English Español Français Deutsch Italiano Český Polski Русский Română Українська Português Eesti 中文 日本

Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

 
Казка про те, кому потрібна шапка-невидимка
 

Казка про те, кому потрібна
шапка-невидимка

Анютка дуже любила гратися із дідусем Ванею в хованки. Втім, гра у них була особлива, геть не така, як з іншими дітьми.

Кімната у дідуся Вані була маленька, там ніде було ховатися по-справжньому.

Було в ній велике ліжко, стіл, два стільця і диван із дивовижною назвою — атаманка.

Саме на цій атаманці Анютка й ховалася. Затуляла очі долоньками, лягала обличчям додолу і лежала — тихо-тихо!

А дідусь Ваня рахував до п’яти і починав шукати.

Торкався сукні Анютки й говорив:

— А це що? Певно, моя Килина тут свої речі порозкидала…

Потім довго обходив кімнату, наче перевіряючи, де ж тут Анютка могла сховатися?

І тáк воно у дідуся Вані цікаво виходило! Він вголос розповідав у подробицях, що і в шафі Анютки не знайшов, і під столом її катма… Анютка ж з усіх сил намагалася завчасу не розсміятися. І навіть дихала тихо-тихо…

Потім дідусь говорив:

— Здаюся!

Тут Анютка, променіючи від щастя, схоплювалась на атаманці:

— Та от же я!

… Анютка і справді відчувала себе невидимою — і це було так весело й чарівно! Ніби виникала у неї здатність зникати зі звичного, видимого усіма людьми світу і ставати прозорою, як повітря, — а потім з’являтися знов.

… Одного разу, як Анютка трохи підросла, після такої гри в хованки вона сказала:

— От було б чудово — і насправді так вміти: зникати — і з’являтися, коли захочеш!

— А навіщо тобі вміти так робити, Анютко? — запитав її дідусь Ваня.

… І стали вони міркувати: навіщо комусь може знадобитися бути невидимим?

Ну, не тільки ж для того, щоб із дітьми в хованки гратися і завжди вигравати! Завжди вигравати — від цього і знудитись можна!

І вийшло, що не надто й потрібно людині у сучасному світі вміння бути невидимкою.

Анютка навіть засмутилася…

І тоді дідусь Ваня запитав:

— А хочеш, я розповім тобі казку про шапку-невидимку?

— Дуже хочу! — із захватом вигукнула Анютка і влаштувалася зручніше на атаманці.

— Ну що ж, тоді — слухай! — посміхаючись у сиві вуса, мовив дідусь Ваня.

… І почав розповідати:

— Жила собі шапка-невидимка. Довго-довго вона жила, багатьом героям допомогла битви із драконами виграти, царівен із полону злих чаклунів звільнити й усілякі інші подвиги вчинити.

Та тільки змінились часи.

Позникали богатирі та герої…

Опинилася шапка-невидимка в музеї старовинного побуту, лежить собі на вітрині під склом — і всі її «експонатом» називають, дивуються: яка гарна вишивка золотом, які візерунки вигадливі! А що вона чарівна — вже й не знає ніхто!

Нудно так шапці-невидимці жити! Не життя це зовсім: без діла лежати лежнем!

От вона й думає: як би їй життя своє таке одноманітне змінити?

А треба сказати, що, оскільки шапка була не звичайна, а чарівна, — то вміла вона думати, як людина. Так-так! Стільки років вона на різних мудрих головах жила — що навчилася уму-розуму!

Аж тут якось вдерлися до музею злодії. Вкрали вони різні старовинні речі золоті, а заразом і шапку прихопили: можливо, її теж за великі гроші продати вдасться, старовина, як-не-як, візерунки золотом вишиті!

І один злодій взяв та й надів шапку на голову, бо так багато награбував, що і в руках не втримає.

Зиркнув на себе у дзеркало — а його там немає…

Зметикував тоді, наскільки йому пощастило: це ж як зручно красти, коли тебе ніхто не бачить!

Почав він спритні грабунки один за одним здійснювати.

Та тільки шапці бридко це було!

«Раніше я героям і богатирям допомагала… А тепер — от до чого докотилася: до злодія в посіпаки потрапила! Вже краще у вітрині як у труні скляній лежати, ніж така ганьба!» — міркувала вона.

Від думок того злодія, на чиїй голові їй щоночі тепер доводилося бувати, — нудило! Тож одного разу, коли він грабував у великій крамниці, постаралася шапка-невидимка: зачепилася вона за полицю — та й на підлогу впала.

А злодій цього не помітив — тож продовжує свою гріховну справу, ніби він — невидимий. Але для всіх тепер його вчинки стали очевидні!

Тут злодія і спіймали!

А шапку-невидимку заарештували разом із ним. Та тільки не знали про її якості чарівні…

… Лежить шапка-невидимка на столі в кабінеті у сищика — як речовий доказ…

А тут — осінь. В кабінеті — зимно. Ще й дме від вікна …

Надів сищик шапку на голову — і тієї ж миті зник.

Сищик цей був не в тім’я битий. Миттю збагнув, яка користь від невидимості буде в його роботі.

Почав він злодіїв тепер дуже спритно ловити.

Спершу зраділа шапка-невидимка такій зміні у своїй долі: «Все ж — у добрій справі допомагаю! Хоча мій новий власник і не богатир, та справу корисну робить!»

… Але потім так вона знудилася за шахраями підглядати, що вирішила як-небудь змінити свою роботу.

Одного разу опинилася вона в лікарні, куди сищик прийшов свідка опитувати. Там йому халат білий видали, а шапку разом з іншим верхнім одягом звеліли в гардеробі залишити.

Отут шапка-невидимка і примудрилася з вішака впасти! До того ж, так вдало впала, що потрапила до одного з пакунків, котрі передавали хворим дітям від батьків. А сьогодні до цих дітей навіть батьків не пускали: був карантин.

Так вона в палаті у одного хлопчини між гостинців опинилася.

А він — через хворобу свою — їсти не хоче. Тож до пакунка і не зазирає навіть.

Лежить хлопчик і думає, як би йому сховатися? Бо зараз лікар прийде й укол болісний робитиме.

А шапка-невидимка будь-які думки легко розуміла. Бо думки в невидимому звичайним оком світі — існують! І шапка-невидимка на тому світі невидимому таки непогано зналася!

От і розуміє вона легко, про що хлопчик хворий думає. Так і кортить їй з пакунка вистрибнути: «От же — я! Надінь мене скоріш!»

І тут помітив хлопчик між апельсинів та яблук щось зовсім незвичайне. Витяг він шапку-невидимку, подивувався — і надів.

Лікар прийшов до палати, а хворого хлопчика ніде немає… Паніка здійнялася, по всій лікарні медсестри й санітари бігають, шукають…

А хлопчик спочатку зрадів, встав і коридорами лікарняними пішов: тáк він хотів додому повернутися, за мамою й татом скучив!

Втім, невдовзі йому від хвороби його стало зле, і він упав без сил. Тут вже шапка-невидимка постаралася з голови хлопчини скотитись — щоб його могли знайти якнайшвидше.

А сама думає: «Ото — якого лиха накоїла! І як же мені далі бути, щоб користь приносити? Поки що й гадки не маю!»…

А хлопчик шапки більше не надіває, лиш ласкаво розмовляє з нею, як із другом: про печалі свої розповідає, про образи на життя своє, таке нещасливе лікарняне, про страхи свої. А шапка мовчить, слухає. Та й собі міркує: «Як зарадити цій біді?»

Якось хлопчик попросив:

— Шапко, ти ж — чарівна! Чи можеш зробити так, щоб хвороба назавжди перестала мене бачити?

… Задумалась про це шапка-невидимка…

Почала вона спостерігати, як темна тінь у невидимому оком звичайної людини світі наближається до тіла хлопчика — і нападає на нього, до тіла вдирається! Тоді, власне, і стає йому зле…

Лиш того, як цю тінь вигнати — не знає вона…

А хлопчик, щоб йому не так самотньо і страшно було ночами, клав шапку під подушку.

І вона вирішила: «Аби розрадити свого нового друга — буду йому чарівні казкові сни показувати! »

У цих снах хлопчик був сильним, сміливим, здоровим, і різні цікаві пригоди з ним ставалися. У кожному такому сні він змагався зі злом — і перемагав, і рішення вірні, добрі приймав і виконував їх завжди. Ніколи не боявся, не плакав, а був схожий на тих богатирів, яким у давнину допомагала шапка-невидимка.

І після кожного такого сну прокидався хлопчик дедалі міцнішим і сповненим сил!

І чимскоріш хотів стати таким, яким бачив себе у снах! Тож почав старатися з усіх сил! Навіть уколи болісні тепер без страху терпів — щоб пошвидше одужати!

Поступово енергії темні взагалі щезли з його тіла.

І коли тінь злісна в черговий раз прийшла, аби ще підсилити хворобу, — то зовсім не побачила хлопчика.

Вдалося-таки шапці-невидимці хворобу ту у хлопчика перемогти, що всі вважали невиліковною!

Подиву лікарів не було меж! І хлопчика невдовзі виписали з лікарні.

А він, перш ніж виписатися, шапку-невидимку хворій дівчинці з сусідньої палати віддав. І оповів їй, як йому ця шапка чарівна одужати допомогла.

Для дівчинки шапка теж стала вигадувати різні чарівні казки — щоб дівчинка в них себе здоровою, сильною, красивою, доброю та ласкавою відчувала.

І від дівчинки — хвороба теж відступила, а потім і минула зовсім. Тому, що й дівчинка сама змінилася і дуже сильно постаралася одужати.

Так з того часу і почалися в тій лікарні зцілення чарівні.

Лікарі — дивуються! А діти — шапку одне одному передають!

Єдине тільки тепер шапку-невидимку засмучувало: що дуже мало вона встигає! Бо хворих дітей у лікарні — так багато!…

… І тут так вийшло, що один маленький хлопчик, у котрого шапка в той час під подушкою жила і сни йому чарівні показувала, розповів про неї лікареві.

Лікар — людина серйозна, в світ невидимий і чарівний не вірить. Але ж зцілення — факт!

Стали шапку різними приладами досліджувати, вивчати. Тканину на різні аналізи повідрізали, нитки золоті повисотували…

Лікар же цей — сам жоднісінького разу не надів її! Коли б надів, то, можливо, і вдалося б шапці нашепотіти йому про те, що вона за своє довге життя довідалася: що не лише тіло необхідно лікувати — але й душі допомогти треба хворобу здолати! Разом у них би краще виходило!…

Але ж ні…

Ет, як шапці-невидимці все це не подобалося! І тáк вже вона не молода була, а тут — і підкладку відпороли, і різними речовинами змочили!…

Вже ледь не розчарувалася вона в медицині, хоча розуміла, що без ліків і різних процедур — їй самій із хворобами дітей було б не впоратись.

Аж тут — знову пощастило! Віддав її лікар письменникові, що в тій лікарні лікувався.

Розповів йому лікар про історії зцілень, що з дітьми відбувалися, і каже:

— Ось тобі сюжет для казки, займися на дозвіллі!

… Ну, з письменником шапка міцно подружилася!

Вона йому казку розповість — а він її запише й усім дітям вранці читає!

Отак і стали вони жити!

… Лиш тільки, одних діток у лікарні зцілюють, а їм на зміну нових до лікарні привозять…

… От, одного разу прийшов до тієї лікарні клоун — юнак-волонтер — дітлахів потішити. Смішну виставу їм показував, розвеселити старався…

Тут шапка-невидимка і говорить письменникові:

— Віддай мене, будь ласка, клоунові!

— А як же я казки писатиму?

— Ти вже й без мене зможеш складати казки, що зцілюють! Ти ж зрозумів найголовніше: що не живуть хвороби там, де світло і любов у душах сяють! Невидимі та недосяжні для хвороб такі душі дуже швидко стають!

А я із цим юнаком — справжні дива робитиму! Треба ж і здоровим дітям допомогти, щоб вони не хворіли — ні тілами, ні душами! І — щоб з них виростали не грабіжники-злодії, а справжні богатирі! Треба так зробити, щоб диво не казкове, а справжнє повернулося в життя людські! Оце — справа була б по мені!

А юнак цей — людина дуже підходяща! Не в змозі ж навіть найбільш чарівна-пречарівна шапка нічого путнього зробити без людини розумної! Тільки така людина і своє життя змінити здатна, й іншим в цьому допомогти!

Вийшов письменник у коридор, бачить — стоїть молодий клоун із цигаркою і мало не плаче! На обличчі — посмішка до вух гримом намальована, а очі — сумні-пресумні!

Мовить до нього письменник:

— Що, хочеш дітям допомогти, а як — не знаєш?

— Так, хотів би: шкода їх — до сліз!…

А ти знаєш, як їм допомогти?

— Дещо — таки знаю! От тільки цигарки палити — кидай, друже! Менше буде гидоти, якою діти дихають! Деякі ж від того і хворіють, що поруч із ними інші люди палять!

Молодий клоун викинув цигарку до урни…

— Ось — кинув!

— Назавжди?

— Назавжди! Кажи, як дітям допомогти можна?

— Ось тобі подарунок! Це — шапка-невидимка!

— Жартуєш?

— Ні!

Юнак зняв свою шапку з помпоном, надів шапку-невидимку — і тієї ж миті зник!

У дзеркалі відображалося лише тіло письменника…

— Привіт! — сказала шапка-невидимка новому другові.

Письменник підтвердив:

— Так, вона говорити з людьми вміє! І думки твої читати може! І тобі розумні поради даватиме! А головне — разом із тобою вона хоче вчитися, як людям краще допомагати!

Вона мене навчила, як казки чарівні писати. І тебе багато чому навчити обіцяла! Думаю, вона тобі знадобиться, щоб вистави чарівні показувати, вміння чарівні в людях відкривати!

* * *

Дідусь Ваня подивився уважно на свою маленьку слухачку і закінчив:

— Ну от, Анютко, на цьому — казці кінець. А що було далі — я не знаю.

… Анютка цього разу так заслухалася, що навіть жодного разу дідуся Ваню не перебивала. Лише тепер запитала:

— Дідусю, а про шапку-невидимку — це в тебе бувальщина чи небилиця?

— Трішки — бувальщина, трішки — небилиця. Мені цю історію той самий письменник-казкар розповів. Ми з ним познайомилися в тій лікарні. Ще він обіцяв, що книжку напише із казками шапки-невидимки.

А письменники-казкарі — вони більші від мене вигадники! Так що, ти вже сама виріши, де в цій казці вигадка, а де — правда!

Бо справжнє диво — не в тому, щоб невидимим бути за допомогою шапки-невидимки чи в повітрі літати на килимі-самольоті, а в тому, щоб дивовижні справи робити, які радість і користь людям приносять!

<<< >>>
 
ГоловнаКнигиСтаттіФільмиФотогалереяСкринсейвериЕнциклопедіяАудіокнигиАудіолекціїПосилання