English Español Français Deutsch Italiano Český Polski Русский Română Українська Português Eesti 中文 日本

Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

 
Сказання про Радосвіта і його рать
 

Божественні сказання земель слов’янських/Сказання про Радосвіта і його рать


Сказання про Радосвіта
і його рать

Жив собі в одній великій общині хлопчик. Звали його Радосвіт. Ось тільки радості й світла було небагато в його житті.

Батько хлопця загинув, рятуючи людей общини, коли Радосвіт був ще геть маленький. Мати його вдруге заміж не вийшла, тому жили вони бідно.

Головним багатством у тій общині були коні. Мало не від самого народження життя минало верхи, всі справи общини були пов’язані з кіньми: коней вирощували, пасли, об’їжджали, продавали, на конях охороняли кордони й власних земель, і сусідніх племен, котрі останнім часом платили за це золотом.

Коли хлопчику виповнювалося десять років — цей вік вважали переходом до дорослого життя — йому належав подарунок від батьків — власний кінь! Ті ж, хто через бідність не могли собі дозволити мати коней, ішли в найми до багатих общинників, щоб заробити собі на коня…

Мати часом співала Радосвіту стародавніх пісень їхнього народу. В тих піснях йшлося про те, що за минулих часів не було між людьми ворожнечі й корисливості, не було злості, жадібності й заздрості. Коні були людям друзями, а не слугами. І було братерство вільних вершників, які оберігали від бід усіх людей округи. І не за золото вони це робили. Сильні й добрі люди дбали про спокій землі рідної. Розповідалося в піснях та легендах, що в ті часи стародавні була пошана до старих, турбота про вдів і сиріт, що любов у сім’ях була велика та й між родинами лад був. Уся община була як одна сім’я — дружна, любляча, сильна єдністю всіх — і чоловіків, і жінок, і молодих, і старих. І велике заступництво мав тоді рід вільних вершників від Бога.

* * *

Радосвіту невдовзі мало виповнитися десять років. Проте не було того, хто міг би подарувати йому коня…

Одного разу почув Радосвіт, як до його матері прийшов свататися один з багатих сусідів. Став він говорити:

— Підеш за мене заміж — подарую коня твоєму синові!

Мати відповідала:

— Нащо тобі дружина, що не кохає тебе?

До речі, колись за те, що чоловік мій людей общини рятував, община подарувала б його синові коня зі спільного табуна… А тепер — усе лише купується та продається…

Але ж любові — не купиш!…

— Думай, Любаво! За мною — не пропадеш! — промовив він та й пішов собі…

Радосвіт чув цю розмову і підійшов до матері:

— Скажи, матінко, чому в общині нашій не дотримуються тих звичаїв, про які в піснях та сказаннях йдеться? Чвари між людьми… Ніби разом общиною живемо — але кожен сам за себе…

— Життя — воно від пісень та сказань відрізняється нині…

— Матінко, я зроблю життя таким, як у піснях та сказаннях! Це ж від людей залежить: яким життям вони самі живуть — таке життя й довкола себе створюють!

— Справді, мій хлопчику, ось і батько твій так бувало говорив… А тепер — он як вийшло: навіть коня тобі ніхто не подарує…

Знаєш, казав мені щойно Нестор, щоб я заміж за нього пішла, а він вже тобі за це коня подарує…

— Заміж з кохання йдуть, а не з нужди! Хіба любий тобі Нестор?

Якщо я в наймити піду — це ж не буде навіки!

Не бійся за мене: матиму я коня, обов’язково матиму! А коли ти заміж за того чоловіка вийдеш, то ми разом у рабстві опинимося!

— Ти — ніби дорослий заговорив!

— То я й справді вже дорослий: за тиждень моє повноліття!

* * *

Був у спільному табуні общини один кінь молодий, котрого ніхто не міг об’їздити: нікому він не корився, нікого не слухався! Хоч би як його били — не хотів під сідлом ходити! Прозвали його за це «Злодієм».

І вирішили старійшини общини: нащо коня дурно годувати, якщо він працювати на людей не бажає — ані у возі, ані під сідлом? Треба його зарізати: хоч м'ясо та шкура будуть!

Такі гіркі часи тоді в общині настали, що деякі люди м'ясо тварин почали їсти. І було це не від голоду чи бідності, а з жадоби до ласощів!

Хоча були й ті, хто звичаїв стародавніх тримався і вбитої плоті не їв.

Радосвіт питався у матері:

— Як же можна такого коня вбити? Як можна тіло його потім їсти? Як можуть бути вільними вершниками ті, хто так чинить?

А мати мовила сумно:

— Не можемо ми за інших людей відповідати!…

Я тебе того навчила, що людям Бог заповів: «Не вбивай і не вживай плоті вбитої!». Так і батько твій, і діди твої жили.

А нині багатьом людям Заповіді Божі та звичаї наші стародавні — не указ…

* * *

І вирішив Радосвіт врятувати коня.

Встав він посеред ночі, пішов до загону, де окремо від інших стояв приречений на смерть кінь. Відкинув він жердини, що затуляли прохід, і сказав коневі:

— Біжи! Біжи звідси! Ти — не Злодій, ти — Вільний Вітер! Будь вільним!

Кінь зрозумів хлопчика. Він підійшов і на знак подяки торкнувся теплими губами його руки.

А потім — помчав!… У світлі місяця здавалося, що над сріблястим сяйвом трави летить, а не біжить по ній, прекрасний кінь — Вільний Вітер!

— Щасти тобі, друже! — прошепотів Радосвіт.

* * *

Радосвіта викликали на раду старійшин общини. Як покарання його мали вигнати з общини на три дні, протягом яких він мусив сам-один піти до кургану-гори: просити в Бога пробачення за свою провинність…

За тих часів серед людей общини було заведено вшановувати біля кургану Бога й пращурів — Величних Вільних Вершників, які спочили в кургані. Вірили люди, що поховані там Великі Вільні Вершники їхнього роду теж стали Богами і можуть тепер за людей заступатися, рятувати їх від лиха й гріхи прощати…

… Радосвіт рушив у путь.

Він не вважав себе винним. Проте не послухатися наказу старійшин він не міг: бо тоді його вигнали б з общини назавжди…

Він ішов увесь день. Вночі грівся біля маленького вогнища. А вже перед світанком знову був у дорозі…

Він наближався до священного місця. Он вже вдалині з’явилися обриси кургану.

Люди тепер боялися бувати тут поодинці. Радосвіт же не відчував страху. Навпаки, радів, що, можливо, вдасться побачити чи бодай відчути Тих Величних, про Котрих складали легенди й сказання — мудрих, добрих і сильних Очільників їхнього роду… Можливо, він зможе попросити Їх про допомогу общині. А ще — про коня, який став би йому справжнім другом…

І тут Радосвіт зчудувався… Він побачив озеро в досвітній імлі й прекрасного коня, що пив воду.

Ось він — дар Богів кургану!

Хлопчик із завмиранням серця підійшов ближче і впізнав коня: та це ж Вільний Вітер!

Кінь теж упізнав свого рятівника: підійшов довірливо й поклав голову на плече Радосвіта, потерся м’якими губами об щоку.

— Ти — мій кінь? Ти згоден бути мені другом? — запитав Радосвіт. Він погладив прекрасну сильну шию коня.

Кінь відповів згодою.

І тоді Радосвіт набрався хоробрості — і скочив на спину Вільного Вітру. Кінь не пручався маленькому вершнику. Він прийняв провід людини-друга на ймення Радосвіт!

Хлопець подумав, що потрібно їхати до кургану, й кінь попрямував туди, зрозумівши думки вершника!

— Швидше! — попросив подумки Радосвіт і сильніше стиснув коліньми боки коня. Кінь побіг швидше.

— А ще швидше — можеш?! — І кінь помчав, полетів над морем імли, осяяної сонцесходом!…

Оце був політ! Ніколи Радосвіт не відчував нічого подібного! Кінь і хлопчик злилися воєдино! Радість! Свобода! Любов! Яка ти прекрасна, люба Земле!…

… А от вже й курган…

* * *

Вони зупинилися перед курганом, що височів у імлі. Його осявало вранішнє сонце, долі ж іще стелився вологий туман.

Радосвіт скочив на землю. Хлопчик і кінь стояли в мовчанні перед Святилищем роду вільних вершників.

Ось він — курган, де поховані Величні з роду вільних вершників, що знали Бога і говорили з Богом. Тут вшановували Їх і молилися багато наступних поколінь людей, просячи талану чи здоров’я, врожаю чи перемоги в битвах…

От лише останнім часом від прохань до Богів не бачили люди щастя, життя в общині якимсь недобрим зробилося…

«От би так само поговорити з Богом, як Величні Вільні Вершники вміли! — подумав Радосвіт. — Можливо, Богові геть не цікаві наші молитви й поклоніння? Можливо, не так, а по-іншому — треба говорити з Ним?»

Коли Радосвіт раніше думав про Величних Вільних Вершників, що знали Бога, він ніколи не міг уявити, щоб Вони навколішки благали Бога про успіх чи спалювали жертви, щоб у справах таланило…

Раптом назустріч хлопчику вийшов старий Волхв.

Радосвіт чув про Волхвів, хранителів Божественної Мудрості, але думав, що їхній час минув так само, як і час Величних Вільних Вершників.

Хлопчик вклонився Волхву, торкнувшись землі рукою.

— Про що ти приїхав просити? — запитав Волхв.

— Мене послали просити пробачення за те, що я відпустив на волю цього коня…

— Схоже, кінь не ображається на тебе за твій вчинок! — усміхнувся Волхв. — Адже він погодився бути твоїм конем!

— Так, я хотів би подякувати за це Богові! А ще я хотів би запитати: як зробити кращим життя в нашій общині? Та я не знаю, як розмовляти з Богом. Ти можеш навчити мене?

— Ти добре думаєш і доброго хочеш. Я навчу тебе.

Отже, слухай! Бог є скрізь. Він завжди присутній тут і повсюди. Він — Всюдисущий! Він чує кожну твою думку, кожне слово, бачить кожен твій вчинок. Усе, що ти хочеш Йому сказати, Він знає тієї ж миті, коли ти про це подумав.

Але щоб почути і зрозуміти відповіді Бога, — потрібно багато чого навчитися.

Збагни: адже зустріч зі мною — одна з Божих відповідей тобі.

Ти зможеш навчитися відчувати Бога і розуміти Його Волю. Але затям: щоб змінити щось у житті людей в общині, спершу ти маєш змінитися сам. І тоді все довкола теж почне перетворюватися!

Бог, Творець цього світу, є наймудріша і найсильніша Любов! Тому, щоб відчути Бога, ти маєш навчитися теж бути мудрою й сильною любов’ю!

Я дам тобі три завдання. Щоб їх виконати, ти повинен завжди бути сповненим любові до Бога і до всього Його Творіння.

Ось твої завдання:

Навчися бути спокоєм озера.

Навчися зупиняти вітер.

Навчися тримати на руках Землю і розпалювати Вогонь Великого Сонця.

— Як же цього навчитися?

— Запитай у озера, у вітру та в Бога.

Намагаючись це виконати, ти навчишся відчувати Божу допомогу і Його присутність. Можливо, навіть почуєш Його поради. Коли ти будеш готовий, приходь знову — я чекатиму на тебе.

— Ти живеш тут?

— Ні.

— Як же ти дізнаєшся, коли я зрозумію й виконаю твої завдання?

— Так само, як сьогодні Бог привів мене сюди, щоб говорити з тобою, — я дізнаюся і про час нашої наступної зустрічі, коли ти будеш до неї готовий.

А поки передай старійшинам общини мої слова: «Велика війна може знищити всіх людей з роду вільних вершників і багато інших родів, якщо не почнуть виконувати люди Волю Бога, жити за Його Законами, і якщо не очолить вашого роду новий Величний Вільний Вершник, що прийшов на Землю».

Радосвіт вклонився Волхву, скочив на спину Вільного Вітру й рушив у зворотню путь.

* * *

… Настав день повноліття Радосвіта. Його мати не тямилася від тривоги: її сина не було вже декілька днів.

Аж тут вона почула крики: «Дивіться! Дивіться! Радосвіт підкорив Злодія!».

Вулицями селища їхав Радосвіт верхи на Вільному Вітрі. Без вуздечки та стремен кінь слухався свого маленького вершника. Здивовані жителі повибігали надвір і розступалися, даючи дорогу юному Радосвіту. А він їхав спокійний і щасливий, даруючи всім добру усмішку!

… Старійшини з тривогою вислухали хлопця, який підкорив коня й повернувся з посланням від Волхва. Де ж відшукати того Величного Вільного Вершника, що прийшов на Землю? І що станеться з ними, старійшинами, якщо той невідомий та сильний керманич очолить їхній рід?

* * *

Радосвіт не забувся про завдання Волхва.

Але ж як це виконати: навчитися слухати озеро і стати його спокоєм?

… Радосвіт прийшов на берег озера тихим ранком удосвіта. Він сів на березі й спробував був говорити із озером.

Проте озеро — мовчало…

Тоді Радосвіт теж замовк і почав слухати мовчання озера…

Він вже знав, що можна розуміти — без слів.

Так людина може розуміти і людину, й інші створіння.

Можна зрозуміти усмішку, дотик, погляд. Але так само — і всіляку емоцію, думку.

І Радосвіт в тиші усміхнувся — душею — озеру. Тоді озеро теж стало всміхатися йому своєю ніжною красою.

Він роздягся й увійшов у воду. Озеро пестило його ніжним хвилюванням прозорої води.

Радосвіт знову сів на березі й почав слухати тишу озера.

Він милувався красою дзеркального плеса, в якому відбивалося небо з легкими хмаринками, ледь рожевими від перших сонячних променів…

Небо було ніби й угорі, і долі…

Хмаринки поволі пливли і по небу, й у водяному дзеркалі…

Здавалося, сонце сходило й на небі, і в плесі озера. Тільки легка подвійна смужка туману відокремлювала схід сонця на небі — і його віддзеркалення в озері…

Любов — і до озера, і до неба, й до Сонця, й до всього сущого на Землі та за її межами — охопила Радосвіта, заповнила увесь простір довкола! Вгорі, внизу, навсібіч — була тепер тільки любов! Вона панувала і в тиші прозорого озера, і в мовчанні пагорбів, і в тім, як повітря торкалося очерету при березі, що ледь чутно шелестів свою тиху пісню любові, скрапуючи у воду росинки!

Дивовижний спокій огортав і сповнював Радосвіта!

І тоді він почув Голос Бога:

— Ти зрозумів таємницю спокою озера! Тиша, сповнена любов’ю серця духовного, відчиняє двері до Мене.

Відтепер, щойно ти зануришся в цю тишу, — ти зможеш чути Мене!

Тепер навчися зупиняти вітер!

* * *

Але як навчитися зупиняти вітер?

Радосвіт завжди любив вітер. Любив — і коли легкі його пориви торкалися обличчя, і коли він сам, розтинаючи повітря, мчав верхи.

Отож Радосвіт вирішив, що для початку можна спробувати наздоганяти вітер.

Він покликав свого коня.

Вітер одразу прилетів.

І ось — вони вже помчали разом із вітром!

Вітер летів над степом і пестив трави, що танцювали від його дотиків, ніби морські хвилі.

Радість переповнювала серце Радосвіта!

Його кінь теж відчував велику втіху від перегонів із вітром!

Вершник і кінь летіли — разом із вітром — над широчінню степу!

Ніби величезні прозорі крила подарував їм вітер! І це стало вже справжнім польотом! Вони летіли разом із сонячним світлом, що пронизувало прозоре ранкове повітря! Хвилі трав гойдалися під ними!…

Радосвіт спробував відчути, наскільки великий вітер, як далеко сягають його крила — спереду і ззаду, ліворуч і праворуч, вгорі та долі…

І раптом він збагнув, що наздогнав вітер: він відчув себе вільною душею, вільною і великою — як вітер!

Він відчув, що може тепер теж, як вітер, літати над широчінню степу, сповнений світла вранішнього сонця, і — обіймати все суще своєю великою любов’ю!

А потім прийшло розуміння й того, що можна зупинятися з цього стану польоту, зберігаючи свою величезність і прозору витонченість. При цьому вітер, трави, простори — все це тепер… опиняється в мені

І почув він голос Бога:

— Ти впорався із завданням: зрозумів, що означає зупиняти вітер.

Тепер навчися тримати на руках Землю й розпалювати Вогонь Великого Сонця.

* * *

Минав час, зростав Радосвіт. У нього з’явилося багато друзів. Якимсь особливим був тепер цей сповнений спокою юнак, що дарував усім довкола любов сердечну.

Радосвіт навчав друзів того, про що дізнався від Волхва й чого навчився, виконуючи його завдання. Всі разом вони опановували мистецтво верхової їзди й мистецтво володіння зброєю — щоб допомогти захистити землі свої від страшної війни, яку передбачив Волхв.

Так зібралася довкола Радосвіта нова рать зі сміливих і добрих юнаків. Вчилися вони, в тім числі, володіти мечами — однаково правою й лівою рукою, як їхні пращури вміли. Вчилися боротись, перемагаючи суперника силою духу. А перемігши — не вбивати, а лише роззброювати й відпускати на всі чотири вітри.

І з інших родів найсміливіші та найсильніші юнаки приходили, щоб стати ратниками Радосвіта.

… Був хлопчик один у селищі. Звали його Мирославом. Від народження він був худенький і слабкий, хирлявий і незграбний. Сміялися з нього всі, кожен його образити міг, а в боротьбі будь-який хлопець перемагав його.

Проте Мирослав ні на кого не ображався. Бувало, тільки підніме свої довгі вії, погляне здивовано очима великими й прекрасними, як у дівчини: за що скривдити мене хочеш? — і всміхнеться ласкаво до кривдника.

Тільки і вмів Мирослав, що старовинних пісень співати й нові складати. А як заспіває — аж заслухаються всі!

Радосвіт любив слухати пісень Мирослава й заступався за нього завжди, коли його скривдити намагалися.

… Багато хто сміявся з Мирослава, коли він прийшов до Радосвіта — у рать проситися…

А Радосвіт зрадів і взяв його до своєї раті.

І стали вони найкращими друзями.

… Мирослав змінився невдовзі: стало його тіло з худого й незграбного — струнким та гнучким. І сила незвичайна з’явилася в його голосі. Навчився він верхи їздити, мечами й іншою зброєю володіти.

А ще він душі пробуджував стародавніми піснями про свободу, сам пісні складав про любов і красу, про життя людське й про Бога.

… Отак і жили ратники на чолі з Радосвітом, вивчаючи мистецтво поєднання любові та сили.

… Ось тільки не міг Радосвіт поки розгадати таємниці третього завдання Волхва.

Земля ж, він собі міркував, і так нікуди не падає… І сонце саме світить, сходить уранці й заходить увечері… Чи ж варто втручатися в цей створений Богом стан речей?…

І яким мудрим та величним має бути той, хто триматиме Землю?…

Та й невже ще якесь сонце має бути запалено?…

* * *

Саме тоді приїхали до старійшин роду посли від іноземного кесаря. Дивовижні обладунки мали в них і люди, і коні.

Приїхали вони не з миром. Вимагали данину платити величезну — золотом, кіньми, дівчатами гарними, юнаками для війська кесаря.

Говорили вони про велику могутність їхнього правителя, що багато країн підкорив він владі своїй, що величезне військо має.

Тож якщо протягом певного терміну не отримає кесар данини, то прийде він із військом великим і сам візьме все, чого забажає. Якщо не підкоряться йому добром — зітре він з лиця землі рід Вільних Вершників. І землі, й багатства — усе належатиме йому, а не лише частина, яку він тепер вимагає як данину…

Від’їхали посли іноземні.

Злякалися старійшини. Зібралася вся община, й довго думали люди, що їм робити. Одні казали, що треба підкоритися й данину платити. Інші, в чиїх сім’ях були юнаки та дівчата-красуні, котрих кесар вимагав йому віддати, — ті говорили, що не можна коритися…

І Радосвіт казав, що рід вільних вершників не повинен коритися кесареві.

Тоді згадали старійшини передбачення Волхва та звеліли Радосвіту їхати до кургану — запитати Волхва, де знайти нового Величного Вершника, Котрий їх врятує.

* * *

Радосвіт вирушив у путь.

Але він пам’ятав, що не виконав ще третього завдання Волхва, тож і не був певен, що зустріне його…

Намагався він говорити з Богом, запитуючи: як йому вчинити? Та не відповідав Бог…

Проте коли під’їхав Радосвіт до кургану, Волхв уже чекав на нього.

Розповів Радосвіт про нашестя іноземне, що загрожувало їм. Говорив, що рід вільних вершників допомоги потребує: той керманич мудрий їм потрібен, про котрого передбачав колись Волхв. Це має бути керманич сильний і добрий, що об’єднав би народ, припинив розбрат і зміг би захистити всіх від загарбників іноземних. Сказав Радосвіт, що готовий податися хоч на край світу, аби знайти того нового Величного Вільного Вершника і вблагати його очолити народ.

Усміхнувся ледь помітно Волхв і відповів:

— Бог почув прохання і вже послав поміч вашому роду! Народився вже у вашім народі цей Посланець Неба. Принесе він свободу і мир людям на багато літ!

— Скажи, як мені його відшукати?

— Він — зовсім поруч. Його звати — Радосвітом! Що ж ти так зблід?

— Це не просто прийняти: приїхав по допомогу — й дізнався, що вона в самому собі таїться!…

… Знав Радосвіт про себе, що є в ньому й любов, і сила… І що готовий він допомогти людям біди їхні подолати… Але щоб отак… несподівано…

— Я не відчуваю себе ані мудрим правителем, ані воїном величним, ані Посланцем Бога. Я заледве навчився поради Божі інколи чути… Це — наразі все, що я вмію…

— Це добре, що ти не вважаєш себе гідним. Якби уявив ти себе пророком до того, як став ним, це перешкодило б звершенню передбаченого. Навіть величних можуть занапастити марнославство й пиха! Бо в самості втрачається відчуття Всевишньої Волі, здійснити яку має ця людина.

Великі Сила та Всемогутність Бога відкриваються лише тому, хто, забуваючи про себе, служить Єдиному Богу.

Я допоможу тобі трохи. Навчу, як розкрити Божественне — у собі.

Почнемо з того, як розрізняти те, що йде через тебе від Бога, і прояви власної самості, природою якої, в тім числі, є особисті бажання людини.

Від того, якою мірою ти зможеш це зрозуміти і втілити, залежить майбутнє твоїх друзів, твого народу, твоєї країни і навіть всієї Землі!

… І навчав Волхв Радосвіта, як здобути злиття з Божественною Любов’ю, Божественною Мудрістю й Божественною Силою.

Відчув тоді Радосвіт у собі велику любов до Бога — й огорнула його у відповідь Велика Сила Любові Божественної! Так пізнав він, як душа людська зливається воєдино з Любов’ю Божественною!

Потім відчув він себе — як душу — Світлом Живим Найчистішим, Найтоншим і таким великим, що став значно більшим від планети нашої. Тоді спробував він взяти Землю на руки душі, що йдуть від серця духовного. І за кожне створіння, що живе на Землі, відчув він тоді свою відповідальність.

А потім занурився він у глибину неосяжну, сповнену Вогню найніжнішого й найтоншого, до Сонця подібного. Але розмірами своїми перевершував цей Вогонь усе, що лише можна уявити.

— Я є Вогонь Любові, що лине з первісних глибин і творить життя. Пізнав ти тепер Мене як Велике Сонце у серці духовнім своїм! — залунали слова Бога.

Зробивши це, зрозумів Радосвіт, що він сам став Великим Духовним Серцем і вміщує в Себе Велике Сонце. І почув він:

— Ось тепер — ти знаєш Мене, Отця всього сущого!

Я показав тобі Себе як Джерело Сили, Котра завжди тобі служитиме, коли ти єдиний зі Мною.

Через Серце Землі — прохід відкривається до Сили Моєї Всевишньої!

Ця Сила може заповнити тіло твоє і діяти через нього.

Відтепер ти зможеш застосовувати Потік Моєї Сили, щоб здійснювати вчинки благі, допомагати стражденним і добро захищати.

Але ніколи не переступай Волі Моєї власним бажанням допомогти, бо не завжди поміч іззовні корисна!

Моя Сила — це Джерело відкрите. Та пізнає його лише той, хто добрий душею, не має думок нечистих, завжди знає Волю Мою і слідує Моїй Волі, а не своїй.

Сила Моя перевершує силу будь-якої зброї. Всі енергії всесвіту покірні Мені!

Проте цю Силу Мою може застосовувати лише той, хто Божественно чистий у своїх помислах і, зокрема, не хоче нічого для себе!

Ходи — й навчи своїх друзів цього! Тоді непереможною стане твоя рать!

Я буду в тобі і з тобою!

Моя Любов буде твоєю Любов’ю!

Моя Сила буде твоєю Силою!

Мої Любов і Сила зростатимуть також і в кожному з друзів твоїх!

* * *

Хотів Радосвіт подякувати Волхвові за мудрі уроки, але… не побачив нікого навколо.

Тоді вирушив Радосвіт у зворотню путь.

Любов до Бога, до людей, до планети, рішучість будь-що врятувати свій народ від іноземної навали — переповнювали його!

Він просив Бога завжди показувати йому, що належить робити.

…Повернувся Радосвіт. Були з ним і в ньому — Сила та Любов Божественні, Сонце Велике Божественне сяяло в нім.

Оповів він своїм друзям про те, що дізнався:

— Сказав Волхв, що Бог призначив мені роль того, хто врятує наш рід… Не знаю, чи правда це?… Проте ми не маємо іншої ради. І допомоги більш немає, звідки чекати. Можливо, частинки Великої Божественної Сили втілені в кожному з нас. І якщо ви мені допоможете — тоді ми переможемо!

Мирослав заспівав стародавньої піснї Величних Вільних Вершників. Друзі підспівували його чистому голосу.

Всі стали навколо великого вогнища і співали, відчуваючи єдину любов усіх присутніх і єдину мужність. У центрі кола горіло багаття і здавалося, що від нього у відважних серцях розпалювався Божественний Вогонь!

… І піднялася рать Радосвіта, мов щит, на кордонах земель, що їх вони охороняли.

Навчав Радосвіт своїх друзів:

— Якщо в протистоянні хоч один народ вільний від ненависті й страху, — він непереможний! Ми виграли цю битву ще до її початку. Тепер залишилося тільки зуміти пояснити це нашим супротивникам: щоб, не проливаючи даремно крові, пішли вони до своїх земель і більш не намагалися підкорити нас — вільних вершників!

* * *

Наблизилося військо кесаря до земель вільних вершників.

Вони зупинилися й роздивлялись здивовано маленьку рать, що виїхала їм назустріч.

Ось від групи від’їхав один. Він наближався.

Очільник кесаревого війська думав: «Звісно, він їде здаватися й обговорити умови, на яких їхні землі увійдуть до складу імперії кесаря. Не зможуть вони чинити опір моєму величезному війську! Битва не має сенсу!»

Радосвіт наблизився.

Очільник із цікавістю розглядав «варвара», який, було видно, геть не боявся.

Радосвіт запропонував війську кесаря здатися, позаяк Сила — не на боці кесаря.

Очільник розреготався! Він цінував гумор і сміливість!

Проте Радосвіт не жартував:

— Якщо ви хочете уникнути поразки й вижити — йдіть з доброї волі, інакше загинете або тікатимете!

На зухвальця підняли мечі та списи. Та очільник війська наказав його відпустити.

… На невеликім пагорбі посеред скошеного поля розташувався загін Радосвіта.

Величезне військо кесаря, зімкнувши лави, чекало команди до наступу.

«Що може зробити дрібка вершників? Зрозуміло, чим закінчиться битва», — дивувався очільник війська кесаря.

Тієї миті… Мирослав заспівав. Стародавня пісня полетіла над полями й сягнула війська кесаря.

Потім він запалив смолоскипа й поїхав уздовж скирт соломи, підпалюючи їх. Піднялася стіна вогню. Подув сильний вітер і вогонь, піднявшись над землею й не торкаючись її, посунув на військо кесаря.

Стіна вогню насувалася — і панічний страх охопив військо. Адже полум’я рухалося понад землею, горіти не було чому, але вогонь ставав дедалі вищим та лютішим! Нові Величні Вільні Вершники несли цю стіну вогню перед собою, як величезний щит, і мчали дедалі швидше…

Загартовані в боях вояки кесаря кинулися тікати, зломлені жахом незбагненної мари… Навіть коли переправилися через річку, не зупинилися…

Лише трохи згодом очільник зумів відновити лад серед своїх вояків. Але навіть думок про те, щоб повернутися й знову спробувати розпочати битву, не виникало ні в кого.

… Очільник послав звістку кесареві про те, що «варварам» цих місць відомі таємниці особливі й що не варто ходити війною в ці землі, щоб не втратити війська.

Так землі Вільних Вершників та багатьох інших родів русичів лишилися вільними.

* * *

Мир і спокій опустилися на землю.

Радосвіт зі своїми вояками повернулися додому.

І багато років жила по всій Землі гучна слава про рать Радосвіта — рать Нових Величних Вільних Вершників, що знали Бога, вміли тримати на руках Землю і сяяти серцями, що подібні до Сонця!

Багато людей звідусіль приходили, щоб навчитися бути такими ж ратниками, що знають Закони Божі, за якими можна й себе змінювати, й життя на Землі прекрасне будувати!

Ассиріс

<<< >>>
 
ГоловнаКнигиСтаттіФільмиФотогалереяСкринсейвериЕнциклопедіяАудіокнигиАудіолекціїПосилання