---

Божественні сказання земель слов’янських/Василько

---

Василько

Сказання про золоту сосну

Наша історія почалася з насінинки.

Саме так! Зі звичайнісінької соснової насінинки.

Ви колись бачили таку насінину? Вона — крихітна, з одним прозорим золотим крильцем. Їх визріває чимало у мамі-шишці. А шишок теж чимало виростає щороку на мамі-сосні.

Коли насінинки достигають, мама-шишка прочиняє лусочки і насінинки розлітаються довкола, щоб могли народитися й вирости нові сосни.

Отож, якось подув вітерець — і наша маленька насінинка полетіла, спіймавши повітряний потік своїм маленьким крильцем.

«Який чарівний і великий світ! — думала насінинка. — Як тут світло й просторо! І я можу літати!»

«Ні, це я можу літати, — промовив вітер, що ніс насінинку. — Це я несу тебе! У тебе — тільки одне крильце, й ти сама не можеш літати, як птах чи метелик».

«Спасибі! — відповіла насінинка. — Я щиро тобі вдячна! Мені подобається літати!»

«Але це не твоя доля — літати. Ти маєш прорости, з тебе може вийти чудова сосна! Обирай місце, де б ти хотіла стати сосною. А коли підростеш, я прилітатиму до тебе в гості, бавитимуся в твоєму гіллі, щоб ти не нудьгувала».

«Отут, на цьому високому піщаному березі річки мені подобається! Звідси, коли я виросту, мені буде видно всю землю!» — зраділа насінинка.

«Ну, не всю! Земля — вона велика, значно більша, ніж тобі видно. Але місце — гарне!» — погодився вітер.

З цими словами вітер обережно опустив насінинку в невелику заглибину на місці, що так їй сподобалося, і, здійнявши легенький вихор, присипав її землею.

«Дякую!.. — ледь чутно прошепотіла на прощання насінинка. — Але ж і натомилася я за цей день! Як хочеться спати…»

Так насінинка і спала, вкрита землею, доки з неї не пробилися маленькі корінець і паросток.

А потім наша сосничка народилася в світлі над поверхнею землі.

Ви колись бачили щойнонароджені соснички?

Вони менші зростом від малесеньких травинок. У них тоненький, як ниточка, зелений стовбурець. А згори стирчать кілька крихітних м’яких і ніжних голочок.

У нашої соснички їх було п’ять!

Вона радісно їх розчепірила: «Я — народилася! Я тепер — сосна!»

… Минав час, наша сосничка зростала. Їй пощастило: її не змили дощові потоки, вистачило їй і сонячного світла, і тепла, й вологи.

Вона відчувала в собі життєвий потік: «Я — справді росту!»

За кілька років берег річки вже прикрашало деревце.

Час минав…

У гіллі соснички любили співати пташки. Сосничка радо слухала їхніх пісень.

Часто навідувався й вітерець, залітаючи на цей берег річки.

Взимку вкривав її сніг. Влітку приємна спека вигрівала її тіло й соки, щоб росла швидше!

Авжеж, вона хотіла стати сильнішою і вищою! Вищою — щоб голубити гіллям блакитне небо в білих хмаринах.

Вона росла дедалі швидше, щорік відрощуючи нові пухнасті гілки. Невдовзі її стовбур став струнким і сильним, вкрився медово-золотавою корою.

До берега річки частенько прибігали діти з сусіднього села. Роздягнувшись, вони кидалися в воду, брьохалися, купалися, веселились…

Часом сосничці кортіло так само, заливаючись сміхом, побігти по піску й шубовснути в річку. Але сосничка не вміла бігати. Тож вона навчилася радіти за інших, разом з ними. І коли повітря над річкою сповнювали веселі дитячі голоси та сміх, сосничка теж тішилася: кожною голочкою посилаючи всьому світові хвилі радісної любові…

Та якось трапилася історія, коли сосничка дізналася, що люди бувають різними…

На берег прийшли старші хлопці. Було зимно, тож вони вирішили розкласти багаття. Але їм було ліньки збирати хмиз і сухе гілля. Вони захотіли зрубати нашу сосничку й зробити вогнище з неї…

«Досить велика й смолиста, яскраво горітиме!» — сказав один з них.

Сосничка затремтіла…

Аж раптом один малий хлопчик, із тих, що часто прибігали сюди купатися, затулив сосничку своїм тілом: «Не займайте її, вона — жива, їй буде боляче! Якщо хочете, я вам сухих гілок назбираю. Он скільки сухих гілок у тому ліску! Та й берегом можна пройтися, зібрати викинуті течією висохлі галузки. Я можу вам назбирати, якщо хочете. Тільки не кривдіть соснички!…»

Старші хлопці засміялися, відштовхнули малого так, що він упав: «Не заважай, Васько! Йди собі! Теж вигадав: боляче дереву буде! Скиглиш, як дівчисько!»

Але хлопчик Василь (сосничка тепер знала, як звати її маленького друга) підвівся з землі і знову затулив її собою: «Не займайте! Вона — жива!»

І стільки було рішучості в його словах, аж старші відступили.

Щоб не показувати своєї поразки, вони звеліли Василеві наносити дров для багаття, а самі глузували з нього…

Василь же, не зважаючи на кпини, тішився, що зумів урятувати сосничку…

Відтоді й почалася дружба соснички й Василька. Сосничка чула, як одна дівчинка з тоненькими, як гілочки, кісками, саме так ласкаво назвала Василя — бо в нього очі сині, як квіти-васильки.

Сосничка ніколи не бачила таких квітів – поблизу вони не росли. Але тепер вона знала, що немає квітів, гарніших від васильків, бо вони схожі на очі її маленького друга.

… Час минав непомітно. Сосничка росла, міцніла. Зростав і її друг Василько. Він часто приходив до неї на берег. Сідав, притулившись спиною до її теплого від сонячних променів стовбура, і мріяв про щось хороше.

Або ж просто слухав тишу.

І наша сосничка завмирала від щастя в такі миті, намагалася йому не заважати.

Вона теж слухала прозору тишу.

А тиша — вона оточувала й сосничку, й Василька, вкривала піщаний берег, була всередині дальнього лісу…

Води річки тихо шепотіли в цій тиші — не заважали їй, а лише прикрашали…

Річка несла свої води кудись далеко-далеко — туди, де ніколи не бували ані сосничка, ані Василько… Та коли вони занурювалися в тишу ріки й відпливали за її течією, то здавалося їм, що далекі країни й світи невідомі — тут, поруч…

І м’яке золоте Світло Когось нескінченно Великого й Доброго — ставало зримим у тиші…

…Час минав…

Василько тепер часто приходив на берег із тим дівчам з золотими кісками, що звала його Васильком. Вона теж виросла й стала стрункою, вродливою дівчиною. Сосничка знала тепер, що дівчину звати Оленькою.

Василько й Оленька призначали побачення біля нашої соснички. І вона споглядала, як поволі розгорається велике, справжнє кохання.

Сосничка — не заздрила. Вона любила їх обох і раділа разом з ними прекрасному диву любові.

… Усе було добре… Але якось паркого літнього дня Оленька купалася в річці, а зусібіч сходилися на небі синьо-чорні грозові хмари. В них спалахували блискавиці, гриміло дедалі ближче.

Сосничка стурбувалася… Вона завжди відчувала неспокій, коли між небом і землею виникали спалахи полум’я, а грім стрясав простір довкола. А тут ще й Оленька купатися надумала!…

Сосничка жодного разу нікуди не сходила зі свого місця над річкою. І вона бачила не раз, як під час сильної грози блискавки вдаряли по воді. Бачила вона якось і те, як блискавиця влучила в самотнє дерево на іншому березі, дерево зайнялося…

Сосничка непокоїлася й намагалася розгойдувати гіллям під час поривів вітру. Вона хотіла попередити Оленьку: «Насувається гроза, будуть блискавки!»

У цей час на берег прибіг Василько: «Оленько! Ти що робиш?! Зараз почнеться гроза! Хутчіш додому!»

Доки Оленька вибиралася на берег і вдягалася, вперіщив дощ. А спалахи блискавиць і гуркіт грому були дедалі ближче, ближче… вже зовсім поруч… Такої сильної грози на віку нашої соснички ще ніколи не було …

Сосничка раптом відчула, що блискавка зараз може влучити в тих, кого вона так любила. Вона випростувала вгору своє гілля і спіймала ним смертоносне полум’я! Василько кинувся на пісок, затуляючи собою Оленьку. Вершечок соснички спалахнув…

«Як би я хотіла народитися людиною, щоб любити так, як ці двоє…» — встигла подумати вона, доки полум’я не охопило її всю.

І вона занурилася в Світло — Світло Того Нескінченно Великого і Доброго…

* * *

А Оленька й Василько побралися. На тім місці, де росла наша сосничка, що врятувала їх від блискавки, вони посадили нову. Молода сосничка вже зеленіла й тяглася вгору до сонечка.

У Василька й Оленьки народилася донька. Але це вже — інша історія: історія не про сосничку, а про дівчинку з бурштиново-золотими очками, що трішки схожа на нашу сосничку, трішки — на Оленьку і трішки — на Василька. І, звісно ж, це історія про любов. Бо саме любов поєднує душі й провадить їх до Досконалості!