---

Казка про справжнє диво

Казку розповів Баян

Жив собі за давніх часів на Землі співець і казкар. Звали його Баян. Навіть його ім’я ніби вміло говорити, адже походило воно від стародавнього слова «баяти», що означає «розповідати». Багатьом народам це ім’я в ті часи відоме було. І всюди воно означало: той, хто несе істину, той, хто говорить правду, той, хто ясно викладає мудрість.

Ходив Баян по селах і містах із гуслями, співав пісень і сказання розказував.

Зросту він був високого, статури — богатирської, лицем — гожий. Тільки вже в юні роки стало сивим волосся його. А з якого горя, з якої біди зробилося воно білим, як сніг, — ніколи нікому не розповідав Баян.

Були його пісні лиш про любов, про радість, про добро, про те, як людині щасливою бути, як на Землі праведно жити. У билинах його йшлося про героїв-богатирів, а казки, що він оповідав, дýші підносили й змінювали.

Ходив Баян так по Землі довгі літа. Ні сім’ї, ні дому, ні діточок він не мав.

А часи тоді непрості були. Не мирили між собою князі та бояри: землі ділили, за владу вбивали один одного. А ще сперечалися люди через віру стародавню — і віру нову, заморську.

А через те не мирили вони, що Істину про Бога Єдиного забули!

Тож і старався Баян про Істину ту співати в піснях, в сказаннях, у билинах про неї мовити.

Серце його — ніби сонце — любов’ю горіло! Мудрі слова його вчили, як миру на Землі бути, як людям з добротою сердечною жити.

* * *

Якось раз ішов так Баян своїм шляхом, аж тут дим — пожежа догора: спалили селище люди недобрі!…

Пройшовся баян по згарищу — нікого там живого не знайшов.

Аж раптом… на самій околиці села — плач дитячий почув: ніби з неба той плач долинає! Ніби весь навколишній світ — про діяння людські, злістю сповнені, плаче!

Подивився Баян: а на великій березі — кошик висить, а в ньому дитя, дивом уціліло! Певно, встигла мати сховати дитинку: вгору на мотузці підняла!

Спустив кошик Баян, взяв дитя на руки.

Це була — дівчинка, крихітна зовсім, годувати її молоком грудним іще б треба!

Дав їй він водички з фляги своєї — і пішов шукати мати-годувальницю: незручно ж співцеві-гусляру з немовлям по селах і містах мандрувати!

Довго він так шукав: ніхто до себе в сім’ю дитя взяти не хотів! Добре бувало, коли яка-небудь добра жінка погодує крихітку — разом зі своїм власним немовлям. В дім же до себе ніхто дівчинку так і не взяв: «І так живеться нам голодно й важко, власних діток годувати нема чим!» — так казали Баянові люди…

От і лишилася дівчинка в нього. Нарік він її Василиною.

Стала вона для Баяна донькою любою, а він їй — батьком мудрим, ласкавим.

* * *

Швидко підростала Василина. Чимало бачила вона, мандруючи з Баяном! А ще більше дізнавалася, пісні та оповіді його слухаючи, мудрість його переймаючи.

Василина була певна, що Баян про все знає: і про справи звичайні земні, і про будь-які чудеса.

І так чарівно вмів Баян казки розповідати, що оживали образи героїв його оповідей і кожна казка ставала дійсністю. Розповідає він про те, як пташка співає, — і видно пташку й чутно! Василина, як маленька була, навіть підбігала, щоб рукою пташку, білочку чи зайчика з казки погладити.

От якось попросила Василина Баяна:

— Навчи мене, як робити справжні дива!

— Які?

— Ну… як у казках твоїх: сорочку за ніч пошити й вишити, спекти хліб, смачніше якого не знайдеш…

— Поки що не можу, донечко. Як я навчу тебе чарівний хліб сотворяти, коли ти ще і справжнього хлібця спекти не вмієш? Прядива ти справжнього не пряла, візерунків не вишивала своїми руками… Як же ж навчу чарівні візерунки на чарівній сорочці вишивати?

… З того дня за кожної нагоди стала Василина господиням, у кого вдома вони гостюють, допомагати. І хліби та калачі разом із ними почала пекти, і юшку та кашу варити, і прядиво прясти. І шити, й вишивати вона навчилася. Стала Баянові на сорочці візерунки голкою з нитками робити, а собі — на сукенці.

А Баян завжди тепер звертає увагу Василини: дивися, як листочок із квіточкою ніби обійнялися — краса чарівна вийшла! Помічай, Василинко: з цієї краси природної — візерунок на тканині може вийти, гарніше якого на цілому світі немає!

Або ж кольори на крильцях метелика Баян підмітить — і мовить: дивись, у яке вишукане вбрання Бог метелика одягнув! Ти помічай красу, що Бог дарує, — і сама станеш вправною в створенні краси!

І рахувати, і читати, і про все головне в житті знати — усього Баян дочку навчав!

Бувало, що для однієї лиш Василини Баян уроки такі влаштовував. А іноді — з усього села малеча збереться, і після казок своїх Баян усіх грамоти вчить.

Часто так ставалося, що не одразу вміння нове опанувати виходило й у Василини, і в інших дітлахів. А Баян їм пояснює:

— Так в усьому в житті Богом замислено, що поступово набувають істоти різні й мудрість, і силу, і красу, і досконалість. От — пуп’яночок не одну дниночку росте: у нього всередині пелюстки й тичинки формуються. І лише згодом — коли настає час — прекрасна квіточка розпускається!

Або ж пташеня літати не від народження вміє, мають зміцніти його крильця, має він страхи й слабкості свої подолати — і тільки тоді навчиться літати в повітрі!

Так і людина — все не одразу засвоює, а потихеньку!

… Підростала Василина, набиралася розуму. І доброті у Баяна вчилася.

А він — був майстром не лише казки розповідати, але і трави цілющі знав. Міг і людей, і звірят лікувати. І це теж старалася запам’ятати Василина: яку травичку як збирати, від якої хвороби вона допомагає.

Звірі лісові Баяна геть не боялися. Приходили до нього за поміччю, ніби знали, що не скривдить він їх, а рани й хвороби вилікує.

Світ природи був для Василини добрим і прекрасним! І лісові жителі — для неї як друзі були!

Росла Василина сміливою та вправною! Баян так її виховував, щоб не лише господинею вона була вмілою, але й верхи на коні навчив їздити — так, що вона навіть парубка сільського будь-якого обжене. І на палицях змагатися не гірше від хлопців навчив її Баян. Де сили забракне — там спритність і кмітливість допомагає їй перемогти!

І сама вона — усього-всього у Баяна навчитися дуже сильно хотіла!

* * *

Одного разу сиділи вони біля вогнища у лісі, відпочивали після довгої дороги.

Василина Баяна запитує:

— Звідки ти казки, пісні та музику береш?

— З тиші!

— А як? У тебе — гуслі чарівні?

— А ти — спробуй!

— У мене так не виходить… А у тебе — вони ніби самі грають!

— Це тому, що я чую ту музику, яку вони мають грати!

— А я не чую…

— Ти спочатку послухай, про що гуслі мовчать. Коли не граю я на гуслях, тиша тоді навколо них — особлива, чарівна. Можна навчитися цю тишу чути. І тоді — в тиші цій — все стає ясним і прекрасним!

Та не лише гуслі слухати тишу можуть навчити, а й ліс, і озеро, й луки у безвітряну погоду. В тиші такій ти почуєш і про що струмок гомонить, і про що пташка щебече, і що вітерець оповідає, що сонечко ласкаво запитує, про що дерева шепочуться, про що мовчать зірки та місяць ясний.

… Так стала Василина вчитися тишу слухати. І коли вона у простір прозорої тиші навчилася входити — так добре їй стало! Ніби вона сама у світі чудесному опинялася: у світі, де Бог — поруч, і жодної біди не може статися!

Дізнаючись від Баяна про світ Божественної Доброти й Краси, Василина дивувалась і запитувала:

— Чому ж люди сумують, коли світ Божий — такий прекрасний?! Чому вони страждають, хворіють, старіють, помирають?! Чому вони ворогують і вбивають один одного?!

— Не просто на твоє питання відповісти, Василинко. Людина ж — не тіло, а душа жива! Тіло — це ніби посудина, до котрої Бог душу вливає: щоб росла, розвивалася!

Тіло — зростає, а потім старіє і помирає. А душа — не помирає!

Душа без тіла може у світі світлому й прекрасному жити, якщо у станах любові й доброти бути привчилася. А якщо у гніві чи страху жила вона — то жорстоким стає світ довкола! Доля такої людини гіркою стає!

А ще — пов’язані між собою бувають долі й діяння людські…

От нам із тобою й потрібно розповідати людям про те, як жити в любові сердечній, відроджувати благу волю в кожній людині старатися, помисли злі зупиняти!

Хочеш, навчу тебе танцювати так, щоб любов і світло в танці твоєму люди бачили?

— Хочу!

— От, подивися: полум’я у вогнищі — ніби танцює! Спробуй і ти так само танцювати!

… Спробувала Василина. Тіло — ніби саме стало рухатися у красивому танці!

— А тепер спробуй так, як сонечко ніжне ранкове — із серця світити, руками-промінчиками голубити й обіймати усіх!

… Ще гарнішим став танець: сповнилися рухи любов’ю сердечною!

Не за один день, звісно, навчилася цього Василина, але з кожним разом були її танці все прекрасніші! І душею вона, завдяки цьому, дедалі гарніша ставала!

Стала тепер Василина разом із Баяном перед людьми виступати. Під музику його танцювала, все довкола теплотою сердечною осявала!

* * *

От раз прийшли вони до поселення великого. А поруч із тим поселенням виднілося подвір’я княже багате, стіною кам’яною обнесене. Палати там білокам’яні, тереми високі, слуг і воїнів чимало, стражники ворота охороняють.

— Ну що, Василинко, де спершу співати пісень будемо: в селищі чи в палатах княжих?

— Давай — у княжім домі! Я таких палат і теремів не бачила ніколи!

… Постукали вони у ворота. Вийшли до них стражники. Побачили вони гуслі у Баяна — і впустили: «Якраз у князя Мстислава гості зібралися, бенкет великий! До походу воєнного всі готуються, союзників князь собі збирає. Гусляр там згодиться!»

Провели вони Баяна й Василину до князя і гостей — туди, де бенкет був.

Палати багаті, стелі розписні, у вікнах шибки кольорові з візерунками, посуд із золота й срібла, їжі на столах — повно!

Втім, не запросив князь їх з дороги пригоститись за столами багатими, а мовив:

— Ну ж бо, співець, покажи свою вправність, повесели нас!

… Став Баян пісень співати. Стала Василина танці танцювати…

Тільки гості ледь їх слухають, ледве дивляться в їхній бік…

Розвеселилися гості від вина випитого!

Тут князь у Баяна запитує:

— Чув я, Баяне, буцім ти майбутнє і минуле бачиш. То чи правда це?

— Минуле можу бачити, теперішнє знаю. А щодо майбуття свого — людина сама багато в чому вільна. Втім, про ймовірне майбутнє — так, можу дещо сказати, — відповів князеві Баян.

— То й скажи кожному охочому, про те, що він запитає!

— Добре.

… Стали гості запитувати. Став Баян на їхні питання відповідати.

Спочатку — все більше жарти були:

«Як мою дружину звати?» — один запитає.

Або: «Скільки в мене синів і скільки дочок?»

Баян про все точно відповідає. Дивуються гості, регочуть…

Так довгенько вони бавились.

А потім сам князь запитує:

— Яким ти моє майбутнє бачиш? Чи здобуду перемогу в майбутнім поході?

… Баян так говорить:

— Бачу перемоги твої численні, княже Мстиславе. Бачу й воїнів без ліку полеглих у тих битвах. Бачу інші князівства, що тобі підкорилися. Бачу села й міста розорені в тих краях… Велика могутність твоя буде! Грізний і поважний будеш — серед інших князів! Але бачу я і печаль: загибель сина твого принесе твоя земна могутність! Не буде в тебе радісного майбутнього! А після смерті твоєї — розорене й підкорене іншими буде твоє князівство…

— Як смієш ти таке мені пророкувати?! — розгнівався князь.

— Передбачення це — іще не визначене наперед майбутнє, а попередження тобі. Ти ж бо можеш і не допустити цього! Як не посієш смерті — не прийде печаль у твоє життя!

Не всяка відвага — однакова! Сила добра і сила недобра — аж ніяк не рівні!

Нині вбивають люди один одного через різну віру, через багатство, заради влади, заради наділів земельних, через образи нікчемні… Помста примножує таке кровопролиття..

Відвагу, честь, справедливість і силу — не так нині розуміють люди, як би слід!

Що є гріх і що є благо — переплуталося в головах!

Тож і говорять люди про «гнів праведний», «про війну святу»… Але не буває ненависть — праведною! І вбивство — не може бути святим!

… Тут іще більше розгнівався князь, звелів стражникам схопити Баяна і в темницю його заточити.

Василина не знає, що вдіяти! Навіть взялася, було, Баяна захищати, зі стражниками битися… Та куди там: дівча — проти воїнів багатьох…

Баян їй мовить: «Утікай звідси, доню, чимдуж!» Та вона не слухає. Тут один стражник Василину схопив, а інші всі разом на Баяна напосілись і відвели їх до темниці княжої. В підпіллі за ґратами замкнули їх.

Баян Василину заплакану, по голівці гладить, втішає. Сам же міркує, як би йому дочку врятувати.

Сам він ніколи і найлютішої смерті не боявся. Василину ж із цієї біди виручити він будь-що хотів!

А Василина крізь сльози запитує:

— Чому ж вони — такі злі? Чому вони тебе навіть не слухали? Ти ж їм про добро, про справедливість говорив! Самі вони пили-їли, а нас не пригостили! А за все хороше — в темниці замкнули! За що?

— Буває так, Василинко, що не помічають люди в собі поганого. А як їм про це говорити починаєш — зляться на того, хто їм правду сказав.

Не все насіння, що сіє сіяч, — на добрий ґрунт падає. Тому не все й проростає…

Ти не сумуй! Поїж от поки!

… Дістав Баян з-за пазухи шматочок хліба невеликий, у тканину чисту загорнутий, фляжку з водою джерельною, що завжди при нім була, простяг Василині.

Василина хліб навпіл розломила. Баянові дає.

Баян мовить:

— Не хочу я! Ти — їж! А я тобі казку чарівну поки розповім.

… І почав він казку розповідати.

«Жив собі цар. І було в нього три сини: старший — Кас’ян, середній — Дем’ян і молодший — Іван.

Царство було в нього невелике. Народу там жило мало. Життя було тихим й розміреним. Не було між людьми ні ворожнечі, ні сварок. Землі орної — скільки завгодно! Хто скільки обробити в змозі — того й земля. Хліб родить добре рік за роком, у лісах горіхи, гриби та ягоди не переводяться. Усі — ситі, усі — задоволені!

Бувало, звісно, що чоловік із дружиною чи сусід із сусідом де-небудь і посваряться — так їх люди усім миром помирять. А якщо вони миритися не хочуть, то ведуть їх на суд до царя — і цар розсудить усіх справедливо, щоб суперечок не було у царстві.

Так і минало їхнє життя — тихо та спокійно.

Минав час, виросли царські сини, стали мόлодцями сильними та гожими. Став цар думати: кому з синів своє царство він довірити зможе.

Покликав їх цар і мовить:

— Скоро мені треба буде вибрати: кому в царстві після мене правити. Вирушайте-но в білий світ, пошукайте наставників, розуму в них повчіться — і додому повертайтесь. Хто більше пізнає корисного про те, як на Землі праведно жити, як царством керувати, — тому й залишу владу. А двоє інших йому помічниками й порадниками будуть. Так наказував мені батечко мій: щоб не ділити царства на частини, а жити дружно однією родиною!

… Вклонилися царевичі батькові — та й рушили в дорогу.

Ідуть-ідуть… Аж раптом — перед ними камінь. А від каменя — три дороги. На камені напис:

«Хто праворуч піде — силу величезну дістане.

Хто ліворуч піде — багатство велике одержить.

Хто прямо піде — любов здобуде, але себе втратить.»

Стали царевичі вирішувати: куди їм іти?

Старший брат Кас’ян говорить:

— Треба туди йти, де силу здобудемо! Сила потрібна, щоб царство захищати!

… Середній брат Дем’ян заперечує:

— Слід тією дорогою йти, де багатство здобудемо! От дізнаємось, як багатство здобувати, то й від будь-яких ворогів зможемо відкупитися!

… А молодший брат Іван мовить:

— Яка ж користь від сили й багатства без любові? Я би — прямо пішов!

… Брати йому кажуть:

— Тут написано, що любов — здобудеш, а себе — втратиш! Може, й живими з цієї дороги не повернемось!…

… Подумали-погадали брати, а оскільки батько навчив їх не сперечатися і не сваритись, то вирішили, що кожен із них пошукає щастя й мудрості на тій дорозі, що йому припала до душі.

Як сказали вони — так і зробили. Обійнялися-попрощалися — і вже поодинці в подальшу дорогу рушили.

* * *

Пішов брат Кас’ян правою дорогою, знайшов малу хатинку, де наставник жив. Став той наставник навчати Кас’яна, як змагатись-воювати, всіх перемагати, собі славу здобувати.

Та не помітив старший брат, як разом із силою стали в ньому гордість зростати й жорстокість, як гнів став з’являтися до тих, хто йому не служить і не кориться…

Минув час.

Здобув Кас’ян силу надзвичайну. Численні землі завоював, став над багатьма людьми царем. Сильним стало царство його, він же в тому царстві — найсильніший!

* * *

А брат Дем’ян пішов лівою дорогою, знайшов теж малу хатинку, де інший наставник жив.

Став той наставник навчати Дем’яна, як торгувати вигідно, прибутки значні отримувати, як багатство примножувати — і найбагатшим стати.

Та не помітив середній брат, як — разом із корисними вміннями — стали в ньому скнарість і заздрість зростати, як обману й підступу перестав він цуратися в гонитві за багатством…

Минуло часу чимало, захопив він землі великі і став там царем. Великим і багатим стало його царство, він же у царстві — найбагатший!

* * *

А Іванко — прямою дорогою рушив.

Ішов-ішов, аж бачить він — хатинка в лісі стоїть благенька, живе в ній бабця стара-старезна…

Бабця його просить:

— Не минай, добрий чоловіче! Нарубай мені, будь ласка, дровець, наноси води та витопи лазню!

— Добре, бабусю!

… Навалив Іванко дерев сухих у лісі, напиляв-нарубав дров, наносив води з річки, лазню натопив. Хоч і не царське це діло — а виконав усе вміло!

Помилася-попарилась бабця, а як вийшла — то так помолодшала, що вже її і не впізнати! Іван же тепер і бабусею назвати її не може!

— Оце ж бо — й чарівна у тебе лазня, матінко! Була бабця немічна, а як попарилася — помолодшала років на п’ятдесят, а то й більше!

— Від любові й турботи, Іванку, всі молодшають!

— Та яка ж це любов? Підсобив лиш тобі трохи по господарству… А я якраз і йду по світу, щоби любов справжню знайти!

— Якраз саме таким чином любов справжню і знаходять: від одного малого добра до іншого іде ця доріженька!

Або, інакше можна сказати, від турботи маленької той шлях пролягає — до доброти великої!

А ти сам, Іванку, теж ходи попарся: здоров’я і силоньки тобі додасться! А я тим часом на стіл зберу.

— Звідки ж ти ім’я моє знаєш?

— Я багато, про що знаю! Захочеш — навчу!

… Попаривсь Іванко — і справді сили в ньому побільшало, втоми — як не бувало! Тіло — ніби всередині чистотою сповнилося, а душа — у Світлі ясному омилася.

Заходить Іван до світлиці — а там стіл скатертиною білою накритий. І на ньому — чого тільки немає: і пироги, і млинці, й калачі, ніби тільки з печі, варення й соління на будь-який смак, і горіхи, і ягоди, і фрукти, яких о тій порі року й не виросло ще!

Здивувався Іванко:

— Звідки таке частування, господине?

— Це — скатертинка в мене чарівна: все, чого забажається, — миттю на ній з’являється!

… Стала господиня йому на таріль усе, чого він захоче, накладати…

Пообідали вони. Подякували Богові за частування.

Тут скатертина сама собою згорнулася — і немає нічого!

— Нічогенька в тебе скатертина, господине!

— Є у мене ще дві дивовижні речі: килим-самоліт і шапка-невидимка. За те, що допоміг мені, — я тобі їх подарую!

— Це для подорожнього — речі корисні! Тільки як же ти без них обходитися будеш?

— Та вже якось упораюсь…

… Подякував Іван господині, взяв подарунки її — і пішов собі далі.

Іде-іде, та не втерпів: вирішив випробувати речі дивовижні, що йому господиня подарувала.

Розгорнув килим — він, таки, в повітрі ширяє! А от залізти на нього — у Івана не виходить: тіло крізь нього провалюється! Ногу поставить — а вона наскрізь проходить і на землю опускається!

Розгорнув Іван скатертину-самобранку: смаколики — кращих не вигадаєш, запах — слинки течуть, та тільки… рукою того частування не взяти, не схопити, до рота не покласти…

Шапку-невидимку став випробовувати: всіляко її вертів. Шапка — зникає, а от сам Іван — залишається видимим! Мало зовсім не втратив тієї шапки, ледве зміг знайти, коли вона зробилася невидима!

«Ет, взяти-то взяв, а як користуватися — не запитав!» — подумав так Іванко і повернувся до господині за премудрістю.

— Матінко, навчи, як користуватися речами твоїми чудесними: як на килимі літати, як зі скатертини пригощатись, як у шапці зникати?!

— Ото ж бо, чоловіче! Дива — вони майстерності вимагають! Не набравшись розуму — чарівних діянь не звершити!

Добре, хоч перед людьми хвалитися цими речами ти не став, а то б сміх один вийшов!

Добре, буду тебе вчити!

— Хто ж ти така насправді? — дивується Іванко.

— Я — Богові служу, про порядок на Землі намагаюсь піклуватися!

Та не одна я така на білім світі: є у мене Брати і Сестри у Божественному Світлі! Всі Вони — Богові служать, людям допомагають Істину пізнавати!

… От і став Іванко у господині тієї вчитися.

Спочатку вона йому пояснила, як усіх істот — дітей Божих! — любов’ю сердечною любити.

Говорить так:

— У грудній клітині, де повітря легені наповнює, —місце є особливе. Тут зароджується любов сердечна. Як людина навчиться такої любові, може вона Бога відчути, тому що головна властивість Божа — Любов Безмежна, Ніжна і Мудра до всього і до всіх!

Бог же — усьому Творець! А кожному з нас Він — і Батько, й Мати!

І тому — нам слід вчитися Його любити!

І тоді — зможе Бог через таку людину Свою Любов проявляти до людей і до інших істот! Буде Любов Божа тоді проявлятися і розцвітати — й у великій, і, на перший погляд, у найнепомітнішій справі добрій!

… Потім стала господиня Іванка навчати, як із серця духовного — мовби сонечком світити.

А ще потім — навчила бути Неопалимим Вогнем Любові:

— Велика Сила Божа є у Вогні Любові Божественному, Який можна розпалити також і в серці духовному кожної людини! І може людина, що Богові служить, із цією Силою з’єднуватися — й усім допомагати, усіх захищати!

… Навчила вона Іванка і тому, як свою волю — на Божу Волю перемінити, і — як у Світлі Божественному жити. Це ж і означає: себе втратити, а натомість — Божі Любов, Мудрість і Силу здобути!

Навчивсь Іванко, як із Волею Божою Єдиним стати: не власні бажання, а Божі — завжди відчувати й розуміти, щоб жити не за своїм хотінням, а за Божим Велінням! Так Велику Силу Божественну здобув Іванко — Силу Любові та Знань Божественних!

А ще навчився він у господині, як тіло своє невагомим робити. І на килимі-самольоті тепер зміг він літати. Засвоїв і те, як можна невидимим тілесно бути, в шапці-невидимці зникаючи. Навчився й того, як будь-яку річ зі Світла Божого видобувати. І тоді — скатертина-самобранка слухатись його стала.

Засвоїв він і те, як крізь твердь земну та будь-які матеріальні предмети проходити наскрізь можна.

Запитує Іванко господиню:

— А навіщо мені тепер речі чарівні? Я ж і без них зможу усе чарівне робити!

— Візьми: може, кому іншому вони у пригоді стануть! От тобі ж вони — дуже допомогли: вивчився ти майстерності!

… Стали вони прощатися.

— Дякую, матінко, за науку! — мовить Іванко.

— Зачекай! Буде в мене для тебе доручення.

Ось — подивись-но сюди.

… Вказала вона йому на поверхню озера, що спокійна була, ніби дзеркало. Раптом — на воді видіння зробилося: дівиця краси невиданої!

Господиня і мовить:

— Це — Марічка-царівна. Захопив її в полон злий чаклун-відьмак. Хоче він із нею одружитися, красу її підкорити й заволодіти нею! Та Марічка не погоджується! Тримає він її у кришталевій горі, в підземеллі.

Усе, Богом сотворене, для добра і користі призначене. Тільки буває, що люди Божий Промисел не розуміють і те, що добру Богом присвячене, тоді може біди нести.

Поглянь: ось — вогонь, наприклад: може він тепло дарувати, а може — погибель від пожеж страшних нести.

Або ж — вода: може спрагу тамувати, дощами рослини напувати, ріки й моря наповнювати, усім життя давати. А може — потопи й лиха нести руйнівні.

Так і всі вміння людські: можуть вони нести добро і користь, а можуть — злобу й руйнування.

Той чаклун — зла людина — навчився магії, став уміння чаклунські для задоволення своїх лихих бажань використовувати.

Оселився він у горі одній, заповзявся по всій околиці свої порядки встановлювати. Став він також поширювати чутки, що «його влада всюди під землею панує!» — щоб люди його боялися, щоб волі його лихій підкорювались!

Треба тобі перемогти того чаклуна, розвіяти чари, що він накоїв! Тоді зможеш ти говорити усім людям, що зло — «не під землею живе», а в душах, до пороків схильних!

Розповідай людям, що Царство Боже всюди є: і над землею, і під землею. І всюди — Бог всевладний! А любов — відчиняє серця людські для життя у світі Божому!

Сідай зараз на килим-самоліт — і лети! Він тебе туди доставить, де лихий чаклун владу свою запровадив і Марічку в полоні тримає.

… Розповіла господиня, як до тієї гори увійти. Веліла перед тим шапку-невидимку надіти. Тому, що охороняють ту гору вартові: витязі, чародієм зачакловані.

Подякував Іванко господині за науку, за дари Божі, сів на килим-самоліт — і злетів.

* * *

Летить Іван-царевич, милується красою Землі: ланами й степами роздольними, лісами густими та високими, озерами чистими, ріками прозорими!

Приземлився килим-самоліт перед горою. Згорнув його Іванко — і до наплічника поклав. Надів шапку-невидимку.

Підійшов до гори та й каже:

— Впусти мене, гора: не тримаю в собі зла! Світло зі Світлом завжди зливається, усяка перешкода перед ним розчиняється!

… Тут гора перед ним відчинилася.

Витязі-вартові пропустили його, не помітили.

Іде Іванко, дивується: всередині — склепіння кришталеві, камінням самоцвітним і золотими візерунками прикрашені. Течуть річки з берегами із золота й срібла.

Помітив чаклун, що неладне в його володінні коїться: увійшов хтось чужий і до покоїв його наближається.

Зустрічає Івана чаклун силою своєю невидимою. Мов з повітря промовляє він голосом страшним:

— Хто ти? Як увійшов сюди?

— Я — Іван-царевич!

— Як же вартові тебе впустили?

— Та от: шапочку дала мені жінка добра!

— Тобі від мене не сховатись!

… Тут Іван скинув шапку-невидимку та й мовить:

— А я і не збираюся ховатись! Я для того й прийшов, щоб із тобою зустрітися, злі чари твої розчинити, Марічку-царівну звільнити!

— Не смій далі йти! Не бачити тобі Марічки-царівни! Вона — моя! Усе тут — моє! Земля — моя, золото — моє, каміння дорогоцінне — моє! Тут — лиш моя влада і моя сила! Іди геть, бо інакше знищу тебе!

— Не твоя — Земля, а Божа! Хоч над поверхнею землі, хоч під її поверхнею — всюди Бог усьому та усім Володар! Його Порядку порушувати не слід! Усі володіння людські — тимчасові, усі сили людські — нікчемні перед Його Силою!

І влада Його — вічна! Не маєш ти права — людей страхом своїм магічним лякати, собі підкорювати!

І не можеш ти дівицю-красуню проти її волі — у себе тримати!

Став чаклун закляття магічні промовляти, хоче такого страху нагнати на Івана, щоби він назад повернув. А Іванко — не боїться! Тому, що сила Любові — від усіх страхів сильніша!

Тоді здійняв чаклун силою своєю магічною води підземні, затопив залу, де Іван був. Але той — не загинув: крізь води пройшов неушкодженим!

Здійняв тоді чаклун з глибин земних лаву вогняну, зробив ріку з вогню, Іванкові шлях нею загородив. Тут Іван-царевич став Вогнем Божественним Неопалимим, тіло своє теж Вогнем наповнив, пройшов крізь ріку вогняну, як по землі, вогонь чаклунський шкоди йому не заподіяв!

Опинився Іванко перед чаклуном. Йому — вже не сховатись!

Чаклун і запитує:

— Що за сила в тебе небачена, що за мою силу більша?

— Це — не моя Сила, а Божественна! Вона — за будь-яку силу сильніша!

— Що ж, здаюся! Бери, скільки хочеш, золота, срібла й каменів дорогоцінних! І — забирайся!

— Не за тим я прийшов! Зніми чари свої з гори! Не лякай людей чаклунством, волю їхню своєю волею магічною не підкорюй! Не змушуй жити в страху і тобі коритися! Не вчи їх силою твоєю недоброю захоплюватися!

І Марічку-царівну відпусти на волю! Інакше — сам ти перетворишся на камінь на тисячі років і лежатимеш тут непорушно, поки не зрозумієш, що зло не може бути сильнішим за добро!

Варто тобі ще хоча б раз закляття вимовити — і воно проти тебе обернеться!

… Злякався чаклун… Навіть думати боїться! Тому, що в думках його — саме лиш чаклунство лихе…

А Іван-царевич в найдальшу залу гори увійшов. Бачить: сидить там Марічка-царівна — така красуня, що й очей не відвести!

Та тільки — сумна вона… З каменів самоцвітних картинку викладає, а на ній — луки зелені, квіти польові, птахи й звірі, все — як живе! Сонечко на картині — ніби сяє і всю красу природи освітлює!

Вклонився Іванко Марічці-царівні.

З першого погляду покохала Марічка Іванка. А Іванко — Марічку покохав усім серцем!

Іванко її запитує:

— Чому ти сумна, красуне?

— Давно не бачила я небонька синього із сонечком золотим, давно не чула пташиних пісень, у лісі зеленому не бувала!…

— Ходімо ж зі мною! Як любий я тобі — будь мені за дружину! Вирушимо до царства мого батька!

— А як же чаклун?

— Не страшний більше чаклун-відьмак! Немає більше в нього сили магічної!

… Вийшли вони з гори повз вартових непомічені.

А як вийшли, зняв Іванко чари з витязів-вартових. Зникли й усі інші закляття чаклуна.

Сіли вони з Марічкою на килим-самоліт. Летять вони над землею. Де приземляться — там розповідає Іван людям: що є добро, що — зло, що — Істина. Про Божу Любов, Мудрість і Силу говорить, про простоту Божих Законів Добра і Любові!

* * *

А тим часом так розрослися царства братів Іванових Кас’яна й Дем’яна, що з’єдналися вони кордонами.

І так виросли в Кас’яні гнів, а в Дем’яні — жадібність, що забули вони мудрість батька свого, стали між собою сперечатися через володіння землями та людьми…

А де суперечка — там і сварка! А де сварка — там і до війни недалеко!…

І от — прийшла біда: пішов війною брат Кас’ян на брата Дем’яна!

Люди й тварини гинуть, поля порожніють!…

Біль, смерть, каліцтва страшні, розорення, сльози та горе несе війна!

А брати того не помічають, силою царств міряються: хто кого підімне та підкорить?!

Помітив це лихо Іванко.

Спустився на землю і став братів соромити й мирити.

А Кас’ян і Дем’ян побачили Марічку-царівну — і кожен захотів її собі за дружину дістати. Тож обидва вирішили помиритися про людські очі — щоб відібрати у брата свого красуню. Тут до їхніх гріхів — ще й брехня додалася, що брудні задуми їхні покривати стала.

Повернулися вони усі разом до батька.

Послухав батько розповіді усіх своїх синів та й каже:

— От — як чудово все вийшло! Не даремно світом мандрували, розуму навчалися! У кожного з вас тепер по царству буде. Спадкоємцями моїми — Іванкові та Марічці бути! Й усім вам — у мирі жити!

Почали до весілля Івана-царевича й Марічки-царівни готуватись.

Та тільки недобрі думки у братів Іванових — від заздрості їхньої й жадібності — чим далі, тим сильніші!

Вирішив брат Кас’ян вночі вбити Івана й Дем’яна — і самому усім заволодіти.

Як вирішив — так і зробив.

Дем’яна-то він убив, а от Івана вбити не зміг. Устромив меча, а Іван — живісінький, спить, на інший бік повертається…

Злякався Кас’ян…

А вранці побачив Іванко брата Дем’яна мертвого, про все здогадався. Довелося йому оживити брата. Він розповів Дем’янові, як таке із ним сталося.

Того ж дня Дем’ян вирішив — з помсти Кас’янові і від заздрості до Івана — обох отруїти.

На той день якраз весілля було призначене. З усього царства люди на бенкет зібралися: молодят привітати, щастя їм побажати.

Коли всі танцювати почали — тут Дем’ян отруту непомітно насипав до страв Іванові й Кас’янові.

Як знову за столи сіли, Іван їсть — йому хоч би що. А Кас’ян — відразу помер…

Довелося Іванкові й старшого брата оживити.

Тут вже для усіх відкрилася правда про недобрі наміри й справи старших братів. Перед батьком, перед Марічкою-царівною, перед усіма людьми — очевидними стали їхня провина й ганьба! І перед Богом Всевидячим — великий сором!

Зрозуміли старші брати, як далеко завели їх у безодню пороків і гріхів гнів, жадібність, заздрість і обман…

Покаялись вони.

Тут Іван їм і говорить:

— Усі добрі вміння, що ви отримали, — у зло ви перетворили!

Немає біди у вмінні боротись і слабких захищати! Немає гріха в умінні чесно торгувати!

Але той, хто не має любові сердечної, може не помітити, як бажання власної вигоди — до зла схиляє, як власні хотіння — над іншими людьми підносять!

Той, хто справді любить, — той не про себе, а про інших дбає-піклується! І через це — може він навчитися в любові безкорисливій себе втрачати та Божу Любов і Волю здобувати!

Вирушайте тепер кожен у своє царство! Наводьте там порядок!

І в собі — усі пороки з коріннями виривайте! Любов сердечну зрощуйте й укріплюйте!

— Тáк ми й зробимо! Тільки скажи нам спершу: як же ти живий лишився і як нас до життя повернув?

— Навчився я із Силою Божою єдиним бути! І тому — не страшне мені ніяке зло!

Іншим людям ви стільки бід принесли! Час вам скоріше їх виправляти! Для того і дозволив Бог повернути вас до життя в цих тілах, щоб ви помилки свої виправили!

… Повернулися брати до своїх домівок, стали вчитися в любові й доброті жити.

А як навчилися — зустрів кожен собі наречену. Оженилися вони на своїх обраницях.

Отак — у мирі та добробуті — зажили всі.

А Іван і Марічка продовжували всіх людей навчати того, як миру, добру й любові на Землі бути!

Знайшли вони і доброго мόлодця, котрому шапку-невидимку, скатертину-самобранку та килим-самоліт подарували, а потім і всім Знанням Божественним навчили.

Адже треба, щоб ніколи не зникало на Землі справжнє диво!»

* * *

Василина так заслухалася, що забула про підземелля, де вони з Баяном були замкнені.

— Яка гарна казка! От би нам килим-самоліт і шапку-невидимку: ми би звідси втекли!

— А як би ми в одній шапці — удвох би вмістилися?

— А ми б — по черзі! Придумали б, як шапку іншому передати!

— Ну, добре: так ми і вчинимо!

— В тебе що, шапка є така?

— Ні, донечко, але я тепер тебе, Василинко, постараюся невидимо для людей звідси випустити.

— А ти — як же? Я без тебе не піду!

— Так треба, донечко! Ти, як на волі будеш — місця ці залиш! А за мене не журися, я опісля виберуся і розшукаю тебе. А ти поки у людей добрих-хороших поживи!

… Коли вартовий приніс хліб і воду полоненим, почав йому Баян говорити, щоб випустив він Василину на волю:

— Візьми мішок, сховаємо там дівчинку, і ніби ти зі старого сіна підстилку з темниці виносиш — так ти її на волю винеси, за воротами відпусти! Не винна вона ні в чому! От — у тебе ж теж донечка є і синочок! Як би тобі самому було, якби їх в темниці замордувати намагались?

— А як же — князя Мстислава наказ?

— Так князь щодо дівчинки не наказував, щодо мене тільки!

— А якщо запитають, куди ділася? Що скажу?

— Скажи, що не знаєш, мовляв, начаклував гусляр…

— Добре!

… Вартовий виявився не лихий. Приніс він мішок:

— Залазь, дівчинко, сиди тихо, непримітно…

… Виніс вартовий Василину за ворота, відійшов подалі, випустив її з мішка.

* * *

Отак і опинилася Василина на волі. А Баян в темниці княжій залишився.

Думає вона: «Що тепер робити? Як Баяна визволити?»

Пішла Василина до річки. Одяг випрала, сама навмивалася-накупалася. Зібрала на луці трав цілющих та інших їстівних рослин. Потім до лісу зайшла, грибів та ягід набрала. Та й пішла шукати людей добрих.

Тільки далеко вона йти не збиралася.

Побачила вона на околиці села хатину благеньку. Дивиться — живе там бабця самотня та немічна.

Вклонилася їй Василина земним поклоном та й каже:

— Пусти мене до себе пожити, бабусю!

— Та хіба ж тут — життя тобі буде, дитинко? Саме лиш горенько! Одна я на старості літ залишилась! Очі вже бачать погано, руки невправними стали, ходжу ледве-ледве… Та й пригостити тебе нема, чим!

— От я тобі й допоможу трохи по господарству, бабусю! А ти мені — порадою допоможеш!

«Одне горе — це біда. А коли й у одного біда, й у іншого біда — то, якщо разом потрудитись, і бід не стане!» Так мій батько Баян мені говорив. Може, разом і зуміємо подолати всі біди!

— Добре, живи в мене. Онученькою мені будеш! Немає в мене внучат! Сини мої князеві тутешньому Мстиславу служили й голови на війні склали, пропали ні за що…

Залишайся у мене, скільки захочеш!

— Дякую, бабусю!

… Василина в хаті прибрала, чистоту-красу навела. Дров принесла, пічку натопила. З грибів і трав юшку зварила, з ягід — компот.

Сіли вони за стіл трапезувати. Старенька хвалить Василину за чистоту, за частування. Потім почала розпитувати:

— Що ж за біда в тебе, дитинко?

— Князь ваш — батька мого Баяна до темниці кинув… Мені треба придумати, як його визволити.

— Так, це — справді біда…

Раніше люди б усім миром стали на захист співця-оповідача… А тепер — нема єдності в добрих справах у людей! От і виходить, що один — в полі не воїн!…

Якщо усім миром люди добра бажають, то буде мир! А якщо немає того, то й миру немає…

… Стривай! От, що думаю… Знаю я, що дружина князева княгиня Єфросинія — добра серцем!

Не завжди добрі ті, хто бідні. І не завжди пихаті й жорстокі ті, хто в розкошах живуть.

От якби ти до неї зуміла з проханням звернутися — можливо, й допомогла б вона…

Та тільки нездужає вона останнім часом! В теремі своєму сидить, нікуди не ходить. А вартові тебе до неї не пустять…

… Зробила Василина з трав — цілющих відварів. Старенькій дала їх — і щоб сили прибуло, і щоб руки й ноги не боліли, і щоб очі краще бачили.

І ще — трави приготувала, щоб ними княгиню лікувати.

* * *

Тепер Василина мала придумати, як до терему княгині Єфросинії потрапити.

Наступного дня вирішила Василина придивитись-розвідати, як би їй на княжий двір повз вартових пройти та княгиню побачити.

Княжі хороми й тереми — величезні, зусібіч подвір’я огороджене високим кам’яним муром — ніби фортеця неприступна! Ворота — з одного лиш боку.

«Ну що ж, княжий доме, повернися до мене задом: стороною лісовою непримітною! Подивлюсь я, як повз охороників можна до терему княгині потрапити!» — почала себе Василина жартами підбадьорювати. І пішла вона вздовж стіни — туди, де від воріт подалі, до лісу поближче.

Та тільки дерева усі вздовж стіни, куди не глянь, поспилювано: щоб ворогів здалеку помітити можна було. На ту стіну не залізти Василині. І навіть — за стіну не зазирнути…

Аж раптом бачить Василина — саме навпроти терема, близько від стіни, ялина одна велика залишилась: вблагала княгиня Єфросинія тієї ялини не губити, тому що на ранковій та вечірній зорі прилітав туди співочий дрізд — і пісень співав чудесних, котрі княгиня слухати любила.

Видерлася Василина на дерево. Побачила і подвір’я, і терем княгині, і палати княжі.

А на подвір’ї — хлопчина-княжич грає-забавляється, зі слугами на мечах дерев’яних змагається. Тільки слуги — бояться його вдарити, піддаються відразу. Набридло княжичеві так бавитись — і він слуг прогнав.

Узяв він лук і стрілу, почав шукати, куди б вистрілити. Побачив він на ялині птичку-синичку — і почав у неї цілитися.

Василина — швиденько злякала пташку, щоб княжич у неї не влучив.

Стріла встромилась у дерево — і княжич Василину помітив.

— Ти, холопко, що тут робиш?

— Я не холопка! Я — як пташка вільна! Ти в синичку стріляв, а сам — у дівицю красну мало не поцілив!

… Взяла вона стрілу княжича, перелізла по гілці довгій, та й стрибнула у двір.

Княжич говорить:

— Віддай стрілу!

— Візьми, тільки у пташок більше не стріляй!

— Я — княжий син Всеволод! Коли виросту — князем і володарем над усіма стану! В кого захочу — в того й стрілятиму!

— А мене Василиною звати! Як виросту — Василиною Премудрою стану!

Та й зараз знаю, що той, хто в пташку стріляє, — щастя своє вбиває!

— Тоді — куди ж стріляти?

— А от — я тобі мішень намалюю!

… Василина намалювала шматочком вугілля на дерев’яному стовпі мішень з семи кіл:

— Давай зіграємо: хто точніше вистрілить — того бажання інший виконує!

— Давай! Якщо програєш — моєю холопкою-служницею будеш, грати зі мною станеш, як я звелю!

— А якщо я виграю, ти мене до матінки своєї відведеш, справу я до неї маю важливу!

— Згода!

… Стали стріляти. Василина в самісіньку середину мішені поцілила, я княжич — лише в краєчок.

Говорить він:

— Нечесно ти перемогла: вітерець подув, мою стрілу зсунув. Давай краще — на мечах дерев’яних поборемося!

— Добре, давай! Тут вже ти на вітерець не звалиш провину!

… Стали вони на мечах битися. Княжич у повну силу старається, та Василина йому не піддається.

Підловила вона момент — і прийомом, якому її навчив Баян, у княжича меч вибила. Він навіть отямитися не встиг!

— Тепер дотримай свого слова князівського: відведи мене до княгині, матінки твоєї! А я тебе опісля навчу, як вітер щокою відчувати, щоб знати, наскільки він стрілу знесе вбік. І прийому таємному навчу, як обеззброїти супротивника.

… Провів княжич Василину в терем до своєї матері.

Розповіла Василина княгині Єфросинії про Баяна. Розповіла про те, що князь — за слова Баянові правдиві — розгнівавсь і звелів у темниці його замкнути. І про те розповіла, що війна, князем задумана, загрожує смертю княжичеві.

Засмутилася княгиня:

— Поки що не знаю, як зробити, щоб князь поради моєї послухався. Треба подумати, як Баяна визволити, як долі, передбаченої для княжича, уникнути…

— А ти скажи князеві, що скучила за казками чарівними! І нехай до тебе батька мого Баяна приведуть! Він на гуслях грати стане, казки розповість веселі, а ти нас випустиш потім — і ми втечемо звідси!

— Поки у гніві князь, не погодиться він моє прохання виконати! Тут потрібно нагоди слушної зачекати! Зараз ходить він — злий, похмуріший за хмари, ні з ким розмовляти не хоче!

Залишся поки тут, дівчинко, поживи у мене, із княжичем пограй, казки Баянові нам розповідай!

… Залишилася Василина в теремі у княгині Єфросинії, настоянки з трав для неї приготувала: одну — щоб здоров’я її поліпшилось, іншу — щоб шкіра була чиста, щоб зморшок не було, щоб краса не в’янула, третю — щоб волосся було густе.

Стала Василина і казки та історії чарівні оповідати. Хоч і не так гарно, як у Баяна, в неї виходило, але вона про добро і про любов слова мудрі говорила.

А ще вдень вона із княжичем Всеволодом грала. Навчила вона його, як вітерець щокою відчувати, щоб точно в ціль влучати, як супротивника обеззброювати.

Та тільки нудно Василині в сутичках час проводити!

Говорить вона княжичеві:

— Треба мені одну бабцю провідати, а то вона непокоїться: чи не сталося зі мною чого недоброго? Підеш зі мною?

— Піду!

— Прихопи гостинців, щоб їй радість була!

— Гаразд!

… Піднялися вони по драбині приставній на стіну, зі стіни по гілці на ялину, з ялини на землю спустилися — і до бабці вирушили.

Але ж і зраділа вона гостям! Про все Василину розпитала.

А княжич на житло вбоге дивиться, на злидні, в яких бабця самотня живе. Він такого не бачив ніколи…

Залишили вони гостинці й назад тим же шляхом на подвір’я княже повернулися.

Княжичеві Всеволоду так захотілося робити добрі вчинки, що наступного дня вони до іншої бідної хатини пішли, чим могли допомогли, гостинці залишили…

* * *

А тим часом у князя Мстислава — на душі неспокійно. Не йде з голови передбачення Баяна! Не знає він, як вчинити! Навіть якщо накаже він убити гусляра — це передреченого не відмінить!…

Не витримав князь — та й пішов сам із Баяном поговорити.

Дуже зрадів Баян:

— Добре, що прийшов, княже Мстиславе! Недобру ти справу замислив! Війни із братом твоїм двоюрідним — не починай, не намагайся захопити його князівства, не старайся навернути його у віру свою! Живіть у мирі!

— Ти що, усі мої думки знаєш? Я про те, із ким воювати збирався, нікому ще не говорив!

Ти яким богам поклоняєшся? Якою силою все знаєш-відаєш про людей? Яким чародійством володієш?

Чим доведеш, що правдивим було твоє передбачення?

Чим доведеш, що, як не піду війною на брата, то мій син не загине?

— Доводити я тобі, княже Мстиславе, нічого не буду! Хочеш — вір мені, хочеш — не вір! Так, знаю думки твої недобрі — і біду хочу відвести й від тебе, й від інших людей!

Запитуєш ти, якому богові служу? Але ж Бог — єдиний!

За часи довгі не раз бували на Землі Великі Посланці Його до народів різних — і вийшли з часом відмінності і в релігіях, і в іменах для Божественної Сили.

Знаю я Бога Живого, Котрий — за будь-якою вірою — є Найголовніше! Він — усьому Всесвіту Творець й усім Своїм дітям — Батько й Мати люблячі!

Будь-яка віра була б добра, якби люди не підміняли Бога — ідолами, а виконання Божих Заповідей Любові — обрядами!

І не було б між людьми через віру ворожнечі, якби розуміли усі, що є тільки одна Єдина Божественна Сила, якими б іменами Ïї не нарікали!

Не стали би брат на брата, сусід на сусіда війною іти, коли б розуміли люди, чого від них насправді хоче Бог!

Віра в буття Бога мала би усіх людей об’єднати, усі чвари людські втихомирити!

Адже, дивлячись на цінності духовні одвічні, розуміти люди мали б малозначущість своїх суперечок земних та домагань порожніх!

Перед Величчю Любові й Сили Бога — усі б себе Його дітьми мали відчувати, братами й сестрами один одному!

Та поки що — інакше виходить! І за землі люди воюють, і за владу, за багатства земні! Сперечаються люди і про віри, воюють «за віру»!…

Якби зрозуміли люди, що усі їхні думки відомі Богові, усі справи, навіть «таємні», — явні для Нього, і за все відповідати їм доведеться, — то більше порядку та миру на Землі було б! Бо завжди наступає розплата за зло! А благо приходить — до тих, хто робить благі справи!

… Князь Мстислав заперечив:

— Щось не видно, гусляре, щоб у житті усе за твоїми словами виходило! Не спіткає розплата усіх, хто чинить зло! І не часто доля обдаровує добром — тих, хто добро творить!

Ось, ти мене злодієм вважаєш! А я — вільний! Я — в розкошах живу! А ти — у мене в темниці сидиш! Накажу — вб’ють тебе! Накажу — катуватимуть! Хіба не так?

— Так… Та тільки це ти до мене за порадою до темниці прийшов, княже!

І така моя тобі порада: не починай війни, що ти задумав!

… Знову розгнівався князь — і вийшов геть…

… Не єдиний раз князь Мстислав із Баяном так бесідував. Про багато що він замислився. А як далі жити — вирішити не може.

* * *

Бачить княгиня Єфросинія — змінився настрій у чоловіка. Вирішила спробувати з ним поговорити, щоб він відпустив Баяна на волю.

Прийшла до нього, почала розмову, а князь Мстислав їй відповідає:

— Мудра ти в мене дружина! Я і сам так думаю, що, як є спосіб біду від нашого сина відвести, — то буде правильно погодитись із Баяном і відпустити його.

Але боюся, що Баян затаїть на мене зло за те, що в темниці його тримав… Придумає помсту підступну або й чари які наведе!…

— Не стане він цього робити, Мстиславе! Хоче він, усього лише, щоб ти війни не починав! Відпусти його з Богом! І зроби так, як він порадив!

… Погодився Мстислав. Пробачення просити у Баяна не став, слόва доброго не промовив, а втім, велів його з темниці випустити.

* * *

Як вийшов Баян на волю, став міркувать, як Василину розшукати.

А вона вже про те, що відпустили Баяна, від княгині Єфросинії дізналася, подякувала їй за допомогу, попрощалася із княжичем — і сама Баяна наздогнала!

Велика була їхня радість!

Баян і мовить Василині:

— Он — яка ти тепер чарівниця стала: визволила мене!

— Та тебе князь Мстислав і без моєї допомоги б випустив, твої слова слухаючи!

— Не скажи! Коли хоча б кілька людей об’єднують свої зусилля заради праведної мети, то сила їхня незмірно зростає!

От бачиш, Василинко, виходить, що недаремно ми тут пісень співали, оповіді оповідали! Тепер є надія, що зуміли ми війні кровопролитній завадити і крихту доброти в душах відродити!

Ти нині й сама побачила те, як справжнє диво — в любові сердечній відкривається-зароджується! І — як в житті це диво через людей добра проявляється!

Той, хто в діяннях благих про себе забуває, для людей по Волі Божій мир і радість несе, — той справжнє диво творить!

… І пішли вони далі по Землі своїм шляхом. І всюди вони насіння любові в душах сіяли, про подвиги праведні розповідали, справи доброти творили!

* * *

На цьому — і казці нашій кінець.

А той, хто, читаючи або слухаючи, добрішим і мудрішим став, — той молодець!