінка тримала його на руках з останніх сил.

— Ви що ж стоїте?! — звернулася до Миколая за допомогою Аксенія. — Потримайте дитя!

Коли Миколай брав хлопчика на руки, той слабко застогнав і ледь розплющив очі. Миколай дуже обережно й дбайливо відніс хлопчика до кімнати — поруч із тією, де він розташувався.

…Засинаючи, Миколай чув крізь сон м’який грудний голос Аксенії й приглушені ридання жінки.

— Допоможе старець Зосима! — заспокоювала Аксенія. — Ти не сумнівайся! Вранці й підете! Не біда, що немає грошей! Не бере він грошей взагалі! Хто хоче, той потім на лікарню чи на монастир жертвує. І в мене — тáк поживете. Тут у мене — постоялець щедрий! Так — все одне до одного добре й складеться!

* * *

Вранці Миколай прокинувся від приглушених голосів і зборів за стіною.

«Так… Порадив Никодим “тиху місцину”!» — подумав він.

Але роздратування чомусь не було. А було тепло на серці, як у далекім дитинстві, коли крізь сон чув мамин голос…

За вікном ще не світало.

Аксенія постукала:

— Ви вже пробачте, Миколаю, не запитала вчора, як Вас по батькові. Дитя хворе, не може саме йти, а гостя наша геть вибилася з сил! Ви б їх провели до старця?

Миколай погодився без вагання. Зараз ця можливість відволіктися від думок, що гнітили його, здавалася йому неочікуваною і радісною. А старець Зосима з учорашнього дня все більше й більше викликав у нього цікавість.

Допомагати ж людям Миколай завжди прагнув. У цьому — він сенс усього життя свого бачив. І в цьому ж — і найбільше розчарування в досягненні цілей намічених по перетворенню життя людського отримав…

* * *

Надворі було прохолодно.

Миколай ніс дитя на руках. Жінка, задихана від швидкого кроку, розповідала як сталося, що її синок Іллюшка пошкодив ніжку.

— Може, ми краще б до лікарні пішли? — запитав Миколай. — Лікар би подивився та вилікував! Тут, кажуть, лікарня є хороша.

— Та були ми у лікарів різних… Грошей скільки пішло — а не допомогли… Кажуть, ампутація потрібна, та й навіть пізно вже може бути… А старець — він чудеса від Бога творить! Він — неодмінно вилікує!

Потім жінка почала детально розповідати про їхнє життя й біди…

Миколай обережно ніс дитину і майже не слухав… Він тримав кволе тільце, в якому заледве жевріло життя, і думав: «Ось — дитя, що, скоріш за все, ось-ось помре… Або залишиться калікою на все життя… Так що смерть для нього, можливо, і краще навіть… Чому так? За віщо? Чому нічого не змінити в цьому страшному й безглуздому людському житті?!... От я сам — дорослий і сильний чоловік, що не бачить ані найменшого сенсу в продовженні цього існування, — житиму…, а цей хлопчик — помре… Якби можна було: отак просто взяти й віддати своє життя, свою силу йому — щоб він жив і був здоровий?... Але це — неможливо… Ну і де ж ти, “Всесильний Боже”? Чому таке допускаєш?!...»

Вони підійшли до монастиря.

Монахи не хотіли їх пускати.

— Завтра приходьте! Тоді старець прохачів вислуховувати буде. Сьогодні — аж ніяк не можна!

Але Миколай впевнено пройшов повз, ніби це не його намагалися зупинити. Він твердо вирішив, що сьогодні ж, після «аудієнції у святого старця», він вмовить мати — і віднесе дитя до лікарні. Можливо, ще не пізно буде…

* * *

Миколай швидко пройшов крізь монастирський сад до келії старця. Стежку до келії можна було впізнати. Вона була втоптана безліччю прохачів, що приходили до старця, й виділялася серед усіх інших вимощених камінням монастирських проходів.

Миколай із дитям на руках рішуче увійшов до келії. Мати хлопчика — за ним.

Старець Зосима був зовсім не старим і немічним, яким уявляв його собі Миколай.

Це був стрункий і наповнений певним особливим спокоєм чоловік. Тільки його волосся й борода, що обрамляли лице, були абсолютно білими. А очі…

Миколай усього лиш на мить зустрівся з ним поглядом — і зрозумів, що таких очей він ніколи раніше не бачив… Вони випромінювали тепле і спокійне Світло і якісь особливі впевненість і силу, спокій і ласку.

Мати хлопчика, ставши навколішки, почала свою розповідь про нещастя із синочком. Вона причитала й просила зцілити хлопчика…

Старець зупинив її:

— Олександрою тебе звати? Ходи до каплиці й молися, мила!

Вона замовкла, здивована, і з поклоном покірно вийшла.

Миколай поклав дитину на широку лавку біля стіни, і, не перехрестившись, а лиш злегка вклонившись, хотів вийти…

— Допоможи мені, Миколаю! — почув він слова старця. — Ти ж правда хочеш, щоб Іллюша одужав?

— Так, — відповів Миколай, не встигаючи здивуватися тому, що відбувається. Він згадав те, про що думав дорогою, як ніс хлопчика…

— Підійди сюди.

Старець поклав руки Миколая на тіло хлопчика: одну — на груди, іншу — на хвору ногу. Своїх рук він не прийняв…

…А те, що потім було, Миколай не міг осмислити ще довго…

Він сам і все довкіл занурилися у Світло. Це було чисте біло-золотисте Світло, подібне до вранішнього сонячного… Миколай бачив, як м’яко рухаються потоки цього Світла… Потім він немов вимкнувся, ніби заснув…

* * *

Коли ж Миколай отямився, то сидів він в кутку келії, а старець Зосима бесідував із матір’ю хлопчика. Самого хлопчика в келії не було…

— Удова, кажеш?... — запитував старець.

— Так, удова, сама п’ятий рік поневіряюся… Все життя за тебе тепер молитися буду! Й Іллюшку навчу за тебе, спасителя нашого, молитись!...

— От надумала!... Не я, Бог зцілив!

— Богові буду молитись!... Богові буду дякувати!

— Це добре — бути вдячним!... Я от навчу тебе, як першу твою вдячність сотворити. Ось тобі від мене записочка. Підеш до лікарні до лікаря Федора Пантелеймоновича, скажеш, що я велів тобі місяці три або чотири доглядати за хворими важкими. Він тобі за це зарплатню виділить. Буде вам за що з Іллюшею додому їхати.

— Дякую тобі!...

— Зажди, дослухай, невгамовна! Є там чоловік один, Григорієм звати. Операцію йому складну зробили. Життя його тілу врятували, але без ноги він тепер. А калікою він бути не хоче. Вже одного разу спробував позбавити себе життя… От, якщо зумієш душу того чоловіка зцілити, — то це перша твоя вдячність Богові й буде! А син твій — тобі допоможе. Буває, що, коли хворі діток бачать, то надія на життя світле — до них повертається…

Тепер ідіть!...

Іллюшенько, ходи сюди! — покликав старець Зосима.

…Те, що побачив Миколай, вразило його найбільше: до келії з монастирського саду ще трішки незграбно, але… забіг, а не увійшов зцілений хлопчик, преображений надзвичайно!

Він не просто міг тепер ходити! Він ніби отямився від смерті — і явилося в нім життя правдешнє — ясне, сонячне! Таке рідко побачиш серед звичайних здорових людей… Ніби радістю й світлом зсередини світилося все тепер в Іллюші! Ніби те променисте дивовижне Світло, що бачив Миколай під час зцілення, було тепер і в тілі хлопчика!

— Мамо, мамо, я здоровий зовсім! І нога не болить більше! Я навіть бігати можу!

Вони обидвоє з вдячністю вклонилися старцю й пішли…

* * *

А старець Зосима стояв на порозі келії й дивився їм услід.

Він дивився у їхнє майбутнє — із ласкою та Силою Божою. … Бачив він чоловіка на ім’я Григорій, що мовчки лежав на своїй постелі… із невидючим поглядом болю й відчаю… І бачив Олександру, мати Іллюшину, що шепотіла йому слова ласкаві… І бачив, як забіг до палати лікарняної, в пошуках матері, маленький Ілля… І — як спалахнуло любов’ю дитяче серце, коли мрія його головна реальністю стала:

— Матінко, матінко! Ти тата нашого знайшла! — в радості мовив Іллюша й зі словами такими обійняв Григорія… І Григорій зі сльозами на очах обійняв хлопчика… Й повернулись любов і надія у душу — і душу вилікували…

І бачив старець Зосима трьох щасливих людей, що виходили з лікарні зціленими, хоча чоловік і на милицях ішов. І бачив тих, хто їм услід із вікон дивилися й щастя зичили!

— Здійсниться, Господи! За Волею Твоєю — все нехай буде!... Серця, любов’ю сповнені, — Волю Твою сотворять!... — шепотів старець Зосима.

* * *

Миколай і старець залишилися в келії самі.

— І часто ти чудеса такі твориш? — здивований, не осмисливши ще всього, що відбулося, запитав Миколай.

— Таке дуже рідко буває… Але це — не тільки ж я, але й ти, з Божою Волею зливаючись, Іллюшу зцілювали! Видно, і для тебе це потрібно було, щоб повнота Сили Божої явилася перед тобою!

Іди тепер! Подумай, про що запитати хочеш, чому сенсу в житті своєму не бачиш… Про найбільш сокровенне, що хочеш зробити, — подумай — і приходь тоді! Завтра приходь, якщо захочеш, поговоримо! Зможеш ти звершувати те, що для людей мріяв робити! Зможеш — але не сам, а з Божою Силою з’єднуючись!

Іди тепер, втомився я… — тихо промовив старець Зосима…

* * *

Миколай, повертаючись від старця, думав про те, що відбулося.

Все тепер змінилося якимось надзвичайним чином… Смерть, про яку він думав, як про вихід з глухого кута, з безглуздя й безнадії в житті, раптом відступила і — відкривався невідомий раніше простір…

І тепер він мав зрозуміти й сформулювати для самого себе: як же жити далі?...

Невіру в буття Бога, що за непросте його, Миколая, життя укріпилася в нім, так, здавалося б, просто, зруйнував старець…

Та віра не увійшла на звільнене місце, бо шукав Миколай не віру, а чіткість розуміння й повноту знання.

Всі питання, що мучили його за весь час духовних пошуків, знову сколихнуся в нім.

Це були ті питання, що він відкинув, як такі, що завідомо не мали відповідей. Відкинув — разом із вірою в буття Бога.

Він сáм тоді вирішив шукати шляхи, щоб допомогти людям стати щасливими… І багато починань його потерпіли цілковиту поразку… І багато друзів його зрадили… І багато світлих його ідей — викривили й обернули на зло колишні його товариші…

І принесла вся ця його діяльність багатьом людям добро, але багатьом — печалі й розруху…

…Думки Миколая повернулися до чуда зцілення і до того Світла, що він сам бачив: «Значить, є, все ж, Сила, Що може змінювати долі людські? Це — і є Бог?».

Він зрозумів, що завтра знову має піти до старця.

* * *

Миколай ішов до монастиря, а сумніви й думки все ще гнітили його: «На що я сподіваюся? Що змінилося вчора, коли побачив я Світло Променисте, з’єднавшись з яким старець зцілив хлопчика?... Що я — сповідатися хочу, душу полегшити? Чи ж “віру Христову” здобути хочу? Чи питання свої поставити? Чи, може, знайти розуміння сенсу життя мого? Втім,… можливо, й насправді, знає цей старець ту Істину, заради якої жити на Землі варто, й відає — як?»

Вже підходячи до монастиря, Миколай почув розмову матері й дочки, що поверталися від старця.

Мати була доволі вгодованою, крупної статури жінкою, явно чималого достатку.

Вона кричала обурено:

— І не соромно йому людей зціленнями спокушати, чудесами принаджувати?! Адже сам — не може нічого! Довкола — суцільний обман!

— Та годі Вам, мамо! — намагалася заспокоїти її дочка. Вона притримувала здоровою правою рукою хвору ліву руку, що погано рухалася, й вела далі:

— Казала ж я Вам, матінко, що дурниці все це, казки для дурнів і дітей нерозумних! А Ви мені не вірили!

Та мати все ніяк не могла заспокоїтись і провадила далі, захлинаючись від збудження:

— Це ж треба таке вигадати! Щоранку тісто хворою ручкою вимісити, спекти хліби й жебракам роздати! І так — три роки! Святий знайшовся! Шахрай з шахраїв! А до нього — он дурні за порадою валандаються!

— Ну, годі Вам, мамо, годі!... — вмовляла дочка.

… Миколай чув голоси, що віддалялися…

Потім він довго сидів серед людей, що чекали бесіди зі старцем, розглядав обличчя тих, що виходили…

… Коли всі розійшлися, він увійшов до келії.

А старець Зосима немов чекав на нього. Зрадів так, немов найближчу людину зустрів, ніби син до нього прийшов, а не випадковий подорожній, що в Бога півжиття не вірив.

* * *

— Прийшов усе ж таки?

— Прийшов…

— А для чого прийшов?

— Сам ще не знаю, може, просто поговорити треба… Може, зрозумію, як ти живеш і навіщо… Навіщо чудеса твориш?

— Не я чудеса творю: Бог діла звершує! Хоча й людина сама — теж звершує…

— А дівицю з рукою хворою — не вдалося сьогодні зцілити?

— Не вдалося, — з легкою печаллю сказав старець Зосима.

— А якби послухалася й три роки тісто місила — зцілилася б?

— Дивлячись, як виконувала б… Якби прокинулося серденько духовне, коли діткам голодним хліб роздавала б, якби про те, як горю людському зарадити, думала, коли тісто місила, а не про те, як хвору руку вилікувати, — то одужала б! Руки, що добро дають і благо роблять, — завжди здоровими стають!

— А я от — і руками своїми, і думками своїми, й усіма ділами своїми — все життя намагався добро робити і до того дотрудився, що навіть думати став: чи не краще взагалі позбавити себе життя, ніж розуміти безсилля змінити щось в ньому на краще…

От хлопчик, тобою зцілений, думаєш, буде щасливим?

Чи так само, як усі — підросте і в гріхах і пороках завершить свій земний шлях? Для чого ж тоді ти зцілив його?

— Для майбутнього зцілив його, для любові! А те, як і яким він в те майбутнє увійде, — те від багато чого залежить…

От ти, маленький коли був, Бога любив сильно… І юнаком — теж серце чисте мав!

— Так, любив і вірив… Вірив — та зневірився!... Давно це було. Палко вірив і молився палко… Та тільки не виконував Бог прохань моїх…

А потім побачив я біди людські та страждання — і вирішив, що не міг Бог добрий, всемогутній і милостивий — таке пекло для дітей Своїх та Землі влаштувати! І вирішив: те, що в силах моїх, — я сам для людей зроблю… Та от не вийшло те, що задумував…

— Бачу багато — з того, що з тобою було… Ти раніше жив, ніби на човні по ріці проти течії гріб. Ти все трудився й чекав, що припливеш до океану великого, а приплив лиш до малого джерельця, з якого ріка починається… Але трудився ти не даремно: зросла твоя сила! І вмінь додалося, пізнав багато! І можеш ти тепер човен скерувати в потрібному напрямку. І вся міць ріки буде в поміч силі твоїй. Чи хочеш того?

— Не знаю поки що, чого хочу… Тому, видно, й до тебе прийшов… Ти мене від зневіри й безглуздої порожнечі в душі зцілити зможеш?

— Так вже зцілив тебе Бог від невіри твоєї! Якби не зцілив — не прийшов би ти знову сюди!

А от тому, як любов до Господа здобути й тишу сердечну пізнати, — тому можу навчити тебе, якщо сам захочеш.

— Поясни ж мені тоді перш за все: навіщо я повернувся?

— Щоб навчитися справу Божу разом з Богом осмислено звершувати, а не чинити, як самому на думку спаде!

— Ще скажи мені: ти сам — у що віруєш?

— Вірую в Єдиного Бога-Отця Вседержителя, Творця всього — і видимого, й невидимого… І хоч слова тобі звичайні молитовні вимовляю, втім, Бога я всією душею, всім серцем завжди відчуваю. І Присутність Його мені така ж явна, як і твоя тут… Тільки не всіх можу навчити тому ж…

— Ти що, бачиш Його?

— І бачу і чую…

— А я от не бачу, і не вірю тобі… майже…

— А ти бачиш зараз дім Аксенії, де кімнату винайняв?

— Не бачу…

— Отже, немає цього дому взагалі?...

— Є…

— От не бачиш зараз, але говориш: є…

Отак само і Бога не бачиш, любові Його не відчуваєш… Хоча Він є.

Ісус, коли між людьми жив, ніби як людина звичайна, — Він з Отцем Небесним завжди говорити міг, Силу Велику, що від Отця сходить, завжди міг відчувати. І багато тоді Він звершив, щоб показати, як людина може жити на Землі. І головне нам заповідав, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» А чи багато хто намагається?

Поки людина у смутку, невір’ї, відчаї та гніві утримує себе-душу — Бог безсилий допомогти їй, бо через незнання та невір’я відкидає людина Любов Божу Всемогутню, Допомогу й Турботу Його Ніжну!

Що ж може людина в цім світі сама змінити? З чого могла б почати?

Передусім — себе саму може виправити: душу очистити, серце духовне любов’ю сповнити, жити не за хотіннями своїми, а за Божою Волею. Отоді тільки — зможе така людина й ближнім своїм допомагати!

Зробити це — кожна людина може, бо можливість така їй Богом дана.

І підноситься тоді душа, осяяна любов’ю сердечною, до іншого життя, хоча й тіло має. Тіло залишається таким самим, руки — ті самі, але душа преображена — ніби в іншому світі — райському — тепер перебуває! Живе вона — любові сповнена, з Богом в усьому радиться! Все ніби те саме довкола — а життя людини іншим стає!

Ти отепер усі думки твої гарячі, сумніви тяжкі в розмовах бурхливих, в суперечках — мені на сповіді виплеснути думав? Думав — від цього полегшає?

Та через те немає спокою у тебе в душі, що тиші сердечної ти не пізнав!

Ще скажу: адже все, що ти мені сповідати хотів, Бог вже знав і знає про тебе!

Знає Він — і минуле твоє, і кожну думку!

Кожна людина завжди — як на Долоні у Бога! Та тільки, лиш коли людина про це дізнається, — велика користь їй від цього може настати! Бо, якщо знає людина, що видно Богові усі її думки, навіть найбільш сокровенні, і що відомі Богові усі її справи й навіть те, що її до справ цих спонукало, — тоді уважніше буде людина життя своє будувати!...

Кажуть, що страх Божий має бути в людини, щоб вона не грішила. А я от — так не думаю. Коли через страх — людина добро вибирає, а не зло, — то бачить Бог, що не любов у душі тій, а страх… І не йде це у залік душі…

Чистоти душі перед Богом потрібно дотримуватися не через те, що покарання може послідувати за грішні діла та думки! Не таємниця для Бога помисли наші! І не сховати нам наших діянь від Його погляду всевидящого!

Та, якщо бачить Бог вади мої, — то соромно мені має стати за це. А жити в соромі й ганьбі — не годиться душі…

Якщо ж зрозуміла людина, що помислила зле, що вчинила невірно і їй за це перед Богом соромно, — то наступного разу спробує вона не грішити!

Важливо також — не дозволити неправді в собі з’явитися — тій неправді внутрішній, що самій людині заплющує очі на пороки її… Це — та неправда, коли людина, щоб голос совісті тихий не чутний був, починає сама собі виправдання вигадувати, наприклад, — не себе, але інших в усьому звинувачувати!

Втім, якщо захоче людина щиро себе — як душу — виправити, то це — свято у Бога! Бог тій людині допомагати у виправленні душі починає, роботу спільну вони тоді провадять.

Доки ж людині невідомо, що Бог на неї дивиться весь час, — їй ніби тотожні зле і добре, що їй пропонуються на вибір… Так і живе повільно така душа, ніби спить зовсім чи сліпа та глуха… І не багато користі від такого життя…

— Скажи, старче, а ти сам — навіщо живеш? Адже живеш — ніби не бачиш зла, неправди, злочинів? Як прощати можеш мерзоту, що довкола коїться?

— Не на всі твої питання я можу відповісти… От ти докори людям, що називають себе служителями Божими, на думці маєш. Ти про те, що відбувається в релігіях різних, що руйнує усі їхні цінності, слова говорити мені хочеш — і це називаєш невірою своєю. Але так само й Ісус про віру книжників і фарисеїв говорив. Не нове те, що ти мислиш! Не зникли й до цих пір «книжники й фарисеї»!...

Ось дивися: криво стінку в келії цій складено, навіть тріщина по стіні пішла. Можливо — муляр невмілий був. Можливо — час невмолимо руйнує матеріальні будівлі, що зводять люди… Скільки церков для вірувань різних зведено було людьми — не злічити! Багато з них вже давно зруйновано, інші на черзі…

Непорушний тільки той храм, що в серці своєму духовному людина звела! Тут — той престол Господа, перед яким складає людина жертви свої правдиві: пороки, від яких відреклася, — щоб не грішити більше! І пороки ті — гординя, заздрість, гнів, осуд, лінь, злоба, роздратування, смуток, страх, любов до себе і неуважність до інших… І багато іншого поганого…

Серце духовне є той вівтар, на якому запалюється світильник любові невгасимої!

І лиш очищена від скверни душа — для Бога трудитися може! І це є перший дар Господу від людини прекрасний!

І тоді — правила життя, влаштовані людськими законами, — заміняться законами Божими, котрі саме любов’ю сердечною відчути й зрозуміти людина повинна.

А Любов Божа — не знає меж! І немає тієї сили, що перешкодити могла б Волі Божій звершитися!

Можливо таке предстояння перед Богом, коли розкриває всю душу людина — і серце її відкрите для Любові Божої! Тільки пізнавши це — бачить людина на власні очі й упевнюється, що завжди вона була і є перед Очима Бога Люблячими!

Тоді лиш — остаточно змиряється гординя людська!

Поки що — у твоїй голові думки бурхливі про справедливе і несправедливе… Та лиш тоді у серці твоєму духовному спокій і любов зможуть настати, коли ти відчиниш його, очищене, для Христа, — і увійде Христос до серця твого!

… Так, може людина замінити в собі осудливий розум — на Любов Божественну, що все пробачає!

Було і зі мною колись схоже на те, що з тобою тепер відбувається.

Шукав і я справедливості між людьми. Від людей чекав, що зрозуміють вони слово Боже, як тільки почують його! І — що вчинками вони являть усе, що зрозуміли… І, якщо не так, як мріялося мені, чинили люди, — то охоплював мене часом відчай. Не розумів я, як чинити слід було мені, коли навіть серед пастирів фарисейство бачив, коли ніщо не міг перемінити в душах людських… І молився я палко й гаряче, і просив Бога про поміч і напоумлення — як жити.

І отоді побачив я Ісуса вперше. І почув від Нього всього два слова: СМИРЕННЯ і ВДЯЧНІСТЬ!

Зрозумів я тоді Господа Ісуса — і упокорив гординю свою… І навчився приймати все, що приходить в життя моє, — зі смиренням і вдячністю. І дуже багато тоді перемінилося. Бо велика любов зростає в душі, коли розуміє людина, що значить істинне смирення, — і виконує це. Тоді вдячність сповнює серце духовне: вдячність за все, що посилає Отець Небесний! А також вдячністю до всіх створінь, через котрі це приходить від Бога, — сповнюється душа! Отоді мій бунтівний розум назавжди замінила велика тиша духовного серця!

Так і живу відтоді: те, що розумінню моєму і вмінню під силу, — те звершую у славу Господа!

А коли готова буде душа — відкриє Бог те, що мені тепер невідоме, навчить тому, чого несила поки звершити…

Живу я тепер серед правил, що поневолюють, — вільний. Стараюся, у міру сил і розуміння, з Волею Божою завжди у згоді, — проявляти Любов Його Всемогутню…

Це є те, чому навчити тебе зможу, якщо зі мною залишишся.

Не за одну розмову це стається, але через життя чернече здобувається! Через життя — в постійному предстоянні перед Богом. А те, чому не зможу навчити, — тому Господь навчить…

Що не в моїй владі змінити, чого розумінням поки що не охопив — про те мовчатиму… А коли буде в мене від Бога розуміння й знання: що сказати, як вчинити — тоді й силу буде даровано для діянь, що преображають…

Велике щастя приносить душі — згода з Волею Божою!

Смиренням очищується душа від самості й гордині. І приходять і розуміння, й прощення.

Відкривається тоді Джерело Любові Нескінченної у серці великому духовному!

Хто те Джерело здобув у глибинах себе-душі: в глибині серця духовного, з Богом з’єднаного, — той вже не засмутиться від зовнішнього! Велике щастя його — бо на землі розверзлися для нього Небеса! І Бог — з ним і в ньому!

Такий шлях чернечий.

Отак і живу, так і служу Господеві. Так і людям допомагати стараюся. Якщо запалюється в комусь душа любов’ю — це ніби свічка засвітилася у славу Божу! І світять ті душі потім, все довкола себе осяваючи! Й інші люди від них іскру любові прийняти можуть!

* * *

Миколай із подивом зрозумів, що, поки говорив старець, він не лише слова чув. Розуміння особливе проймало його. Відповіді головні він отримав на ті питання свої, що поставити хотів!

Зовсім нове, незвичне тепло охопило груди зсередини… Він зрозумів, що зараз життя його може початися немов заново. Неначе все минуле — це була всього лише… чернетка… А тепер — от він перед Богом стоїть душею оголеною! Вже не перед старцем мудрим, а перед Великою й Могутньою Божественною Силою, Котра править усім і, виявляється, завжди… була поруч…

І знав він тепер напевно, що любов сердечна, що він відчуває, — це і є той світильник істинний, що освітлює весь шлях до повного пізнання Істини!

Це було, ніби блудний син повернувся до батька люблячого.

Тепер він став повністю готовий почати нове життя — життя на Долоні у Бога, життя для Бога!