Божественні сказання земель слов’янських/Сказання про смерть і Вогненне Серце
Сказання про смерть
і Вогненне Серце
Слухай сказання! Не маю таїн!
І врочисто, у тиші
Таємниці тобі оповім
Про Бога й життя на Землі!
Не квапся казати, що сенсу немає
Знати сказання з давніх часів…
Ні, усе й нині таке, як раніше…
А в Глибинах — сяє Він!
Він — Бог! Він — Єдиний, Всесвітній!
Він є Світло! Він — є Любов!
І той, хто Його пізнáє, —
В Його Світлі народиться знов!
Хто пізнає Його — Своїм Серцем —
Відкриває іншим шляхи,
Мудрим Знанням, Любов’ю Без Меж
Світить тим, хто наваживсь іти!
Жила собі дівчина Оленка. Доки батьки були живі, вони всі разом жили щасливо й радісно. Та сталося так, що батьки її померли — й Оленка сиротою лишилася.
Далека родичка взяла її в свій дім — великий, заможний. Тільки не велося там Оленці добре. Жила вона в тому домі як служниця. А дорікання були єдиною винагородою за її працю.
Родичка та — дуже до всього була жадібна! Зробила вона зі свого дому — заїзд. Оленка ж навіть кімнати власної не мала. Спала вона в комірчині біля кухні.
У тім заїзді подорожні могли заночувати, пообідати, повечеряти — дорогою до міста столичного або ж із нього. З ранку до вечора працювала Оленка, не покладаючи рук: і мила, і прала, і пічку топила, і воду носила, і їсти готувала, і ткала, і вишивала. На всі руки майстринею була Оленка, більше від усіх слуг робила, проте рідко бачила за свою працю вдячність, добре слово нечасто чула, хіба від людей проїжджих. Господиня Оленку завжди лише сварила. Хоч що зробить дівчина — все їй мало! «Взяла сироту — і немає від неї й крихти вдячності!» — постійно бурчала вона.
А Оленка — добра була й ласкава з усіма, на слова дошкульні не ображалася, на несправедливість не сердилася.
Але хотілося їй, щоб у житті сталося щось світле. Та нічого подібного не відбувалося.
Тільки на світанку мала Оленка дещицю радісного часу, коли йшла по воду до річки, вмивалася й схід сонця зустрічала.
І усміхалося сонечко Оленці! І Оленка сонечку всміхалася!
І думалося Оленці про те, що, певно, десь є життя щасливе, вільне й радісне. Тільки як їй те життя відшукати?
Коли ставало Оленці геть сумно чи тяжко, згадувала вона як радісно сонечко всьому усміхається, як голубить воно своїм промінням всі створіння, — і ставало їй легше.
От раз на світанку здалося Оленці, що світло сонячне сяє яскравіше, ніж зазвичай, ніби є поруч Хтось Невидимий.
І покликала Оленка:
— Де Ви, прекрасні Боги? Як мені світанок принести в моє життя? Як зрозуміти мені все те, чого ще не відаю? Як навчитися жити у щасті та в Світлі?
… І здалося Оленці, що світло довкола засяяло ще яскравіше. І подумалося, що почуто її слова.
Проте дні минали, а нічого не відбувалося, не змінювалось. Та й забула Оленка про випадок той.
* * *
Невдовзі приїхав у їхнє поселення посланець царський та оголосив, що царевич хворий на невідому недугу і той, хто знайде ліки від неї — отримає золота, срібла, каміння коштовного — стільки, скільки взяти зможе.
Почула про це Оленка й засмутилася через царевича: «Думала я, що лихо-горе лише в бідних буває, а виходить, що навіть царський палац нещастя не оминають».
А потім сталося так, що зупинився на нічліг у домі тім молодий подорожній.
З усього було видно, що чоловік він вельможний, проте знатністю своєю й багатством не хизується. Тримався він спокійно і ввічливо.
Заплатив господині золотом. І стільки заплатив, що вона — аж нетямилася від радощів, так хотіла догодити.
Але молодий подорожній піднявся до своєї кімнати, попросив подати вечерю й більш його не турбувати.
* * *
Оленка принесла гостю вечерю й хотіла була вже йти.
Аж тут подорожній раптом зблід, захитався і, спираючись рукою на стіл, тяжко опустився в крісло.
Оленка підбігла, злякавшись за гостя, допомогла йому лягти на постіль.
— Вам зле? Може, лікаря покликати?
— Ні. Не переймайся! Не треба лікаря, я їх — чимало бачив! Ще один — нічого не змінить. Я невдовзі помру, але не тепер, ще маю трохи часу. Ти не зможеш мені допомогти і ніхто не зможе! Ходи собі… Хоча ні, постривай, просто посидь зі мною, якщо можеш.
… Оленка сіла поруч із ліжком недужого й стала слухати його так уважно й дбайливо, як вміла. І ще — ласкою, теплом, любов’ю сердечною ніби огорнула.
Молодий подорожній заговорив:
— Ти мене не знаєш, я не знаю тебе, ми ніколи більш не побачимося — і тому я можу поговорити з тобою вільно й розповісти про все, що каменем лежить на душі.
Ти ще така молода, що, певно, не зможеш мене зрозуміти. Проте, можливо, завдяки цьому або від чистоти твоєї, мені легко говорити з тобою. Я можу сказати тобі навіть те, що намагався приховати від самого себе: ті думки, від яких хочу бігти і бігти. Та не виходить втекти…
Я — царський син. Я жив безтурботно багато років і навіть не замислювався, нащо живу. Я їв на золоті вишукані страви, мій слух тішили найкращі співаки та музики, мені всі прислужували й догоджали.
Та ось смерть постукала в мої двері… Найкращі лікарі сказали, що жити мені лишилося не більш ніж два-три місяці. І от — уся марнота мого життя відкрилася переді мною!
Мені здалося, що смерть прийшла до мене раніше, ніж треба. Адже я ще молодий! Я ще нічого не встиг! Я навіть не зрозумів, навіщо живу, — а кінець вже так близько! Я не хочу помирати!…
Раніше — смерть у бою, приміром, здавалася мені геройством, не змушувала замислюватися про сенс життя. Тоді я не відчував реальності смерті, бачив лише подвиг та славу. Я навіть не мав того, за що насправді не гріх було б померти!
Думав, що царевич має бути готовий померти за свою країну. Але я не знав власного народу, не навчився любити країну. Тільки тепер, мандруючи невпізнаним, я побачив біди й проблеми людей мого царства. Якби я залишився жити і став правити, то, можливо, зумів би багатьом допомогти! Але я вже нічого не встигну!
Я вже майже прожив своє життя — і не зробив нічого важливого, потрібного!
Чи подарував я радість бодай комусь, чи зробив когось щасливим? Ні!
Мені гірко думати про втрачений час життя! І страшно думати про смерть. Але я не можу не думати про неї! Ти, можливо, вважаєш, що я боягуз… Проте мене гнітить не лише страх невідомості за порогом смерті, а й безглуздість усього мого життя!
Я не хотів пролежати решту днів у ліжку — повільно помираючи перед натовпом лікарів і батьками, які мене жаліють! Не хотів більше бачити їхніх скорботних облич! Не хотів бути об’єктом для заробітку — для лікарів всіляких мастей! Тож я поїхав.
У мене лишилося мало часу і я маю встигнути знайти відповіді на свої запитання: «Навіщо я жив?», «Нащо взагалі живуть люди?», «Чому смерть завершує все?»
… Оленка слухала царевича тихо, уважно, як ніхто раніше не слухав. Вона взяла його за руку, ніби хотіла цим полегшити страждання. Її ніжність, ласка і спокій неначе відігрівали серце царевича.
— Чому Ви кажете так, ніби смерть вже настала? Адже Ви ще живий — а отже, можете чимало зрозуміти й зробити! Допомогти, приміром, багатьом людям!
— Що ж, ти маєш слушність, я спробую!
Ось, що я надумав: візьми цього персня. Його я мав би віддати своїй нареченій-обраниці. Нехай я не зумів допомогти багатьом, та допоможу хоча б тобі! Це — знак, із ним цар і цариця приймуть тебе, як мою дружину й спадкоємицю престолу. Вони не відкинуть моєї останньої волі. Ти ж згодом успадкуєш владу в царстві й будеш втіхою моїм батькам на схилі їхніх літ! Бо — я це бачу — ти маєш добре серце! Ти станеш доброю царицею! Ти ж не з чуток знаєш життєві турботи людей! Завтра вранці ми обвінчаємося в храмі за звичаєм нашої країни, щоб ніхто не зміг оскаржити твоїх прав. Я напишу батькам листа — і вони з радістю приймуть тебе! Потім, коли ти зустрінеш того, хто полюбить тебе й кого покохаєш ти, — ти вийдеш заміж і зробиш його законним правителем. Ви обов’язково будете щасливими і зможете зробити багато добра!
Будь ласка, не відмовляйся! Нехай бодай одна добра справа освітить моє життя!
— Щоб правити країною, потрібні мудрість і сила, а не лише добре серце! Як можете Ви довірити все — першій зустрічній?
— Я навчився у мандрах розрізняти людей. І якби лишився жити, то не шукав би нареченої кращої за тебе. А вже тих, хто даватиме поради, як правити, — не забракне: прибіжать зусібіч!… І лише добре серце зможе визначити, хто щирий і чесний, а хто тільки вигоди собі в тих порадах шукає.
— Ви навіть не запитали, як мене звати! Невже можна вирішувати подібні справи так швидко?!
— Як тебе звати, моя обранице?
— Оленка. Для царівни — негоже ім’я… — на щоках дівчини розцвів ніжний рум’янець, вона опустила вії.
— От і познайомилися! Я — царевич Єлисей!
* * *
Наступного ранку в храмі цього містечка відбувся шлюбний обряд. Тільки не було весілля й весільного бенкету. І гостей теж не було.
Перш ніж попрощатися назавжди, Єлисей та Оленка залишилися удвох. Вони сіли поруч.
Оленка мовила:
— Я чекатиму тебе, Єлисею! Я вірю, що ти обов’язково знайдеш відповіді на свої запитання! І що ти — неодмінно одужаєш!
Я покохала тебе! Я чула, що дівчина не повинна говорити цього першою, але я злякалася, що як не скажу, то сам ти можеш не здогадатися. А тепер ти знаєш — і моя любов буде з тобою!
— Я теж покохав тебе, Оленко! Це — найбільше щастя за все моє життя!
— А можна я теж поїду з тобою тепер? — спалахнувши надією, запитала Оленка.
— Ні, люба, тобі не треба зі мною їхати. На мене попереду чекає смерть, а тебе — довге й щасливе життя! Я дуже хочу, щоб ти була щасливою, і так нехай і буде!
І ще — ти можеш зробити багато добра для всіх людей в цій країні! Ти можеш зробити те, чого я не встиг! Ти робитимеш це і за мене, й за себе! А потім ти зустрінеш гідного юнака, покохаєш його і станеш йому за дружину.
… Оленка похитала головою, втираючи сльози, що потекли з очей.
Вони довго сиділи, обійнявшись…
А потім царевич поїхав в один бік, а Оленка в гарному екіпажі, що винайняв для неї Єлисей, — в інший.
* * *
Царевич Єлисей продовжив свій шлях і пошук відповідей на свої запитання про призначення життя і про значення смерті.
Раніше він намагався ніби тікати від смерті через страх перед нею. Але через це — смерть немов переслідувала його і всюди наздоганяла. Він постійно думав про смерть, хоча й намагався забути про неї. Але все довкола нагадувало про неминучість страшного кінця. А його запитання про сенс буття так і лишалися без відповіді…
Тепер царевич вирішив… більш не тікати, а рушити назустріч своєму страхові: «Якщо смерть все одно прийде, і дуже скоро, то варто прожити решту життя так, щоб це мало бодай якийсь сенс. І щоб не було соромно перед Оленкою за те, як я завершив свій шлях!»
І царевич став шукати гідної смерті.
Він кидався рятувати потопельника або заходив до охопленого полум’ям будинку, щоб винести дитину. Доля дедалі частіше давала йому можливість робити добро — і смерть щоразу відступала, немовби отримуючи як викуп готовність царевича померти за інших людей.
Він використовував кожну нагоду віддати життя, рятуючи інших, — і смерть щоразу, здавалося, поступалася. Смерть більш не лякала Єлисея, як раніше. Навпаки, пам'ять про смерть дарувала йому сміливість і силу, рішучість і відвагу. Кожен свій вчинок він тепер здійснював — як останній у своєму житті!
Тепер він намагався допомагати всім, кого зустрічав на своєму шляху. В тім числі й тоді, коли задля цього не треба було ризикувати життям.
Він навіть став забувати про свою хворобу, радіючи врятованим життям і щасливим усмішкам вдячних йому людей.
А ще царевич часто згадував Оленку. Вечорами він брав перо й папір і писав їй листи. Він розповідав про свою любов, про все, що з ним відбувалося, про те, що він побачив і зрозумів. Однак листів він цих не надсилав…
… Минав час. Тяжкі напади хвороби ставалися з ним дедалі частіше. Сил у тілі меншало.
Царевич давно роздав усі гроші, які мав при собі, нужденним людям. Він ночував тепер на голій землі, накрившись лише плащем. Їв лісові горіхи, ягоди та гриби й лише зрідка — те, чим пригощали люди, яким допомагав.
Він став схожий на волоцюгу більш, ніж на царського сина.
* * *
І от якось в одному місті він побачив приготування до страти: «Ось знову смерть — і для цього чоловіка вона настане просто зараз!»
Царевич поглянув на засудженого. Той був спокійний і, здавалося, не боявся померти, хоча був молодий і тіло його було сповнене здоров’я та сили.
— За що його стратять? — запитав царевич у вартових.
— Він сповідує іншого Бога й проповідує хибне вчення. В країні не може бути різної віри, інакше царство розпадеться на шматки!
— За що тебе хочуть стратити? — запитав він у засудженого. — Ти винен чи обмови й наклепи недругів привели тебе сюди?
— Я розповідаю людям про Єдиного Бога і про єдині Закони Буття всієї Світобудови — Закони Любові й Добра! Я не бачу в цьому провини!
— І я теж не бачу причини для того, щоб тебе позбавили життя! Я готовий померти замість тебе!
… Царевич розумів, якщо він зараз назветься й накаже звільнити юнака, — йому не повірять: кат і вартові лише озляться, дивлячись на його зношений одяг і виснажене обличчя.
Царевич звернувся до ката:
— Цей чоловік невинний, я готовий померти замість нього! Відпустіть його!
Кат розреготався від такої чудасії та сказав:
— Це неможливо, пройдисвіте! Але якби мав ти грошенята, його життя можна було б відкупити. Спробуй знайти тут того, хто погодиться допомогти цьому чоловіку. Маєш на це аж п’ять хвилин!
А ти, — звернувся кат до приреченого, — молися своєму «Єдиному Богові», бо за кілька хвилин вже не зможеш цього зробити!
… «І це — закони моєї країни! — вкотре вжахнувся царевич Єлисей. — Якщо злочинець багатий, то він може не боятися правосуддя, коли ж бідний, то праведного суду для нього не існує…»
Царевич давно не мав грошей. У нього залишився тільки золотий медальйон із монограмою. Він гадав, що ця річ дасть змогу впізнати тіло і так рідні дізнаються про його смерть.
Царевич зняв із шиї медальйон:
— Підійде?
Кат жадібно простяг руку.
— Спочатку відпусти цього чоловіка!
… Кат зняв кайдани з засудженого. Юнак, ще ледь вірячи в те, що відбулося, спустився сходами з дерев’яного помосту, на якому його мали стратити.
Натовп, що зібрався був повитріщатися на страту, почав розчаровано розходитися.
«Цікаво, чому люди готові дивитися на смерть, на страждання інших — як на розвагу?» — замислився царевич.
* * *
Врятований юнак підійшов до царевича й подякував йому:
— Я ще не зустрічав людини, котра з такою легкістю була б готова віддати життя за першого стрічного!
— Моя заслуга не така велика, як ти гадаєш. А ось моя провина, виявляється, значно більша, ніж я думав!
Моє життя — майже нічого не варте: я хворий і скоро помру.
— Так, вигляд ти й справді маєш не дуже… Ходімо зі мною! — мовив врятований.
Юнак і царевич пішли в бік лісу, геть від міста.
— Недорого, виявляється, коштує моє життя! — веселився юнак. — Усього лише золота дрібничка!
— Я більш нічого не маю… Вибач! — відповів царевич.
— Та що ти, я не про це!
— Розкажи, куди ти мене ведеш?
— Маю ж я відплатити тобі добром за добро! Ти врятував мені життя — я маю врятувати тебе!
— Цього ти не зможеш… Краще перепочиньмо! — всміхнувся царевич без тіні печалі.
— Потерпи: зовсім трохи лишилося! Я — не цілитель і не Вчитель. Але Той, до Кого я тебе відведу, — Він може все!
… Почався дощ. Царевич кілька разів послизався й падав. Потім він вже не зміг підвестися, і юнак поніс його на спині…
* * *
У лісі на галявині зібралися люди. Вони прийшли сюди, не зважаючи на дощ. Вони чекали на Вчителя й намагалися розкласти ватру.
Той, Кого вони називали Вчителем чи Пастухом, говорив з одним чоловіком неподалік.
Дощ вщух, коли юнак із Єлисеєм наблизилися.
Але багаття все одно ніяк не розгоралося.
Царевич витяг із полотняної торби, де тепер лежало все його добро, листи, які він писав Оленці, і простяг їх — щоб люди змогли розпалити вогонь, обсохнути й зігрітися. Він писав ті листи майже щодня, їх було багато. «Що ж, нехай хоч ці люди, що прийшли послухати Вчителя, зігріються!» — думав він.
Та цієї миті підійшов Вчитель, простяг руку — і полум’я спалахнуло.
Багаття горіло рівно й сильно. Вчитель зняв свого плаща, розстелив біля вогню, поклав листи назад до торби Єлисея, зробивши йому з неї зручне узголів’я. Потім Він допоміг покласти царевича на це ложе біля ватри.
Вчитель став говорити з людьми.
… Царевич розумів, що помирає.
Часом йому здавалося, що він вже помер. Він збоку бачив своє тіло, що лежало біля вогнища, людей, які сиділи поруч, Вчителя, що говорив із ними. Він трохи дивувався, що й далі все чує і бачить — ніби крізь легкий золотий туман.
Потім люди, що слухали Вчителя, почали поступово розходитися по домівках, несучи в серцях спокій, любов і нове розуміння того, як жити далі. Кожен виніс із розмови щось своє, йому потрібне, з важливих, але простих і мудрих слів Вчителя.
Царевич закарбував найяскравіше саме те, що так прагнув почути: «Людина не один тільки раз живе на Землі в матеріальних тілах. Помирають лише тіла. Душі живуть далі. Залишивши тіло, душа відпочиває, а потім знову приходить на Землю, народжуючись у новому тілі. Й душа має змогу вдосконалюватися. Саме у вдосконаленні — сенс життя на Землі. Але не пам’ятає людина своїх минулих життів, щоб не розчавило її тягарем помилок або ж, щоб не запишатися від досягнень і подвигів свого минулого. Тільки дуже небагатьом дозволяє Бог згадати про те, ким вони були. Це ті, хто вже стали дорослими й мудрими душами».
Багато пояснював Вчитель і про Єдиного Бога, про те, як варто допомагати людям, що живуть поруч, про принципи, за якими вдосконалюються душі…
Все у світогляді Єлисея тепер стало на свої місця. Він відчув, як хотів би тепер жити далі в цьому тілі!
Він звернувся з питанням до Бога: «Як мені не забути все те найважливіше, що я дізнався на порозі смерті? Як не забути мені цього, щоб зуміти так жити й іншим у цьому допомогти?»
Але відповіді не було…
Вогнище горіло посеред ночі, інколи в небо злітали яскраві іскри, ніби золотими зорями осипаючи прозору глибину ночі.
Врятований царевичем юнак підійшов до Вчителя:
— Цей чоловік сьогодні врятував мене від смерті й тому я приніс його сюди. Чи можеш Ти зцілити його?
— Ти добре вчинив. Я подбаю про нього, не хвилюйся! Але відтепер будь обачнішим у своїй проповіді Любові й Добра! Неможливо вмовляннями й закликами зробити людей ані розумнішими, ані добрішими! Є лише один спосіб для цього: здійснювати Вчення власним життям! І тоді — люди, котрим воно потрібне, самі потягнуться до тебе.
… Юнак пішов, міркуючи, як все почуте зробити основою свого життя.
* * *
Царевич помирав, розуміючи, що його час настав. Він тепер просто спостерігав, що буде далі. Він навіть не знав: сон це, дійсність чи вже настала смерть…
Йому здавалося, що тіло його поринуло в сяючі язики полум’я величезного вогнища. І він бачив, що у Вогні є Руки, які виймають з його тіла чорні, як вугілля, сліди хвороби.
Відчуття легкості й невагомості зростало.
Потім над ним схилилося Лице, що сяяло Світлом.
Єлисей запитав:
— Хто Ти? Бог?
— Краще скажімо так: Я — Частина Його Всесвітніх Всемогутності, Любові й Мудрості. Таких, як Я, — чимало, і часто Нас називають Синами або Доньками Бога.
— Чому ж Ти схожий на людину?
— Так зручніше розмовляти. Але можна — й інакше! — сказав Він і перетворився на Світло, що було безкраїм і осяйним, немов Сонце!
— Я помер?
— Ти — не тіло, а душа. Ти зараз лише покинув тіло. Але ти до нього повернешся, якщо захочеш: останнім часом ти чимало чого правильно зрозумів.
— Так, я б хотів не забути того, що пізнав, і виконати те, що зміг би, якби залишився жити в тілі.
— Добре! Коли життя в тілі набуває істинного сенсу, Бог може дарувати зцілення! Ось, Я даю тобі нове серце!
… Вогненні Руки взяли частинку Полум’я — і вклали створене з нього нове серце у груди царевича.
Життя влилося до тіла. Вогненний потік сповнив кровоносні судини й розніс це нове життя у кожен куточок тіла. Стан щастя й безмежної любові до всього й усіх — охопили Єлисея!
Любов поєднала душу із цим Світлом в Одне! Ніколи не міг Єлисей уявити, що буває таке щастя!
* * *
Коли царевич отямився — на небі вже сяяло сонце.
Єлисей ще не дуже розумів, що з ним сталося цієї ночі, — але він був живий!
Над ним дбайливо схилився Вчитель: Він був схожий на того Чоловіка-Бога з нічних подій. Тілом Він був стрункий, широкоплечий, мав правильні риси обличчя, русяве волосся, що м’якими хвилями спадало на плечі, дивовижні сині очі, які променіли ніжним теплом і світлом. На вигляд йому було років тридцять чи трохи більше. Але щось незвичайне було в його погляді й рухах тіла, ніби Він був присутній тут лише малою частиною Себе. Особливий спокій оточував Його й ніби оповивав і царевича, і простір довкола.
— Мені наснилося, що я помер, а потім ожив, — вимовив Єлисей і сам здивувався тому, як прозвучав його голос.
— Випий оце! — Вчитель простяг Єлисеєві чашу з напоєм. Настоянка із запашних трав з медом рознесла тепло по всьому тілу.
— Хто Ви?
— Я — Пастух. Щоправда, Моя отара розбрелася по всій Землі, і Я тепер ходжу по світу й збираю назад тих, хто готовий Мене почути.
— Мені наснилося, що Ви мене вилікували? Але ж неможливо вилікувати від смерті?
— Коли життя в цьому тілі набуває сенсу, Бог може дарувати зцілення! — повторив Вчитель слова зі сну царевича. — Ти здоровий, але ще певний час тобі треба буде лишатися тут зі Мною, щоб навчитися жити по-новому й насправді здобути Вогненне Серце!
Таке серце, що сповнене Божественних Любові, Мудрості й Сили, не можна просто отримати як дарунок від іншого, навіть якщо цей інший — Бог! Його має розвинути сама людина!
А тепер вставай! Тобі потрібно вмитися.
На власний подив, Єлисей легко зміг підвестися на ноги без сторонньої допомоги.
Вчитель і царевич підійшли до джерела, що наповнювало величезну глибоку чашу в скелі прозорою блакиттю найчистішої води. З цієї чаші починався дзвінкий струмок.
— Скупайся тут. Вода в цьому джерелі — чиста й завжди холодна. Це — добре!
… Єлисей кілька разів занурився з головою. Спочатку перехопило подих від палюче холодної води, зате потім… Він немов знову народився: такою ніжністю і чистотою, силою й веселощами його сповнило! Ніби задзвеніли весняні потоки всередині тіла! Ніколи раніше, навіть як був геть зоровий, не відчував він стільки сили й радості як в душі, так і в тілі!
Поки він повертався до вогнища, Вчитель, ніби між іншим, сказав:
— Багатьом людям, щоб позбутися тяжких хвороб, може допомогти такий простий засіб —купання в крижаній воді. Тільки це має відбуватися без примусу й страху. За кілька таких занурень — енергії хвороб покидають тіло.
Та жодне надійне зцілення неможливе без попереднього перетворення душі. Якщо людина й далі живе неправильно, хвороби повертаються до неї.
… Доки вони снідали біля багаття, Вчитель заговорив знову:
— Я здогадуюся, що ти хочеш поспішити до своєї любої Оленки. Але перш ніж повернутися додому, тобі варто було б ще чимало чого навчитися, щоб справді допомагати людям! Чи хочеш ти цього?
— Ти все про мене знаєш?
— Я знаю все, що потрібно. Ти готовий залишитися зі Мною і вчитися?
— Так, я хочу вчитися! Я розумію, що життя в цьому тілі дароване мені саме з цією метою.
…Так Єлисей залишився із Вчителем.
* * *
А тепер погляньмо, як у цей час велося Оленці.
Коли вона прийшла до палацу, вартові й на поріг її пускати не хотіли, доки вона не показала персня й листа царевича.
Цар і цариця зустріли її неласкаво.
— Наш син одружився?! Без нашого відома?! — репетувала цариця.
— Цього не може бути! Це — самозванка, що зазіхає на престол! — обурювався цар.
— Хоча ні: це ж — почерк Єлисея і його печатка! — цариця простягла листа цареві, прочитавши його сама.
… Оленка тихенько стояла осторонь, чекаючи, доки вщухне ця буря емоцій.
Потім цар і цариця полагіднішали й стали розпитувати її про Єлисея.
Оленка розповіла все, що знала.
Так вона й лишилася жити в палаці.
… Минав час. Завдяки доброті Оленки її швидко полюбили не лише цар і цариця, а й всі придворні.
Тільки Оленку не тішило її нове життя. Не звикла вона без діла сидіти. А що їй в палаці робити? Всю роботу по господарству слуги виконують. Цар укази пише, міністрів вислуховує. Цариця за Єлисеєм сумує і слугам накази віддає.
І як тут Оленці доручення Єлисеєве виконати: життя в царстві кращим і добрішим зробити — вона поки не знала.
Одного разу взялася Оленка вдосвіта підлогу всюди вимити, та лише незручність із цього вийшла. Їй одній і половини роботи подужати не вдалося: палац — он який величезний! А тут вже й слуги прокинулися, перелякалися. Покоївки — в сльози: «Що ж це — ми прибираємо погано?! Нас тепер цариця вижене?!…»
Цар із царицею стали Оленку напучувати:
— Не твоя це справа — підлогу мити! Ти — царівна тепер! Ти царицею маєш стати!
Тоді Оленка мовить:
— А якою має бути моя справа?
… Цариця не змогла сказати Оленці, що її справа — відпочивати й вбрання собі обирати, життям у палаці насолоджуватися. Тому не змогла сказати такого цариця, що бачила: не важливо й не потрібно це Оленці…
Цар теж замислився.
А Оленка тут і каже йому:
— Позаяк я царицею мушу стати, то навчи мене — як ти всім царством керуєш!
… Відтоді став цар Оленці про справи державні розповідати.
Та й Оленка цареві теж чимало розповідала. Несправедливе вона завжди бачила І так про це цареві говорила, що він її порад став уважно дослухатися. Багато добрих справ стало чинитися за новими царськими наказами.
* * *
А Єлисей тим часом пізнавав науку про те, як здобути Серце Вогненне, великою силою наділене, здатне всіх любити. І — як допомагати людям, що на Землі живуть.
Щоранку його навчання починалося на світанку і закінчувалося надвечір. Але й вечори не минали даремно. Мудрі бесіди Вчителя з учнями наповнювали їх. Труднощі й негаразди багатьох людей, що приходили до Вчителя порадитися, а також Його відповіді — все це були уроки мистецтва пізнання душ — великих і малих, добрих і не дуже.
Одного разу Єлисей запитав у Вчителя:
— Як називати Бога, Котрому Ти служиш?
— Є чимало напрямків релігії та вірувань, багато імен, але Бог — один! Він — Творець усього Всесвіту! Він є всюди, хоча й невидимий для очей тіла. Проте Його можна побачити зором люблячої душі!
Бог — тут, до того ж щомиті! Він — не десь там далеко, а поруч із тобою, навколо тебе і в тобі. Але це можна пізнати лише люблячим серцем духовним.
Він тримає твоє життя у Своїх Руках. Він запропонував тобі найкращі умови для твого розвитку! Ти тепер зможеш швидко засвоїти Прямий Шлях від життя людського — до життя Божественного!
Творча Сила Бога перебуває «за порогом дверей», які ти зможеш відчинити просто зараз.
Любов, доброта душі — головна умова для цього! Ти й Бог тепер разом творитимете нову реальність твоєї долі, твого життя. Усе довкола оживе, засвітиться — від того Сонця, яке запалює в своєму серці людина, що любить Бога!
Подивися зараз на Сонце, що сходить! Світло Бога, Котрий зцілив твоє тіло, схоже на сонячне сяйво.
У грудях, де ти відчуваєш любов, міститься серце духовне. Воно починає свій розвиток — звідси.
В тобі вже прокинувся той осяйний і теплий стан душі, який називають любов’ю. Це сталося завдяки зустрічі твоїй з Оленкою.
Бог теж є Любов! Тільки Він — та Найвеличніша Душа, Котра любить усе й усіх!
Ти маєш дізнатися про Його Любов, Що є безмежно більшою за любов до однієї, нехай навіть найкращої у світі дівчини!
Також ти маєш пізнати Його Силу й Мудрість, Що більші за владу в будь-якім царстві!
Ти мусиш навчитися бути Богом і водночас залишатися Людиною!
Розвиненій людині до снаги це завдання. Проте дуже мало людей на Землі тепер переймаються цим! Хоча саме в цім — призначення життя багатьох втілених людських душ!
Так, Творцем закладено в людях можливість свідомого вдосконалення душі та її зростання до пізнання Бога, до з’єднання з Ним!
… Почнімо з малого. Якщо ти зараз духовним серцем подивишся вперед, то зможеш огорнути любов’ю все те, на що дивишся.
Відчуй свій погляд із серця духовного — погляд душі! Можеш для початку відчути в грудях своє обличчя: очі, губи, опусти й підніми повіки, поворуши губами. Вимов душею побажання усьому живому: нехай буде в вас мир, любов, спокій!
Погляд люблячої душі — чутливий: він голубить своїми дотиками все живе, а не ковзає байдуже, як це можуть робити тілесні очі!
…Єлисей став навчатися цього.
Щодня він голубив живі створіння своєю любов’ю, що лилася з духовного серця. Він швидко зрозумів, що відстань тут неважлива: можна обіймати душею-любов’ю і тих, хто перебуває дуже далеко.
Невдовзі серце царевича стало горіти любов’ю постійно — як Сонце.
Тоді Вчитель сказав йому:
— Того, що ти пізнав, — достатньо, щоб людина сама була щасливою і небагатьом іншим людям тепло сердечне могла дарувати! Але щоб допомогти багатьом, щоб у своїй країні нове життя будувати і на всю Землю Любов поширити, — ти маєш стати значно більшим і сильнішим!
Блаженство здобуває той, хто дарує любов іншим!
А ставши Любов’ю Великою — поринає людина у Божественне Блаженство! Адже Бог є Любов!
Чи хочеш ти продовжити навчання?
— Так!
— Тоді ти маєш зростати душею, саме — стати незрівнянно більшим!
… І царевич залишився із Вчителем.
Хоча прагнув повернутися до Оленки й зробити і її щасливою, але розумів, що Бог хоче від нього більшого.
Став він навчатися, як зробити духовне серце величезним, щоб вміщувало людей не лише його царства, а й усієї Землі. І того, як людям духовно допомагати.
Вчитель йому казав:
— Так само, як ти навчився дивитися з серця свого вперед, ти можеш навчитися дивитися назад: у Глибини, звідки Світло Божественне йде.
Ти можеш потім поринати в це Світло, обіймаючи руками душі — ту Любов Божу.
А потім — вже разом із Богом — обіймай Світлом усе довкола!
… Вдалося Єлисеєві спершу ненадовго увійти в Потік Світла Божественного, Котрий, як нескінченна ріка, м’яко линув над землею. Тіло царевича стояло на землі, а душа — злилася з Божественним Світлом. Світло текло Потоком Ніжності над просторами, Його Ніжність і Турбота обіймали все живе. Єлисей намагався охопити собою теж — все це, наскільки ставало сил.
— Дух Святий — дбає про все на Землі! — пояснював Вчитель. — Цю Ріку Світла утворюють багато Великих Душ, Котрі у взаємному Злитті, ніби сонячний вітер, плинуть над поверхнею Землі. Вони — єдині в цім Потоці.
Людина — душею — теж може вливатися в цей Потік Світла і розчинятися в Злитті з Ним.
Ти — сам стань цим Світлом! Щоб це вийшло — велика любов-турбота до всіх створінь має сповнювати твоє серце!
… Зрозумів Єлисей, що має допомогти всім тим людям, що живуть у бідах і скорботах, котрих зустрічав він на своєму шляху. І не лише тим, яких бачив, а й багатьом іншим, що не бачать виходу з-під гніту печалі й зневіри, хвороб і страждань, а також з поневолення жагою наживи і влади…
Влилася його любов до Любові Духа Святого! Летів він душею в Потоці Світла-Любові, з Яким з’єднався!
Він забув, що десь є його матеріальне тіло.
Світло Божественне текло над землею й безліччю ніжних прозорих Рук пестило травинки та квіти, дерева, тварин, людей… Кожну людину в цім Світлі було видно наскрізь, кожного можна було обійняти чи взяти на долоню, роздивитися як душу…
У Потоці був світ Божественний, сущий просто тут, на Землі!
— Це — не уява твоя! — почув Єлисей слова Вчителя.
Потім Вчитель вів далі:
— Світ Світла й Любові, Витонченості й Чистоти насправді існує і цілком доступний для пізнання! В Ньому — і втілені люди могли б жити, втішатися насолодою гармонії, якби дотримувалися принципів спокою, ніжної любові-віддавання, любові-служіння!
Ключ до цього світу — любов сердечна. Цього досить просто навчити багатьох людей.
Але ключ любові сердечної відімкне й наступні двері — аж до Обителі Первісного!
…Єлисей знову занурився в Потік Божественного Світла-Любові! Навіть Оленки спробував він торкнутися цим Світлом: «Не знаю, кохана, чи почуєш ти? Але прошу: дочекайся мене! Мушу я вивчити Великі Закони Бога для життя людей! Як пізнаю їх, повернуся до тебе, Зіронько моя!»
Здалося Єлисеєві, що відчула Оленка його любов, та не побачила його, вирішила, що лише мариться їй милий…
Вчитель пояснив:
— Щоб одна втілена душа іншу душу чула на відстані — потрібно навчитися слухати й дивитися саме душею. Оленка цього ще не вміє. Та не журися: таке чисте й ніжне її кохання, що незабаром вона й це опанує!
* * *
А Оленка теж про Єлисея не забувала і прохання його: допомогти людям у царстві — думала, як виконати.
За час, доки про царевича Єлисея не було жодних звісток, цар звик радитися з Оленкою, перш ніж рішення ухвалювати й накази видавати. У царстві — добра та порядку більше від цього стало. Хоча й не скрізь…
Не можуть навіть розумні накази зробити злих людей — добрими, нечесних — чесними! Підлих і ницих завжди чимало! Вони шукають, як будь-яку добру справу на користь лише собі обернути! А за кожним — чи ж наглянеш?
Стала Оленка про це міркувати: «Звідки зло береться? Як із ним боротися варто?»
Пригадалося їй, як батько й матір доброти сердечної навчали. І вирішила Оленка, що треба, насамперед, дітей любові вчити, чесності й турботи про інших. Тоді виростуть з них люди добрі й буде зла на Землі менше!
А як навчати? Як до кожного дому увійти, кожній дитині урок добра дати? Адже дітей багато!… Наказом царським — їх добра ніхто не навчить!
Пригадала Оленка ті казки й старовинні сказання — про добро та любов, про правду і Бога справедливого, мудрого, що їй матінка в дитинстві розповідала. В кожній казці тоді все тáк цікаво було, що сиділа Оленка тихо-тихо й, тамуючи подих, слухала… І в них все завжди добре закінчувалося…
Та от Єлисей — не повернувся, жодної звістки про нього немає.
А вона так вірила, що він обов’язково повернеться — живий- здоровий!…
Оленка щодуху гнала від себе похмурі думки:
«Я його чекаю, кохаю його, він повернеться! А я обіцяла за царством наглядати, доки його немає… Ось і маю вигадати, як це добре зробити!»
Оленка рішуче взяла перо й папір і почала записувати ті казки й сказання, що пам’ятала, а чого не пам’ятала — сама вигадувала. «Якщо будуть їх усім дітям читати, то й вийдуть уроки доброти, що до кожного дому увійти зможуть!»
* * *
Якось цар занедужав, про смерть близьку замислився… І вирішив, що, перш ніж помре, має він свого наступника побачити! Вирішив він: час Оленці нареченого знайти. І вигадав, як це зробити.
Сказав він про це Оленці. А вона рішуче відмовляється:
— Я — заміжня жінка, а не вдова чи дівка на виданні! Ніхто Єлисея мертвим не бачив! Отже, живий він! Не вірю я, що він помер! Чекатиму на нього! Якщо треба, сама царством керуватиму!
А цар їй мовить:
— Не твоя тут воля, моя! Царівна має ще одне завдання, якого ти без чоловіка не виконаєш! Завдання це — спадкоємця народити! Не буде спадкоємця — почнуться заколоти й війни! Не від бажання твого все залежить!
А щоб не вибрала ти чоловіка негідного, я його перед смертю побачити хочу!
Я закличу гостей знатних з усього царства! Та й з інших царств також! Влаштуємо бал! А щоб ніхто не дізнався, котра є царівна, і перед тобою улесливих слів не промовляв — усі в масках будуть! Тоді ти з кожним поговориш. А потім вже й маски всі поскидають… Тут і вибереш, хто тобі миліший лицем і душею! І не сперечайся! Я тут поки цар!
Гадаєш, мені це не болить? Думаєш, я сина свого забувся? Ні! Але про царство — дбаю передусім!
… Оленка зітхнула та змовчала. Пішла до себе, міркуючи: що ж робити, як бути?! «Що ж робити мені, Єлисею? Чує моє серце, що ти — живий! Проте, можливо, і без тіла душа — жива? Певно тому, як про тебе думаю, — обличчя твоє бачу, поруч тебе відчуваю? Допоможи!»
* * *
Довго чи ні, а засвоїв царевич за цей час чимало. Однак не розповісти про це словами звичайними! І не вмістити в сказання усе, що душа пізнати може!
Навчився Єлисей із Богом говорити, поради Бога душею чути. Зливатися зі Світлом Божественним стало для нього звичним. Навчався Єлисей і того, як ставати серцем духовним все більшим і більшим, щоб вміщувало воно і поля, і гори, й річки, і всіх людей, що живуть на Землі…
Навчався Єлисей і того, як, ставши Потоком Світла Божественного, в цьому Потоці очищувати і власне тіло, й тіла інших людей.
Показав йому Вчитель і те, як зливатися зі Світлом Землі.
Руки душі Єлисеєві, руки серця духовного — зміцніли. І легко тримав він простір, як на таці величезній, — на своїх руках зі Світла.
Тепер почувався він — ніби Богатирем зі сказань стародавніх із теплом світлозарним, як гора великим.
Як своє власне серце — відчував він тепер серце Землі — любляче й Вогненне!
Зрозумів він, про що в сказаннях та казках йдеться: що Земля — усім Матінка, а Бог — усім Батько!
Ще Єлисей дивився як Вчитель зцілює різні хвороби.
І сам тепер Єлисей відповідав на запитання людей, які приходили, робив те, що знав.
А згодом показав царевичу Вчитель як зливатися з Творчим Вогнем Бога.
І тоді збагнув царевич призначення Вогненного Серця, про Яке говорив йому Бог. Ніби частка Божественного Вогню, піднявшись із Глибин, жила тепер в духовному серці Єлисея.
Із Глибин дивився він на все. І сенс того, що відбувається, розкривав йому Бог.
Одного разу Вчитель промовив:
— Ти пізнав Творця всього сущого. Ти відчув, який Він безмежний, наскільки нескінченно могутня Його Сила!
Кожен, хто входить до Обителі Його, зливається з Ним в Одне!
Той, Хто стає з Ним Одне, — Той може жити в Обителі Творця й нести Його Світло людям, пояснювати Його Закони.
Всі люди — діти Божі. Та вони забули про це!
І все ж, вони здатні пізнати це, вдосконалюючи себе.
А ті, Що досягли Досконалості, — вливаються душами в Творця! Саме для цього вони й посилаються на Землю! Саме в цьому — сенс, призначення життя людського на Землі!
Той, хто пізнав Бога в собі, у своєму розвиненому духовному серці, пізнає Бога й у всій Світобудові! Така Людина здатна чимало здійснити на добро людей, злившись із Божественною Силою!
Ну ось! Навчив тебе усього, чого мав навчити!
… Вчитель засяяв яскравим білим сяйвом. Він простяг Руки Душі — і з’єднався з Божественним Світлом-Вогнем в Одне. Його матеріальне тіло зникло в спалаху сліпучого Світла.
Єлисей спробував зробити те саме, та лише увійшов душею в Божественний Вогонь, тіло ж, як і раніше, лишалося в світі матерії.
Вчитель знову з’явився поруч із Єлисеєм:
— Зараз ти ще не зможеш потрапити в світ Вогненний разом із тілом. Але ти маєш знати, що це — можливо. Шукай, як це здійснити! Адже вдосконалення не знає меж!
Та поки — твоє завдання: служити людям тими знаннями, що ти вже маєш. Це — головне, для чого ти лишився жити в цьому тілі.
Ти переміг смерть одного разу, а отже, можеш дізнатися й про те, як змінити тіло так, щоб смерть не торкнулась його ніколи!
Втім, достатньо й безсмертя душі в Єдності з Божественним Світлом. Це є те, що ти вже пізнав і не маєш ніколи втратити!
— Невже можливо це втратити?
— Можливо. Чимало хто, повернувшись до мирського життя після Великого Навчання, поступово забував Чистоту Єдиного Джерела Життя в усьому Всесвіті, що є Найвищою Метою пізнання для кожного. Вони поринали в насолоду від користування своєю силою та владою. А в замилуванні собою і самовозвеличуванні — втрачається зв'язок із Богом!
Якщо знання про сенс буття зникає в масштабах цілих країн, духовне в житті людей поступається місцем матеріальному.
Такі країни поступово занепадають. При цьому правителі потопають в розкошах, а народ скніє у злиднях. Тоді починаються природні катаклізми чи війни, що спричиняють загибель країни.
Так діють Закони Світобудови, що не дають насильству й ненависті довго торжествувати. Це могло статися і з твоєю країною.
Зараз же — все можна змінити на краще!
Ти маєш допомогти прозріти багатьом добрим душам, багатьох людей навчити законів Доброти.
Оленка тобі в цім допоможе. А ти — допоможеш їй, навчивши того, що тепер знаєш.
Тобі варто поспішати. Твій батько хоче видати її заміж.
Ось тобі кінь. Позаяк ти ще не вмієш миттєво переміщувати тіло в будь-яке місце — він допоможе тобі.
… Вчитель простяг Єлисеєві вуздечку прекрасного білого коня, а Сам знову зник у яскравому спалаху Світла.
Єлисей покликав:
— Вчителю!
— Так, Я — тут! Я всюди й завжди буду поруч із тобою й тобі допомагатиму! Але діяти тобі вже час самому! Рушай, не гай часу!
… Єлисей скочив на коня й помчав, як вітер.
* * *
Єлисей під’їхав до палацу. Там гучно грала музика, гості в масках ходили по залах, частувалися вишуканими стравами, провадили порожні бесіди.
Як же відвик Єлисей від такого життя! Якими безглуздими й нікчемними здавалися йому тепер такі забави!
За час, коли він був із Вчителем, Єлисей звик, що життя його вимірюється не зовнішніми подіями, а сходинами духовного пізнання!
Хоча… не так давно він сам жив отаким порожнім життям і не уявляв, що буває інакше!…
Щоб його не впізнали дочасно, Єлисей теж вдяг маску й увійшов до бальної зали палацу.
«Невже Оленці це потрібно? Не може такого бути!» — думав він.
Єлисей став біля вікна й почав шукати поглядом Оленку. Він швидко її знайшов.
Вона відчула його погляд, подивилася в його бік, підійшла й стала поруч:
— Чому Ви не танцюєте?
— Мені не подобається цей бал.
— Мені теж…
— А ще — я одружений і не шукаю собі нареченої. Я кохаю її, мою обраницю й дружину!
— Я теж заміжня й не хочу іншого чоловіка, крім того, котрого люблю усім серцем. Але… — Оленка замовкла, щоб не обмовитися: їй суворо заборонили видавати себе.
Проте Єлисеєві було достатньо того, що вона сказала. Він зняв маску.
Оленка теж відкрила обличчя, не вірячи власним очам. Адже замість худого, змученого хворобою царевича, якого вона бачила востаннє, перед нею стояв преображений, сяючий Світлом Єлисей! Сльози щастя полилися з її очей.
У метушні балу ніхто не звернув уваги на двох закоханих, що, нарешті, знайшли одне одного!
— Чому тебе не було так довго?
— Пробач мені, кохана, я мав не лише одужати, а й багато чого навчитися. Ходімо звідси, я розповім тобі про все!
* * *
Що сказати вам насамкінець, любі читачі й слухачі?
Звісно, Єлисей навчив Оленку всього, чого навчився сам.
Звісно, він вилікував свого батька.
Звісно, він чимало змінив у своїй країні.
Він проголосив відкрито правду про Бога, про Божественні Закони Добра, Любові, Гармонії, Справедливості!
Встановлені Єлисеєм порядки не суперечили Законам Божественним. І тепер ті Закони життям людей стали керувати. А зло — саме на себе покарання вмить накликало.
Потім Єлисей і Оленка поїхали по багатьох інших країнах і розповіли людям про те, що самі пізнали.
А ще в Єлисея й Оленки з’явилися діти — син і донька.
І, звісно, всі були щасливі!
* * *
Такий у нашого сказання щасливий кінець.
Ось тільки здогадайтеся, любі: навіщо цю історію розказано?
Можливо, як перегорнете останню сторінку сказання, щось чудесне почне відбуватись і з вами?
І, можливо, ви тепер знаєте, що для цього потрібно робити?
А той, хто пішов шляхом Любові й Добра, невдовзі й поради Божі почує, і поміч від Бога явною для нього стане!
Ну ось, тепер — сказанню нашому кінець…
Чи, можливо, це — лише ПОЧАТОК?
Книга в PDF