---

Казка про Чарівний світ/Розділ 2: Дідусь Василь

---

Розділ 2:
Дідусь Василь

Те, що десь є в неї дідусь, Ася знала, але зовсім його не пам'ятала. Пам'ятала тільки, як листи йому писала з малюнками, коли ще літери майже не знала. І мама їй про букви трохи розповідала і про дідуся. І мед смачний, варення, гриби сушені в посилках від нього отримували тоді. І для Асі в посилці завжди іграшка була чудова, з дерева вирізана — пташка-свисток, яка майже як справжня пташка свистіла. І щоразу пташка інша була. Та й пісенька — нова.

… А потім немов усі забули про дідуся. Тато таких пташок усіх викинув: щоб Ася вдома не свистіла. Ася тоді плакала, плакала…

Вийшло тоді в Асиного тата якесь непорозуміння з дідом Василем. А Асин тато був людиною категоричною: образи ніколи не пробачав і, немов би, викреслював із свого життя людей, котрі з його думкою не згодні були і його волі не підкорялися.

Тоді він заборонив Асиній мамі з її батьком спілкуватися. Так і стали жити нарізно зовсім…

А ось тепер — згадали Асині батьки про дідуся Василя.

Ася пізно ввечері почула через стінку кімнати, як батьки це обговорювали:

—Батько мій — він таких хворих на ноги піднімав, що лікарі тільки руками розводили! Який санаторій краще буде?! Яку ще бабку-цілительку шукати? Він Асі — дідусь! І він її точно вилікує!

… Спочатку Асин тато заперечував:

— Чути про нього не хочу! Почне на свій лад Асю виховувати!

— Почне, напевно… Тільки вже краще так, ніж помре наша дівчинка! Ти ж пам'ятаєш, як він Асю вилікував, коли вона зовсім маленька захворіла і мало не померла? Він і зараз вилікує!

— Та не погодиться батько твій зі мною спілкуватися!

— Ні, милий: це ж ти на нього образився! А він — ніколи ні на кого зла не тримає! Давай до нього з'їздимо!

… Асин тато сильно обурювався незгодою дружини з його думкою. Але потім здався. Адже він теж за Асю переживав і хотів, щоб вона одужала.

… І ось вони всі втрьох на машині поїхали в село Покровське, поруч із яким жив дідусь.

Довго вони їхали. Спочатку — по великому шосе, потім дороги ставали дедалі гіршими.

Асин тато лаяв уряд, дорожні служби… А потім почалася така вибоїста дорога з величезними калюжами і без асфальту зовсім, що і лаяти кого-небудь стало ніколи: адже і загрузнути можна!

Перед черговою низкою глибоких і брудних калюж вони зупинилися.

А поруч… луг був — весь у квітах жовтеньких, як сонечка!

-Це — кульбабки! — сказала мама Асі.

-Кульбабки ж — біленькі й пухнасті мають бути!

-То коли насіння дозріє. Тоді — кожне насіннячко матиме білий парашутик, щоб за вітром воно могло летіти. А поки вони не розлетілися, то всі разом утворюють білу кульку.

Зараз, поки квітки ще тільки квітнуть, — вони такі жовтенькі, як сонечка! — пояснила мама.

-Можна я для дідуся зберу букет? — запитала Ася.

— Збирай! — дозволив тато.

А мама промовчала якось дивно, але нічого не сказала.

Ася радісна бігала лугом і зривала квітки.

Великий і красивий букет вийшов!

За цей час її тато знайшов об'їзд, щоб оминути калюжі.

Усі знову сіли в машину і поїхали.

Тільки ось квітки в спекотному від весняного сонця салоні машини почали в'янути…

Ася стала роздивлятися: чому це похилились голівки і стали м'якими стеблинки? Ще вона помітила на своїх долоньках і пальчиках темні плями.

Мама дала їй вологу серветку, щоб витерти руки, і сказала:

— Це — від соку кульбабок. Він, коли щойно зірвала квітку, — білий. А потім — темним робиться.

… Тато спокійно пояснив:

-Це — як кров у людини: з ранки червона тече, а потім — чорніє… І у квіток — так само. Сік — це як кров.

Викинь, не бруднися! Дід твій квітам твоїм зірваним все одно не зрадіє!

… Ася довго мовчала, а потім раптом зайшлася такими риданнями, що батько зупинив машину:

— Донечко, що сталося? Ти не хочеш їхати до дідуся? У тебе болить щось?

… Ася ридала без упину, її змарніле тільце тремтіло і здригалося від плачу, вона не могла говорити… Потім тихо прошепотіла:

— Я… квіточки вбила!…

… Вона більше не плакала, але зовсім знітилася, не раділа більше красі та весні, вся занурилася у себе і мовчала…

Коли приїхали, вона з дідусем привіталася як нежива зовсім, немов тінь, а не дівчинка.

Коли її тато і мама після привітань почали розпаковувати речі, Ася підійшла до дідуся сама:

— Ти мені можеш лопатку дати? — запитала.

— Можу! — з ласкавою посмішкою сказав дідусь.

— А для чого тобі лопатка?

— Мені квіточки поховати треба… Я їх убила… Я не знала… Я хотіла тобі приємно зробити… А в них кров стала чорною… І вони померли… — насилу вимовила Ася і знову заплакала.

Дідусь обійняв її дуже лагідно, він гладив її по голівці, притискав до себе, доки Ася заспокоїлася і підняла на нього мокрі від сліз очі, очікуючи, що їй зараз будуть докоряти…

Покажи мені квіточки! — попросив дідусь.

Ася розгорнула свою міську курточку, в яку вона загорнула — як немовля — букет із вмираючих кульбаб.

— Давай подумаємо, Асенько: адже можна з цими квіточками по-іншому вчинити — щоб користь була. Давай ми з них напій цілющий зробимо! І квіточкам від цього буде приємно: адже не даремно вони загинули, а їхні життя для зміцнення і продовження життів людей послужать!

А зараз попроси в них вибачення чарівною мовою — за те, що їх зірвала.

— Я не знаю такої мови…

— Знаєш! Її всі знають і розуміють: це — мова любові сердечної. Вона і без слів кожній душі зрозуміла! Але не завжди люди нею користуються…

— А слова треба голосно говорити?

— Можна вимовляти вголос, а можна — і про себе. Це — мова душ! Вона може бути чутною в тому світі, де душі живуть.

… Ася попросила вибачення у квіточок.

— А тепер ми з тобою будемо з цих кульбабок напій корисний робити. Люди спеціально багато рослин вирощують, щоб харчуватися ними. Тіла плодів і трав стають енергією, яка дає нам силу. І люди можуть цю силу-енергію на благо спрямовувати.

Так підтримується життя не тільки людей, а й багатьох істот на Землі.

… І дідусь з Асею стали готувати мед із квіток кульбабок.

Потім дідусь розповів, що на ранок він ще раз закип'ятить — уже з цукром відвар, який за ніч настоявся. І вийдуть цілющі та смачні ласощі, які схожі на бджолиний мед.

А ще він докладно розповів, що всі тіла — і рослин, і тварин, і людей — помирають у свій термін. А душі — безсмертні і не вмирають. І тому плакати про мертві тіла не потрібно. Але потрібно — навчитися жити так, щоб даремно нікому болю та іншого зла не завдавати. І тоді — можна стати мешканцями Чарівного світу, де всі всіх люблять, де все завжди добре, ніхто не сумує і не плаче, де всі завжди здорові та щасливі!

— А хіба є такий світ? — здивовано запитала Ася.

— Так, є. Тільки він видимий не для всіх. Але в нього можна потрапити і навіть навчитися там жити! Є люди, які навіть стають справжніми мешканцями цього Чарівного світу!

— А ти — знаєш, як це зробити?

— Так, онучко. І тебе навчу!

— Дідусю, а ти можеш посидіти зі мною перед сном? А то я боюся спати в новому місці. Мені й так кошмари часто сняться… Раніше мені мама перед сном казки читала. Але потім тато сказав, що я — вже велика і мені не можна казки слухати…

— Чарівні казки — вони для всіх: — і для великих, і для маленьких! І багато дорослих теж читають казки — і від цього вони кращими стають!

Ходімо, я тобі твою кімнатку покажу.

… Дідусь вклав Асю спати в маленькій кімнатці на другому поверсі, куди потрібно було підніматися крутими приставними сходами. Усе в цій кімнатці було чисте, красиве: дерев'яні стіни, різьблені полички. Тумбочка з відполірованого пенька здавалася такою, що з'явилася із казки. Столик на ніжках із химерних дерев’яних гілок — теж. А коли Ася лежала горілиць, то просто через віконце їй було видно вечірнє небо.

— Ти тепер нічого не бійся, онучко! Тут — місце чарівне і добре! Тут завжди відкритий вхід у той чудовий світ, про який я тобі почав розповідати. Тут тебе все охороняти та оберігати буде: і я сам, і дерева, і трави, і квіти, і зірки, і річка, і озеро! Потім — я тобі все-все це покажу! І також покажу, як входити в Чарівний світ. І навчу, як там жити.

… Тут пролунало тихе муркотіння. У кімнаті з'явився величезний рудий кіт.

— Це — Мурчик! Він до тебе знайомитися прийшов! Запросимо його підійти ближче? — запитав Асю дідусь.

— Так! — зачаровано відповіла Ася…

… Вона довго просила батьків придбати котика чи песика, але їй дозволяли завести тільки рибок в акваріумі. А це — сама Ася не захотіла.

… Спочатку кіт деякий час придивлявся і принюхувався до нової мешканки їхнього будинку, а потім почав муркотіти так, немов співав тиху колискову пісню. Його блаженний спокій передався дівчинці. Вона заснула перш, ніж дідусь встиг почати розповідати казку.

Дідусь сказав Мурчику чарівною беззвучною мовою, яку розуміють і птахи, і звірі, і дерева, і квіти, — щоб той оберігав Асю. А сам тихо пішов униз вести складну розмову з Асиними батьками тією мовою, яку люди використовують під час розмов між собою і думають, що самі її розуміють.