Сказання про мандрівки Івана
в незнаній країні
Давненько це було… Втім, люди — не те, щоб сильно відтоді змінилися…
… Жив собі Іван. Мав він батьків: і тата, й матусю. І Отця-Бога він знав. І Землю-матінку любив-шанував.
І от раз така з ним історія трапилась… А що в ній правда, що казка — вам вирішувати…
* * *
Пішов якось вранці Іван до лісу прогулятися: і з красою природи позливатися, і з Богом поспілкуватися. І кошик для ягід лісових прихопив.
А в лісі прийшов він до сосни великої світлозарної — з тих, які деревами сили називають. Такі дерева створюють навколо себе поля силові, що очищують тіла й душі людей — тих, котрі праведно живуть і тому здатні Святе душами сприймати, співналаштовуючись із Божественним, що проявляє Себе у Творінні.
Влаштувався Іван біля сосни, спиною до стовбура прихилився — щоб Тонкістю й Чистотою Святими наповнитися.
Аж раптом побачив Божественну Душу — Жінку прекрасну, що вся була зі Світла Божественного й від Отця-Бога сходила.
І каже Вона:
— Іване! Настав час тобі — й іншим людям допомагати, як допомагав тим, хто жив у селищі твоєму! Ти згоден?
— Так.
Обійняла Івана Жінка Божественна — розчинила в Собі. Та й понесла до інших країв.
* * *
Отямився Іван в іншій країні, під іншим деревом сили. Кошик його поруч стоїть. Звівся Іван на ноги, кошика підхопив. Озирнувся, здивувався — та й пішов дивитися, щό ж це за країна така невідома, де він опинився?
Довго йшов чи ні — їсти йому захотілося.
Бачить — яблуньки ростуть, від стиглих плодів до землі гілки схиляють. Підійшов до дерева, зірвав яблуко. Та щойно відкусив — як на нього чолов’яга біжить із лопатою, ніби вбити хоче. Кричить:
— Ти що це мої яблука крадеш?!
— Пробач, добрий чоловіче, не знав я, що це яблуко твоє! Думав, воно яблуньці належить і що яблунька рада змученого подорожнього своїм яблучком пригостити!
— Ти звідкіля такий розумний узявся? Чи не з неба гепнув? Де ж це бачено, щоб яблука нічиїми були?! Позаяк вкрав у мене яблуко — мусиш за це відпрацювати! Йди до мене в найми, інакше відправлю тебе на суд до царя!
— Добре, відпрацюю тобі!
— Отак воно краще!
Став Іван у чоловіка того працювати. Будь-якій справі раду дає! Все в руках аж танцює! В городі попрацює — все росте-буяє! В саду — все достигає-плодоносить!
Діти того чоловіка — Івана полюбили: про все його розпитають, а він їм — і відповідь дасть, і розуму навчить, і про любов-доброту розповість, і приклад добрий покаже.
«Раз вже опинився тут, — міркує Іван, — отже, Отцю-Богу це потрібно! Буду людей від користолюбства лікувати! Дітей доброти навчатиму! А там — побачимо, що буде: може, відшукаю спосіб, як додому повернутися…»
А чоловік був хитрий, бачить вигоду свою від наймита! І грошей йому не платить. А Іван — і не просить нічого. Тільки молока ковток та хліба шматок — тим і ситий.
Чоловік дивується: «Вигоди собі не шукає… Ніби — глупак! Але в чім сила його? — не збагну ніяк!»
А Іван і чоловікові тому слово добре й мудре каже:
— Доброта — не глупство!
Хитрість — не мудрість!
Простота — не бідність!
Жадібність — не багатство!
Ти от — нащо живеш?
Багатства земного — на той світ з собою не візьмеш!
Що доброго по тобі — на землі залишиться? Чим тебе люди згадають?
Що за життя ти свого такого — надбаєш того, що від тебе не відніметься після смерті тіла твого?
Що Отцю-Богу про життя прожите розкажеш?
— А ти, розумахо, нащо живеш?
— Я живу, щоб кожен день земний хоч трохи прикрасити любов’ю і добротою!
Бо саме тáк Бог людям заповідав жити на Землі: добро для інших чинити й дбати не про себе!
Нехай сьогодні те, що я зробив, просте й мале, нехай навіть про це ніхто не дізнається, — але я служитиму добру! Як сонце, що сходить вранці, буду серцем усіх людей осявати й до всіх любов виявляти!
— От ти про любов говориш, а де вона — любов? Не видно! Вигода править життям, та ще сила! Й аж ніяк не любов! — чоловік на те.
Іван йому каже:
— Сам собі ти шкодиш, ніби найлютіший ворог! Життя своє занапащаєш! Нікого не любиш! Той любові не пізнає, хто лише про себе дбає!
А чолов’яга знову своєї:
— Та як же це: себе не любити, для іншого жити, іншому віддавати, а не про себе дбати? Це ж вийде: собі шкодити!
Бо якщо одному щось вигідно, —іншому збиток! Якщо один щось має, в іншого це — забрали! Чи не так?
— Тьху! Що за країна така у вас? Навіть в головах у вас думки ніби навиворіт! В неправді всі заблукали!
Сам поміркуй:
Якщо над моєю хатою сонце світить — то й над сусідською воно сяє!
Якщо ж у хаті сусіда мого хвороба заразна з’явилася — то й мені в тім біда та печаль. Бо всі від цієї біди занедужати можуть, якщо хвороби не лікувати!
Так і любов: якщо над однією хатою зійшла — все довкола осяває!
Але так само й ненависть, жадібність, заздрість: вони — як хвороби заразні! Якщо вони десь завелися — все навколо вражають!
… Частенько Іван з чоловіком про призначення життя говорили, про доброту сердечну сперечалися…
Та тільки бачить Іван, що не всім — слова мудрі в науку…
І вирішив він, що настав йому час далі йти.
* * *
А тут прийшла до того чоловіка вдова-сусідка, що в нужді та злиднях жила. Просить мішок борошна їй позичити. А чоловік жадібний каже:
— Ти мені з відсотком віддаси — вдвічі більше, ніж взяла!
Заплакала жінка бідна:
— Як же я так багато віддати зможу?
Іван це побачив — і каже жінці:
— Візьми мене в наймити: я тобі допоможу! Я цьому чоловікові за його яблуко — вже відпрацював. Тепер — у тебе попрацюю. Ти йому вдвічі віддаси — у тебе ж вчетверо залишиться!
Чоловік наймита відпускати не хоче.
— Не ходи до неї! В неї четверо дітей з-за печі визирають, їсти просять! Вона тобі хліба не дасть, молока не наллє!
— Я тобі за яблуко твоє — відпрацював! А тому вільний іти, куди хочу! — відповів йому Іван.
Тут діти чоловіка прибігли, стали Івана за поли свитки хапати:
— Лишися! Нам без тебе сумно буде! Хто нам казку розповість? Хто радість покаже? Хто розуму навчить?
А Іван їм на те:
— Та я ж не в далекі краї від’їжджаю! Приходьте й ви в гості до сусідки вашої та до діток її! Гостинці приносьте! Я вас доброти навчав, і хто урок мій засвоїв, — той не в казках про добро розумуватиме, а справи добрі чинитиме!
Діти до батька прибігли:
— Татку, татку, подаруй сусідці мішок із борошном!
Чоловік подумав та й каже:
— Гаразд вже, бери задарма, годуй своїх дітей!
І стало в нього на серці легко й тепло, як раніше — і не бувало ніколи…
Тут Іван усміхнувся:
— Отже, не дарма я в тебе попрацював!
Удовиця очам та вухам своїм не вірить! Дякує, аж не тямиться від щастя!
А Іван і каже:
— Ця радість — ще не щастя! Ще не таке буде!
* * *
Узяв Іван на плечі мішок з борошном та й пішов із бідною жінкою.
Прийшли до хати. А там — сум та й годі… Діти бліді, худющі на печі холодній лежать, їсти хочуть… Журба-печаль у хаті — немов дим висить…
Каже їм Іван:
— Годі вам на печі лежати й носами клювати!
Від печалі — прибувають болячки! Від журби — примножується горе!
А від любові та радості — життя щастям сповнюється!
З думок світлих, з радості в серцях — нехай кожен ваш день починається! Добрими вчинками нехай день продовжується! Світлим спокоєм нехай день завершується!
Ви тут, діти, чистоту скрізь наведіть, хату підметіть! Обідати скоро будемо!
А сам — пішов корову доїти. Та й дівчинку старшу з собою покликав.
Став він доїти, ласкаво до корівоньки говорити. Приємно корівоньці!
І дівчинка корову гладить, тішиться. Просить:
— Можна — і я подою?
— Чому ж ні?…
І надоїли вони так молока — вчетверо більше, ніж завжди!
Принесли — й усім по горнятку налили.
Тут Іван став тісто місити — воно під руками так і росте-піднімається! Діти дивуються: можна — й ми?…
А тим часом Іван покликав хлопця старшого надвір. І нарубали вони дров.
Молодші діти дрова носити й складати стали…
Тут і пічку Іван затопив, напік і хліба, й бубликів, і струцлів…
Діти тішаться, вдова дивується…
Тижня не минуло, як забули про злидні і вдова, і діти її!
Став тоді Іван дітей вчити матір тішити: світло та любов з сердець випромінювати.
І роботи всілякої навчив їх: доньку старшу — корову доглядати, хліб пекти, сина старшого — дрова рубати, пічку топити, до лісу ходити й гриби солити, молодших — прати, прибирати. Й усіх — усім у всьому доброму допомагати навчив!
Та й сусідські діти стали в гості приходити, гостинці приносити.
І вийшла у дітей дружба міцна між собою!
Бачить Іван: на багато років вперед зерна добра він тут посіяв! Довго тепер сходи ростимуть! В доросле життя увійдуть ці діти з добрими серцями, з працьовитими руками! А отже — й для решти людей навколо життя добрим і прекрасним зроблять!
* * *
Отже, зібрався Іван в дорогу, попрощався. Та й далі йде.
Дивиться він, як у тій країні народ живе. А живуть люди без ладу й складу…
Іван то в одній хаті поживе й поради добрі залишить, то в іншій світло любові розгнітить. Бувало, лише всміхнуться люди один одному — і по-доброму на світ дивитися починають!
… Йшов так Іван, йшов — та й бачить якось: живуть в одній хаті чоловік із дружиною, та не ладнають між собою.
Хоч би що чоловік зробив, — дружина йому всупереч скаже: це не так, і те не так… І хай би що дружина зробила, — чоловік супиться: і дивиться вона не так, і каже не те… Так щодня і сваряться…
Живуть ніби разом, а куди глянь — усе нарізно… Щодня лаються та сваряться, через дрібницю найменшу — кривда й образа!…
Почув Іван, як чоловік із дружиною сваряться — та й постукав до них у двері, води напитися просить.
Відчинила дружина, верещить грубо:
— Забирайся геть, прошаку! Немає в нас нічого зайвого!
А Іван їй у відповідь:
— То водички б попити, дорога мені ще далека… З лісу йду, ягоди стиглі несу, вас би пригостив!
Тут чоловік про ягоди почув, на дружину кричить:
— Стане тобі води, не збіднієш! Впусти його, нехай води нап’ється — та ягід нам дасть!
Сів Іван на лавку. Ягід насипав у мисочки для господарів. Глечик води узяв, ковток відпив. Та й мовить:
— Вам би дітей у хату: радості б додалося, сварок поменшало б!
— То ми давно хочемо, тільки ось… — чоловік та дружина кажуть… Й одразу почали одне одного звинувачувати й сварити…
А Іван їм:
— Яке ж дитя захоче в таких батьків жити, сварки їхні слухати? Всі діти — в любові мають народжуватися і рости! А любов — вона не свариться, не заперечує! Любов — змінює! Добра людина — гожа! Сердита — зловорожа!
— Що ж нам робити? Навчи: як нам не сваритися? — питаються чоловік і дружина.
— То це — просто! Навчили мене мої батько й мати всупереч чужому хотінню не хотіти, слово неласкаве ніколи не говорити, образи завжди пробачати, слів чужих образливих не пам’ятати. А хто колишнє зле згадає, той добро — в собі втрачає!
От і вас тепер цього навчу! А щоб легше вам було — ось моя проста порада: як закортить кому слово гнівне мовити, то набери в рота води — і мовчи, доки в серці любов не відчуєш!
Смачна у вас вода, цілюща, за місяць і зцілитеся! А як іще про дитя подумаєте ласкаво та любов’ю сердечною цю мрію свою зігрієте, поки мовчатимете, — то за рік вам диво буде: народиться у вас дитя добре!
Так сказав Іван, ягід ще залишив — і далі пішов…
… Чи багато води випили ті чоловік із дружиною? — не знає ніхто. Тільки, кажуть, відтоді припинилися в них сварки.
А за рік-два діти в них стали народжуватися. Та й приказка в тих краях лишилася: «мовчить, ніби води в рота набрав!» А чому так говорити всі стали — забулося вже…
* * *
Йде далі Іван по тій країні… Йде — та й чує: жінка пісню сумну співає гарно:
«Солона роса на сірих очах,
Руса коса — у білих снігах…
Мій чоловіче, де ж бо ти, де?
Як я проґавила щастя своє?…»
Іван її питається:
— Чому твоя пісня така сумна? Чому живеш ти одна?
— Тому й живу в світі одна, що нікому я непотрібна… Немає ані чоловіка, ані дітей… Як же мені за свою долю не журитися, як же на життя не ображатися?
— Припини немочі свої любити! Припини плакати про себе!
Сама допоможи іншим — і вони допоможуть тобі!
Ти ж — іще молода! І співаєш гарно! Візьми до себе дитя-сирітку — й зроби її щасливою! Дивися: у вашому селі є сирітка, візьми її до себе! Станете жити вдвох у любові й добрі — і зміниться ваше життя, усміхнетеся ще новій долі своїй!
Здивувалася жінка й зраділа:
— І то правда! Годі вже жити для себе, чекати щастя від долі та журитися про себе! Візьму сирітку в доньки!
— Добре ти вирішила, красуне! — каже Іван. — Той, хто іншим допомагати стане, — з усякого лиха та хвороби встане! Радість у нім зросте, сила пробудиться! Усе добре, що він задумав, — здійсниться-збудеться!
* * *
Чи довго йшов Іван, чи ні, а всюди, де він пройшов, у душах насіння добра проростало!
А де люди одне одного люблять — там і мир, і лад, і радість Божа у серцях тих людей прибуває й зростає!
… Прийшов він іще в одне село — а там рекрутів у військо царське набирають. По десять літ у війську царськім солдатам треба служити. Й далеко не всі живими повертаються, бо їхній цар Мокій воювати любить і завжди для війни привід знаходить…
По всьому селу плач та стогін!…
Побачив Іван, як дівиця із хлопцем прощаються, сльозами вмиваються.
Хлопець каже:
— Забудеш ти мене за десять літ, що у війську служитиму…
А дівчина йому на те:
— Ніколи тебе не забуду, чекатиму тебе вічно!… Тільки повертайся!…
Каже Іван хлопцеві:
— Хочеш, я замість тебе до війська піду? Охоче б я подивився: навіщо це військо тримають, від якого стільки сліз та горя довкіл?!
— Невже сам, з доброї волі, — замість мене служити підеш?!
— Піду.
Стали молоді йому в землю кланятися, дякувати.
* * *
Отак і став Іван солдатом.
Та тільки змучилися з Іваном начальники: все в нього питання та роздуми. А в армії аж ніяк так не можна! У війську думати не належить, треба тільки накази виконувати: один-два, один-два, плі!
Кажуть йому:
— Будемо вчити тебе науки воїнської.
А Іван їм:
— Знав я, що є наука, наприклад, про те, як сад посадити. Є наука, як хліб ростити, як хату будувати. Та не знав, що є наука, як людей нищити!
Злякалися начальники: так і до бунту недалеко! А як один почне — іншим теж заманеться! Наказав воєвода його заарештувати і на суд до царя відправити: «Він — заколотник і бунтівник, не хоче марширувати, не хоче воювати! Розмови провадить небезпечні, до заколоту підбурює!»
Заарештували Івана й повезли до царя Мокія на суд.
…Привели Івана до царя…
А цар Мокій вдачу мав грізну та запальну. Коли що не по нім — одразу страчував: кого — на палю саджав, кому — голову рубав.
Тому й війна у тім царстві ніколи не закінчувалася: не міг цар Мокій у мирі з сусідами жити! Посвариться — і давай воювати! Люди гинуть, країни убожіють…
А цареві — тільки втіха, коли є, з ким воювати, кого судити, кого страчувати.
Цар аж руки затирає, суд вершити хоче: поглумитися з Івана задумав, страхом його насолодитися, владою своє похизуватися!…
Став він Івана стратою лютою і смертю страшною лякати. Аж бачить, що Іван… не боїться… І цікаво стало йому: чому так?
От він і запитує:
— Що це ти, Іване, смерті не злякався?
— Ніколи я лихого в житті не робив, завжди по совісті чинив! Чого ж мені боятися?
Та й знаю я, що душею не помру: смерть бо тільки над тілом владна, в тіло нове душа потім вселиться…
Якщо жити не за своїм хотінням, а за Божим велінням, — то смерть не лякає людину! У Божих руках — моя доля! Усе ж бо вершиться з Його задуму й волі!
— Оце так!… — цар Мокій аж отетерів, бо зроду не чув таких слів… — Тоді відповідай мені: чому, шибенику, не хочеш ти у війську моїм воювати?
— Тому не хочу, царю, що спершу я зрозуміти маю, супроти чого війна, за що я маю в людину стріляти, життя її позбавляти? Якщо немає тому причини — можете мене стратити, а я не стрілятиму!
— Стратимо! Певна річ, стратимо! За цим не забариться! Ти бач, якої заспівав! Якщо кожен у війську стане розуміти, за що воювати, — так же й війни не стане!
— То хіба ж це — погано?
Але якщо зрозуміє людина, за що служить, — то й війська не знайдеш надійнішого! Якщо кожен у війську знає сенс того, що робить, чому служить, — таку рать не злякати, таке військо не підкупити, таких воїнів не перемогти!
А війни без сенсу — не стане!
Цар Мокій аж упрів, так обурився:
— Та як же це — геть не воювати?! Це ж… з давніх-давен заведено: що не поділили люди, за те — бійка! І, хто сильніший, — той і володіє!
— Так усе ж можна миром вирішити, по-доброму поділити!
Може, треба інакше вирішувати: кому потрібніше — той і володіє?
От за що тепер у вас війна? Що ти з царем Дермідоном не поділив?
— Так за це саме й війна! Відшукав він за тридев’ять земель і захопив у полон Василину Премудру! І тримає її у себе в темниці! А я чув, що той, хто премудрість надбає, — той над усім світом владу має! Відвоюю в нього Василину — і стану усіма царствами й землями володіти! Нікого не буде сильнішого за мене!
— Та хіба ж той премудрістю володіє, хто Премудру в полоні тримає? Хіба можна від цього розумнішим стати? Яка ж користь від премудрості, що під замком тримають, а в житті не використовують?
Користь — лише від тієї премудрості, що в життя втілюється!
Премудрість же — лише за доброти сердечної в людині зароджується!
І тільки з любов’ю душевною премудрість звершується!
Хочеш? — стану твоїм послом, з Дермідоном-царем вас помирю, із дочкою його тебе одружу? А Василину Премудру звільню з темниці — і всі стануть у неї премудрості вчитися! У царствах ваших запанує мир, на два царства — бенкет весільний влаштуєте! Пізнаєш ти, царю Мокій, як добре жити без війни!
Та й чи не сумно тобі жити стільки літ без дружини?
… Замислився цар Мокій про своє життя… А й справді: стільки літ все воював та воював… Так нареченої — повік не знайдеш… А дочка Дермідона-царя Варвара — цареві Мокієві добра пара: в міру сварлива, в міру пихата, розуму ні з шило, зате вродлива…
І так раптом закортіло Мокієві-царю одружитися!…
Каже він Іванові:
— Оце так чудасія! Думав, посаджу тебе на палю! Натомість послом тебе відряджаю…
Добре, нехай так і буде: рушай! Тільки без Варвари-царівни назад не вертайся!
* * *
І вирушив Іван послом до царя Дермідона.
Прийшов — та й каже йому:
— Я, Іван-посол, від царя Мокія прийшов. Просить цар Мокій руки твоєї милої доньки!
А Дермідон-цар відповідає:
— Десять літ бажав Мокій лише воювати! А тепер поріднитися надумав? Оце вже ні! Знаю я його — він вирішив хитрістю мене захопити! Хоче в мене Василину Премудру підступом забрати, хоче владу над обома царствами здобути! Ми ж тому й воюємо з ним! І згоди між нами жодної не може бути!
— Я тому і прийшов, щоб, нарешті, ворожнечу між царствами зупинити, вас породичати й помирити. А Василину Премудру — звільнити й на волю її відпустити. Влаштуємо весілля — й укладемо мир…
— Ні! Не бути цьому! — заверещав Дермідон.
… А Варвара-краса, калачем коса, донька царя Дермідона, — усю цю розмову чула.
Засиділася Варвара без чоловіка! Стільки років уже — заміж хочеться, а жениха все катма… То — Дермідону-царю жених не до вподоби: то бідний він, то не знатного роду… То — самій не до серця: то старий, то з лиця бридкий…
А за десять років війни стількох повбивали, що й не сватається вже ніхто!…
Увійшла вона — та як заверещить:
— А в мене ти запитав, батьку? Укладай мир! Я заміж хочу!
І такий вона лемент зчинила, що зрозумів цар Дермідон: як не видасть він зараз доньку заміж, то вже ніколи не буде йому спокійного життя…
— Гаразд, — каже, — віддам дочку заміж! Але Василину Премудру — не віддам, поки всю премудрість її не отримаю! Не хоче вперта дівиця мені підкоритися, премудрістю своєю не хоче зі мною ділитися!… Поради дає мені одну дивнішу від іншої, глузує з мене…
Ось, приміром, таке мені каже: «Облиш, Дермідоне, плоть убиту споживати! Досить вже звірям, птахам і рибам — від тебе страждати! А від їжі негодящої — і живіт твій болить, і розум, закритий від світла істини, не надто працьовитий!…»
Або ще таке скаже: «Багатства — не накопичуй для себе! Немає користі в такому багатстві: марно воно пропаде! Добрий володар — багатий добробутом і багатством своєї країни! І бореться він — за життя народу в достатку та мирі! Добром, аж ніяк не насиллям — він керує! Лише лиходійства й злобу окремих людей — своєю владою він зупиняє!…».
— Дозволь мені, царю Дермідоне, з Василиною поговорити! Я зроблю так, що вона всім премудрість свою відкриє: бери кожен — хто скільки хоче та може вмістити!
Адже немає користі від премудрості, яку тримають під замком і не використовують!
Премудрості ж — треба довго навчатися! Чимало тут кожен — має сам потрудитися!
Щоб навчатися премудрим бути — треба любов’ю думки свої освітити!
Бо премудрість — частина душі, що має велику любов сердечну!
… І от, ніхто не думав-не чекав, погодився Дермідон і наказав відвести Івана до темниці, де Василину премудру під замком тримали.
* * *
Повела варта Івана. А цар Дермідон і Варвара-царівна і слуги — теж пішли. Цікаво їм стало все побачити! І лячно було мить проґавити, коли Василина всім свою мудрість почне роздавати!
Відімкнули замки, відчинили двері до темниці.
Побачили одне одного Іван і Василина. І — з’єдналися вони душами в любові!
Тепер вони розуміли думки одне одного без слів! Стоять, дивляться вони одне на одного — і ніби немає нікого поруч!
Мовчання вуст не заважало їм чути одне одного:
— Я чекала на тебе! Я так чекала, коли ти прийдеш по мене!
— Пробач мені, що так довго йшов! Я відчував, що є причина, чому я тут опинився. Якби я лише знав про тебе, — то поспішив би…
А цар Дермідон хвилюється:
— Чого це ви мовчите? Що? — премудрість від нас ховаєте?
Дивиться Василина ласкаво і мовить Іванові вже так, щоб усі чули:
— Не журися через те, що довго до мене йшов! Ти багато доброго дорогою зробив! І тому — ти мені ще дорожчий! Тому — ще сильніше тебе я люблю!
А я — жила без печалі у цій темниці, жила так, ніби на волі! Душею, мов птаха вільна, линула над землею й обіймала усіх і все любов’ю сердечною! Співала пісень любові — і слухали душі людські цих моїх пісень! То дівиця-краса пісню серця почує — й заспіває її коханому! То мати, схилившись над колискою, поєднає свою ніжність із моєю, гойдаючи дитя! То пастушок мою мелодію сердечну вчує — і на сопілку її заграє! То пташки по-весняному посеред осені зацвірінькають! То вітерець зашелестить березовим листям — пісні моїй у такт — та й обійме теплим подихом людину добру!
Та й тілом я не лінувалася! Тут, у темниці, часу не гаяла: книжку для людей написала! В ній розповіла все те, що знала: про те, як людина на Землі народжується, нащо має доброти вчитися, як щастя своїми силами творити, як емоції свої підкорити, як життя своє з Божим Велінням поєднати, як призначення своє втілити… А ще правителям поради записала — щоб у добробуті народи царств зростати могли.
Якби всі люди слухалися закону Божого, якби були до ближнього добрі, небайдужі, — то життя мόжна було б змінити, щоб усі змогли прекрасніше жити!
І тоді промовив Іван теж так, щоб почули і Дермідон, і Варвара, і слуги, і варта:
— Ходімо зі мною, Василино Прекрасна, у мій дім! Будь мені за подругу, супутницю та вірну дружину! А книгу, що ти у темниці писала, і в котру всю премудрість уклала, — нехай всі люди читають! І коли премудрості навчаться — не буде більше суперечок, не стане між людьми колотнечі!
І відповіла йому Василина:
— Так, я згодна.
* * *
Цар Дермідон дав згоду на весілля доньки. І між царствами — запанував мир.
Цар Мокій із Варварою одружився. І тепер воює часом — лиш із нею одною. Втім, дружинонька не дає йому взяти верх над собою.
«Книгу Мудрості», що Василина в темниці писала, багато разів переписували й у всі куточки обох царств надсилали.
Часом люди ці книги читали. І коли поради мудрі від Василини Премудрої — в життя вони втілювали, то царства ті процвітали.
… Так от допомогли Іван з Василиною налагодити життя у тих землях. І настав їм час повертатися додому.
* * *
Підійшли вони до дому. Зустрічають їх Івáнові батько й мати.
І кажуть синові:
— Довго ж ти по ягоди ходив!
Іван їм вклонився й за затримку повинився:
— Пробачте, що так довго по ягоди ходив! Але ось: ягід шукати пішов — а дружину собі прекрасну знайшов! Радійте! Зустрічайте!
* * *
Ну, а що далі було — так одразу й не розказати! Про всі добрі справи їхні спільні — за раз не оповісти!…
А тому, на цьому — нашій казці кінець.
А любов — усім ділам добрим — вінець!
Book in PDF