Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

---

Божественні сказання земель слов’янських/Сказання про Марусю-Ромашку

---

Сказання про Марусю-Ромашку

Жила собі дівчинка на ім’я Маруся. Поглянеш — ніби звичайнісінька, нічого в ній особливого.

От лише — усміхалася вона всім ласкаво. І погляд мала добрий, теплий — тому що було в ньому світло серця люблячого.

І була вона добра й привітна — не лише до людей, що поруч жили, а й до всіх створінь: і до трави, й до квітів, і до пташок, і до звірят, і до комашок навіть.

Чимало хто за доброту її кепкували з неї: і квіточку їй даремно не зірви, і жучка не розчави, і на мураху не наступи…

… От раз із нею така історія сталася…

Гуляли дівчата, вийшли на луку, а там — краса, роздолля, пахощі від квітів, метелики та бджоли літають!

І заманулося дівчатам на ромашках поворожити: котра з них якому хлопцю люба? І давай ромашки зривати, пелюсточки з них обривати: «Петрик мене любить — не любить, любить — не любить…», «Іванко мене любить — не любить, любить — не любить…»

А Маруся їх відмовляє:

— Погляньте: кожна квіточка — вона ж усе довкола себе любить, усім красу свою дарує!

Аніж нищити їх заради забави, навчіться краще самі так любити — як вони, оці квіти!

Та й хіба полюбить вас хто, якщо ви квіти так кривдите?

От, ці ромашки: вони — як сонечка, що дарують нам свою ніжність. Лише погляньте на них: вони рученята-пелюстки на всі боки розкрили і мовить усім кожна: «Я вас люблю!»

Або ж — дзвіночки! Чуєте, як вони співають своєї пісеньки?

Дінь-дінь, полети в неба синь!

Дінь-дінь, зло в собі відкинь!

Доброю будь — в цьому ж бо суть!

Дінь-день, хай буде радісним день!

Треба лише вміти слухати тишу — й тоді пісню і дзвіночка, і будь-якої іншої квітки в цій тиші буде чутно!

— Але й вигадниця ж ти, Марусю! — стали сміятися дівчата.

Й відтоді так і прозвали Марусю: Ромашкою.

А вона й не ображалася. І на це нове ім’я відгукувалася.

* * *

Минав час, Маруся підростала. Проте, як і раніше, часом підсміювалися люди з її чистоти і доброти:

— Ти вже — дівка на виданні, скоро сватів до тебе засилатимуть! А ти як маленька поводишся: все дрібницями переймаєшся!

Марусю хоча бентежило це часом, але й мудро відповісти вона могла. Бувало, так скаже, що всім весело стає. А бувало і так, що люди замисляться: «Нащо ми живемо?», «Як розрізнити: що є добре, а що — зле?»…

* * *

За тих часів бували в тих краях свята-гуляння. Збиралася молодь із сусідніх поселень — веселилася: змагання влаштовували різні, плели вінки з квітів і на голови їх вдягали. На таких святах частенько дівчата й хлопці своїх суджених зустрічали.

Одного разу на такому святі юнаки й дівчата хотіли, було, квіти рвати — щоб вінків наплести. Але Маруся запропонувала:

— Давайте краще самі квітами станемо! От мене — Ромашкою прозвали. І ви обирайте квіткові імена: Василь — Василько! Рита — Маргаритка! Дзвінка — Дзвіночок!

Але ж і веселощі вийшли з вигадуванням імен!

… Був з-поміж хлопців один парубок, що багатьом дівчатам подобався. В усьому він був перший: і сміливий, і спритний, і майстерний, і сильний, і гарний. Звали його Єгором. І Марусі теж подобався саме він.

Запитує Єгор Марусю:

— А мене ти як назвеш? На яку квітку я, по-твоєму, схожий?

— Мені здається, що схожий ти на квітку едельвейс. Вона росте високо-високо в горах і схожа на сріблясту зірку. Там, вище за хмари, на неприступних скелях навесні розквітають такі «зірочки». Ніби вони — гості, яким захотілося пожити на Землі, от вони й вподобали собі гору, звідки їм добре видно інші зірочки на небі… Кажуть, ця квітка подобається всім закоханим. Але, можливо, я й помиляюся. Закохані теж помиляються, — сказала Маруся, дивлячись Єгорові в очі, а потім відвела погляд і зашарілася…

* * *

Після свята чимало дівчат і хлопців розходилися парами.

Маруся з Єгором теж ішли, тримаючись за руки.

Єгор запитав:

— Чого б тобі, Ромашко, зараз найбільше від усього хотілося? Про що ти мрієш?

Коли відверто, Єгор чекав, що Маруся його про поцілунок попросить. Сам він вже цілувався з дівчатами…

Але Маруся відповіла:

— Я хочу стати чарівницею! В мене вже й зараз трішки виходить дива робити. Тільки люди їх не завжди помічають.

Ще я хочу навчитися допомагати людям добрішими ставати.

Ти от як думаєш, чого Бог від людей чекає, чого хоче від кожного?

— Напевно, Бог хоче, щоб люди ставали кращими: розумнішими, добрішими, сильнішими… А ти як гадаєш? — розгубився дещо Єгор, який не сподівався такого повороту розмови.

— Я думаю, що Бог, як Творець, тобто, наш спільний Вищий Батько, хоче, щоб Його діти — на Нього ставали схожими, хоча б помалу, поволі…

А Бог — Він же який? Він — великий, навіть величезний, мудрий, добрий, всесильний і всемогутній. І справедливий ще…

Ой, поглянь: лебеді! Лебеді летять! Двоє: він і вона.

Ти хотів би так само зі своєю подругою над землею літати?

— Ну… скажеш теж… Чарівниця-дивачка й вигадниця ти!

— А люди в них стріляють… Ти став би в лебедів на полюванні стріляти?

— Ні, не став би. Мені на лебедів у небі дивитися любо, пісень їхніх слухати…

— Це добре… — Маруся мовить. — Я і любити так само хотіла б, як лебідь з лебідкою: щоб разом бути усе життя…

— А як же ти тоді на весільному бенкеті лебедя смаженого їстимеш? — пожартував Єгор.

— Не їстиму, нізащо! — серйозно відповіла Маруся.

— А курча?

— І курчати не їстиму! Я ніколи не їм ані пташок, ані тварин убитих, ані риб зловлених!

— Отже, правду про тебе розповідають… А я думав: вигадують… Що ж тоді їсти?

— Гриби та ягоди, городину, каші круп’яні, хліб, зелень різну — хіба це не їжа?

— Але ж тобі кожен паросток, кожну квіточку шкода!

— Шкода — якщо задля забави зірвати.

Та коли колосся достигло, воно саме свої зерна віддає — і землі, щоб знову зійти, і людям, які те колосся зростили.

— Дивні твої міркування, Ромашко! Як же ти живеш — така? У птаха не стріляй, на мураху не наступи, квітів дурно не зривай…

— Отак і живу, — опустила очі Маруся…

— Хто ж тебе, дивачку таку, заміж візьме?

— Ти…

— Ото вигадала! Та за мене кожна дівчина радісінька буде піти! Я будь-яку можу вибрати!

— А я — не будь-якого. Я тебе одного вже обрала…

* * *

Потім знову стали хлопці й дівчата збиратися на нову забаву святкову, на веселощі.

Цього разу вирішили обрати хлопця, сильнішого від усіх, і дівчину, від усіх гарнішу.

Спочатку парубки стали боротися: хто програв — вибуває, а переможці між собою далі змагаються.

Спершу, ніби, жартома змагалися. А потім дедалі запекліша боротьба почалася.

Єгор — усіх переміг! Його найсильнішим визнали!

… Потім взялися серед дівчат найвродливішу обирати.

Єгор, гордий від перемоги й розпалений боротьбою, почав Марусю очима шукати. Аж бачить: у бік вона відійшла, не стала танцювати, за звання найгарнішої змагатися…

Поглянув він на забаву, куди його хлопці кликали — красунь обирати, махнув їм рукою — і пішов Ромашку наздоганяти.

— Що це ти тікаєш? Боїшся, що тебе найгарнішою не виберуть?

— Ні, я й так знаю, що не виберуть. Але ж і багатьох інших не виберуть. Оберуть — лише одну.

А в кожній дівчині є та її особлива краса, за яку саме її — хлопець покохати може…

Я б інше змагання влаштувала: хто — найдобріший?

— Отут ти б вже точно всіх перемогла!

— Хоча ні, такого змагання не вийде. В ньому не може бути переможця: ніхто не годен вибрати того вчинку доброти, який є —найкращим.

Буває стільки різних ситуацій, коли доброта потрібна!

Інколи просто усмішка або лише слово добре — від великої біди людину врятувати можуть, надію, приміром, повернувши…

А часом — і великий подвиг воєнний не лише добром є.

Ти ось на змаганнях ваших став першим і найсильнішим із хлопців. Але у Василя — око підбите, Роман шкутильгає — так ногу забив. А Федір злість зачаїв, що не він переміг…

Тож, чи добра така гра?

— Тебе, якби послухалися, то всі, як вівці полохливі стали б.

— Не скажи… Добро — і сміливим, і сильним може бути.

Та ось тільки сміливі та сильні —не часто добрими бувають…

* * *

А тим часом серед дівчат найгарнішою Анфісу обрали, царицею красунь назвали.

І звеліла Анфіса:

— Тепер того, хто найсміливіший, — вибирати будемо! Ходімо всі на берег річки, на кручу! Хто в річку з кручі стрибне — того поцілую!

Річка, що в тім місці текла, була широка, норов мала суворий. А там, де стрибати Анфіса запропонувала, — закрут русла крутий, течія стрімка, водоверть небезпечна… Урвище ж у тім місці — високе, підмите річкою, і його край під ногами будь-якої миті обвалитися може…

А решта дівчат за Анфісою повторюють: і ми поцілуємо тих, хто сміливий, хто стрибнути не злякається!

Тут Маруся не витримала:

— Що ж розумного — в такій браваді?! Не підходьте близько до кручі! Вир внизу, течія бурхлива! Вода студена! Нащо безумне змагання затіяли?!

А їй у відповідь і хлопці, й дівчата — один поперед одним закричали:

— Іди собі, боягузко! Не ти, а цариця красунь нам змагання призначила! Воно — для хоробрих парубків!

… Відійшла Маруся від них, на Єгора дивиться, чекає, що він її підтримає: його ж боягузом ніхто не назве…

Та промовчав Єгор…

… А до старших хлопців і маленький один прибився. Підійшов він до самого краю урвища поглянути: куди це стрибати страшно?…

Обсипався край урвища — і хлопчик в річку впав.

Тієї ж миті Маруся за ним стрибнула. Єгор стрибнув слідом…

Витягли Маруся і Єгор переляканого хлопчину на берег, відвели мерщій додому.

* * *

Після того випадку Єгор помітив у собі нове, незнане раніше почуття: він зрозумів, яка важлива для нього Маруся-Ромашка, як непокоїться він тепер, щоб не сталося з нею лиха, як хоче бути її другом і захисником… Зрозумів він, що немає для нього тепер нікого дорожчого, ніж ця добра й відважна дівчина.