---

Казка про маленького чарівника

Казку розповів Саркар

«Я ще не чарівник, я тільки вчуся, та любов дозволяє нам творити справжні дива.»

Євген Шварц — зі сценарію
до фільму «Попелюшка»

«Творити справжні дива здатне
тільки добре та любляче серце!»

Саркар

В ті часи, про які піде мова, жінки ще ходили в довгих сукнях, а чоловіки — в сюртуках і фраках. Люди їздили кіньми, ледь-ледь почали винаходити перші автомобілі і ще не винайшли літаки.

І, як завжди, були серед людей багаті та бідні, розумні й не дуже, добрі й такі, що забули про доброту.

І от, у найзвичайнісіньких батьків народився незвичайний хлопчик. Він мав здатність творити дива. Лиш помітили це не відразу.

Його тато був чудовим дитячим лікарем, а його мама прекрасно грала на фортепіано і проводила уроки музики.

Вони дуже довго мріяли про власних дітей — і от, нарешті, це сталося!

Коли мама майбутнього маленького чарівника дізналася, що матиме дитя, — вона відчула себе найщасливішою жінкою на світі!

Таємнича м’яка півпосмішка не сходила тепер з її обличчя, роблячи його іще прекраснішим! Вона вся світилася м’яким незримим світлом щастя!

Коли ж маленький чарівник з’явився на світ — того ж дня він, як вважала мати, здійснив своє перше диво.

Річ у тім, що в неї не з’явилося молока.

Вона, звісно ж, чимскоріш попросила свого чоловіка шукати годувальницю або хоча б купити молока.

А тим часом, щоб малюк не плакав, вона приклала його до грудей.

І от, маленький чарівник почав ссати. Він ніжно торкався губами сосків — і молоко з’явилося!

Можливо, декотрі скажуть, що жодного дива в цьому немає: бо так часто буває у багатьох…

Навіть його тато, коли прибіг додому з пляшечкою грудного молока для новонародженого сина і з адресами кількох жінок, що погодилися стати годувальницями для малюка, мовив ласкаво до дружини:

— Я ж казав, що так дуже часто буває на початку! А ти переймалася, кохана!

Але мама маленького чарівника вірила в те, що це було справжнє диво!

Втім, вона ще не знала, що її син дійсно стане справжнім чарівником!

Батьки назвали хлопчика Даніелем. І всі зазвичай кликали його просто Деном.

Дива виходили в нього ніби самі по собі. Коли він хотів зробити щось хороше — це ставалося тієї ж миті. Лиш поки що це були дуже маленькі дива. І він сам не знав, як вони в нього виходять. Але Денові дуже подобалося їх робити!

Наприклад, мама розбила своє улюблене горнятко і зажурилася. Щоб вона не сумувала, маленький чарівник склав три шматочки, на які розкололося горнятко, — і вони з’єдналися так, що навіть тріщинок та слідів не залишилось!

Батьки довго дивувалися таким дріб’язковим дивам, які час від часу творив їхній синочок.

Йому вдавалися й інші різноманітні маленькі дива. Наприклад, в кишенях у його друзів могли з’явитися — дивовижним чином! — цукерки чи кольорові олівці, а намальований метелик міг стати справжнім і злетіти з аркуша паперу…

Як правило, маленькі діти, друзі Дена, сприймали такі дива як звичайнісінькі явища. А от дорослі… гадали, що це — фокуси, якими Ден завойовував авторитет однолітків.

Та оскільки всі дива були добрими, ніхто з дорослих на нього не сердився.

Поруч із Деном завжди було радісно!

Він — ніби сонячним світлом — осяював простір своєю любов’ю! Тим, хто був поруч із ним, завжди було дуже добре в його любові: і дітям, і дорослим, і навіть звірятам і пташкам. Квіти — ніби ставали ще гарніші! Птахи — починали співати весняних пісень навіть восени, і завжди довірливо сідали йому на долоні, коли він пригощав їх крихтами хліба! Котики та собачки підходили й лащилися біля його ніг, вони мліли від блаженства і були неймовірно щасливі, якщо він їх гладив!

Ден сам ніколи не плакав і не журився. А як поруч комусь було сумно — він завжди вмів розвеселити.

Якщо ж його друзі сварилися між собою, то він неодмінно мирив їх. Спочатку Денові не спадало на думку, що він відрізняється від однолітків.

Ну… можливо, він тільки трішки помічав це … Наприклад, він дуже здивувався, коли збагнув, що не всі люди можуть легко розуміти, про що думають інші…

… Потім маленький чарівник зрозумів, що існує Великий Головний Чарівник, котрого люди ще іноді називають Богом. І маленькому чарівникові дуже захотілося стати хоч би трішки схожим на Нього.

Поступово Ден навчився завжди відчувати Його Присутність поруч із собою.

Якщо Ден дивився на небо — то бачив там добру Посмішку Великого Чарівника. Точніше буде сказати, що він її не бачив, але відчував, ніби Сам Великий Чудотворець посміхався йому усім небокраєм!

Сонячне світло — у сприйнятті Дена — завжди було сповнене Його Теплом, Ніжністю та Радістю.

А вночі зірки були ніби іскорками в Його величезних Очах. У них можна було розпізнавати казки про чудесні далекі світи…

І Погляд Великого Чарівника був завжди — такий ласкавий!

А ще Ден відчував Його Чарівні Руки. Вони — обіймали, підтримували, проймали тіло Дена, даруючи блаженство!

Ці Руки могли, до того ж, показувати, куди слід іти і що необхідно зробити.

І тепер, варто було Денові лиш подумати про Великого Чарівника — й одразу відчувалися Його Присутність і Любов!

Ден легко сприймав Поради й Настанови Великого Чарівника. Завдяки їм, він почав розуміти, що справжні дива покликані не лише дивувати й веселити, але що вони мають допомогти людям усвідомити дещо найважливіше в житті — і перемогти лихе в собі, навчитися чинити по-доброму.

І Ден почав намагатися допомагати людям довкола.

* * *

Один хлопчик, із тієї ж гімназії, що й Ден, тільки з наймолодшого класу, — сидів удома, покараний та замкнений батьками. Він мусив вивчити усі літери. Вони лежали перед ним, намальовані на картках. Але хлопчикові бридко було навіть дивитися на них!

Там, за вікном, — сяяло сонечко і грались його друзі! Проте… лиш він один з цілого класу ще не вивчив усіх літер! І йому поставили двійку! А багато хто з хлопчиків та дівчаток вже не лише літери знав, але й книжки навчився читати!

Ден попросив дозволу в батьків хлопчика допомогти йому — і вони дозволили: «Ти — найкращий учень у гімназії! І це так добре, що ти хочеш допомогти! Можливо, у тебе вийде. Бо він — за цілий навчальний рік навіть абетки не здолав!»

Коли Ден увійшов до кімнати покараного, той зустрів його із захопленням та подивом:

— Як тебе пустили до мене?

— Дуже легко! Я сказав, що допоможу тобі вивчити літери!

— Із цим упорається хіба що чарівник… Хотів би я, щоб сталося таке диво — і я зміг би вивчити ці бридкі літери й побігти надвір!

— Я тобі допоможу! Це — зовсім легко: навчитися читати! Літери — вони ж — чарівні і вміють творити дива!

Ден склав картки з літерами віялом, як карти, і запропонував:

— Обери будь-які три. І розклади їх.

… Трішки чарів… і обрані літери склались у слово «кіт». А в повітрі з’явилося сяюче зображення кота. Він був — немов живий! М’яко похитував пухнастим хвостом, потягався й нявчав!

Потім у такий самий спосіб хлопчики склали слово «пес». І веселий песик — застрибав і радісно загавкав!

Ненависне зазубрювання —змінилося веселою грою!

Ден пояснював, як літери, поставлені у різній послідовності, вміють складати слово чи навіть кілька слів, — і щоразу з’являлося чарівне рухоме зображення.

Того дня хлопчик вивчив усі літери й дізнався, які вони… чарівні! І йому стало дуже подобатись вчитися читати!

Відтоді, читаючи казки, він завжди бачив чарівні картинки, яких не бачили інші.

А як виріс, то став художником і малював картинки до казок і навіть до абетки — щоб усі діти полюбили читати!

* * *

Одного разу Ден побачив трьох братів, що стріляли з рогатки в молоду ворону. Вони вже пошкодили їй крильце. І вона тепер не могла він них полетіти, а тільки відстрибувала, долаючи біль…

Ден кинувся на допомогу і закрив собою пташину. Хлопці опустили рогатки.

— Що це ти заважаєш нам грати в полювання?! — обурився старший з братів.

— Ви пташці крило поранили! Їй же боляче! Невже ви не бачите?! Коли батько б’є вас ременем — вам же теж боляче! І ви кричите і просите «не треба!».

А зараз вона теж страждає, тільки зовсім ні за що! Вона ж нічим не завинила перед вами!

— Ти звідки про нашого батька дізнався? Хто розпатякав? — старший з братів стис кулаки, збираючись дати їм волю…

— Ти ж сам про це згадав. І Сем — теж! — Ден показав на молодшого з братів.

— Ти що, можеш знати, хто про що подумає? — забувши про гнів, здивувалися хлопці.

— Можу!

— Доведи!

— Подумайте: на що вам би хотілось, аби перетворилися ваші рогатки? І я відгадаю.

… За мить в руках у кожного хлопчика був льодяник на паличці, про який вони помріяли.

Вони так отетеріли від подиву, що не знали, що й сказати. А Ден посміхнувся і мовив:

— Це — дуже просто!

Коли ви зробите щось хороше — до вас прийде радість.

Якщо ж ви замислите або вчините щось лихе, то у ваших життях з’явиться місце для смутку та болю.

Не робіть більше рогаток, будь ласка!

Із цими словами Ден узяв пташку на руки і пішов додому. Ворона довірливо пригорнулася до нього.

Ден спробував зцілити її крило в той же спосіб, як знімав, проводячи долонями, головний біль своєї мами чи кого-небудь у гімназії. Втім… зцілити не вийшло. Біль минув, але крильце не відновилося.

— Певно, я ще багато-чого не знаю про цілительство… — сказав Ден. — Ми зараз підемо до мого тата, він — лікар. Ти — не бійся!

Скажи, а як ми будемо тебе називати?

— Краа-ра! — сказала ворона.

— Добре, Кларо! — посміхнувся Ден.

* * *

Тато Дена завжди був зайнятий своєю роботою, і в нього було дуже мало вільного часу. Коли він не відвідував хворих дітей, то вивчав книги про різні хвороби та способи їх лікування. Або ж — сам писав статті про ті методи, що відкрив у профілактиці та лікуванні дитячих недугів.

Ден намагався не турбувати його через дрібниці. Але він також знав, що тато завжди готовий допомогти й підтримати, коли це необхідно.

Він постукав до дверей кабінету.

— Заходь, синку!

— Тато, це — Клара! Вона потребує твоєї допомоги!

… Коли тато Дена закінчив перев’язку, Ден запитав:

— Можна, щоб Клара пожила у нас, доки не одужає?

— Я — не проти. Але треба ще й маминого дозволу запитати.

— Тат, маю до тебе ще прохання: батько Сема, Піта й Філа лупцює їх ременем — і дуже сильно… А вони від цього можуть стати боягузами й жорстокими до слабких. Ти міг би з ним поговорити?

— Он воно що… А я все не міг збагнути, коли їх лікував: як ці хлопці примудряються так один одного відлупцювати?…

Добре, я постараюся пояснити йому, якими наслідками може обернутися таке його «виховання».

— Дякую, тату! Піду знайомити Клару з мамою!

* * *

Мама Дена теж погодилася, щоб Клара оселилася в них удома.

… А Клара, навіть коли одужала, не захотіла покинути свою нову домівку.

Так молода ворона стала ще одним членом сім’ї. Дуже скоро вона навіть почала говорити слова людської мови.

Вона дуже допомагала Денові в його невеличких виступах, що він показував дітям та дорослим тепер досить часто. Вона з насолодою витягала з капелюха записки з побажаннями, приносила Денові різні предмети, хизувалася своїм умінням вимовляти слова мовою людей у потрібний момент і багато іншого. Вона стала загальною улюбленицею!

… Одного дня сім’я, як і зазвичай, зібралася на сніданок. Клара завжди снідала разом з усіма.

Потім, поки Ден був у гімназії, вона мала вільний час для того, щоб політати містом, поспілкуватися з іншими птахами.

Її свободи ніхто не обмежував, але спілкування з Деном було для неї цікавішим від усього іншого! Клара ж бо так багато навчилася від нього! Так, вона була розумна й талановита! А ще — дуже любила вчитися!

Часом Клара, отримавши свою порцію сніданку і насолодившись нею, могла попросити ще шматочок. Вороняча звичка робити запаси їжі — поки що була в ній сильна.

Часом же Клара кудись відлітала з отриманим частуванням і, вочевидь, з кимось ділилася.

Цього разу вона попросила у мами Дена велику канапку з сиром.

— Навіщо тобі так багато? Ти ж розтовстіти можеш — і тобі буде важко літати! — ласкаво пожартувала мама, простягаючи канапку.

— Трре-ба! — впевнено сказала Клара людською мовою.

Потім, зручно примостивши канапку в дзьобі, вона вилетіла в розчинене вікно.

Хвилин через десять Клара повернулася і попросила ще.

Цього разу здивувався вже й Ден. Він вирішив, що перед заняттями в гімназії встигне дізнатися, що ж це за така важлива справа у Клари.

Він поклав до своєї шкільної сумки пакунок із їжею, дбайливо зібраний мамою для обіду, і сказав, що хоче прогулятися до уроків.

Клара вже чекала на нього на гілці дерева над ґанком.

* * *

Клара летіла попереду і показувала шлях.

Незабаром вони опинилися поруч із покинутим складом з проваленим у багатьох місцях дахом.

Коли Ден увійшов, то побачив хлопчика приблизно одного з ним віку. Хлопчик спочатку злякався, та побачивши Клару, запитав:

— Це твоя ручна ворона?

— Так! Її звати Клара, а мене — Даніель, але всі зазвичай називають мене просто Деном.

— А мене звати Том. Знаєш, вона мені сьогодні дві канапки з сиром принесла! Я з нею хотів поділитись, а вона відмовилася. От я і зрозумів, що вона — ручна. Ти її як дресируєш?

— Вона — дуже розумна, сама всього вчиться! А мої прохання — вона виконувати любить!

— Так, каррр! Кла-ра сама!

— Ух-ти! Навіть говорити вміє!

… Даніель віддав Томові свій пакунок із їжею і обіцяв зайти після уроків.

… Вже майже ввечері Том розповів Денові свою історію:

Він був повним сиротою і жив у притулку. А два тижні тому він звідти втік і більше ні за що не хоче туди повертатися. Тому що новий директор притулку виявився дуже сердитим — і життя там стало нестерпним.

Він оповів, як спочатку радів отриманій свободі. Бо ж він оселився в цьому підвалі покинутого складу і влаштував тут своє власне житло!

Він з гордістю показав стіл, шафу і ліжко, змайстровані зі старих ящиків.

Але… красти чи просити милостиню йому не подобалося, тим більше, його могли знайти і знову запроторити до притулку. А саме цього Том якраз найбільше й боявся!

… Ден став приходити до Тома щодня після уроків.

Хлопчики швидко подружились, і Ден запропонував Томові оселитись у них вдома:

— Я гадаю, що мама й тато погодяться.

— Все ж, ти їх спочатку запитай: не хочу бути зайвим!…

… Ден пообіцяв поговорити з батьками. Та все сталося інакше…

* * *

… Була рання весна. Темна холодна вода під мостом несла крижини…

На мосту самотньо стояла жінка.

Ден одразу збагнув, що за думки були в неї. Вона почувалася нещасливою, нікому не потрібною — і хотіла закінчити це своє життя, кинувшись у річку.

Ден поспішив до неї й тихенько торкнувся її руки.

Вона здригнулася, бо вже розпрощалась із усім, що було тут, у цьому світі.

«Це — янгол Господній мене зупинив!» — подумала вона.

Очі цього незнайомого хлопчика так сяяли, ніби з них лилося світло…

— Чого тобі, хлопчику?

— Мені треба сказати Вам дуже важливі слова. Точніше — попросити про допомогу!

— Тобі потрібна моя допомога?

— Так. Точніше, не зовсім мені, а моєму другові! Ходімо зі мною, пані, по дорозі я Вам усе розповім!

Ден узяв незнайомку за руку. Від цього дотику — таке тепло потекло по її руці!… І здалось їй, що це тепло влилося прямісінько в серце…

Вона мало не заплакала від щастя, яке її огорнуло, — після пережитих хвилин цілковитого розпачу…

Ден намагався вдавати, що не помічає її хвилювання і тільки ще міцніше стискав долонькою її руку. Він став розповідати про Тома:

— Розумієте, пані, він — сирота. Жив у притулку. А тепер він утік звідти. І не хоче повертатися: йому там було дуже погано! Том захотів назавжди втекти з того сірого світу, де він — самотній, нещасливий і нікому не потрібний, нікому не любий. Він сказав мені, що хоче втекти далеко-далеко, лиш не знає, куди саме…

— Я теж хотіла втекти…

— Так, пані, саме тому Ви — здатні його зрозуміти! А можливо, Ви зможете його полюбити! А він — полюбить Вас!

Ви можете зробити світ для нього сповненим щастям! А, роблячи це для нього, — і сама станете щасливою!

Тому що, саме там, де зимно, є сенс розпалити вогонь — і стане тепло! І там, де немає доброти й любові, — слід почати робити добро і дарувати любов!

Ви ж розумієте, пані?

— Так. Але що, як у мене не вийде? Що, як я йому не сподобаюсь?

— Хоча б спробуємо!

Вам же зараз — краще, ніж було зовсім недавно на мосту! Правда?

… Вони прийшли до підвалу, де жив Том.

— Зачекайте хвильку тут. Я маю його попередити, — промовив Ден і пішов усередину.

— Послухай, Томе, є одна жінка, я зустрів її на мосту. Вона така ж самотня, як і ти. Вона теж хотіла піти…, розумієш? Навіть назовсім хотіла піти звідси, вона хотіла померти… Ти міг би допомогти їй! Мої батьки погодилися взяти тебе до нас, але ти потрібніший цій жінці: їй дуже потрібен син!

— Вона — бідна, хворіє? Так я можу працювати! В притулку нас навчили… Я дбатиму про неї!

Ці слова почула жінка, якій чекати далі було вже не сила. Вона промовила крізь сльози:

— Я теж дбатиму про тебе, мій хлопчику! Я постараюся бути хорошою мамою! У мене великий дім…

Ти мені вибачиш, як щось не виходитиме в мене так, як ти хочеш?

* * *

Того дня Ден був особливо щасливий від того, що вдалося зробити! І Головний Чарівник заговорив із ним:

— Ти — молодець, Мій хлопчику! Ти зрозумів сьогодні дещо дуже важливе! Ти можеш допомагати душам віднаходити щастя, любов та мудрість — поєднуючи їх так, щоб вони самі починали творити добро одне для одного!

Душі — від такого поєднання в емоціях любові — віднаходять щастя!

А найголовніше диво відбуватиметься, коли ти зможеш поєднувати їх зі Мною!

Людина, що любить Бога і починає відчувати Мою взаємну Любов, пізнає найвище щастя, і воно — прекрасніше від багатьох чудес!

… Коли Ден повернувся додому, мама запитала із подивом:

— А де ж Том? Я вже й кімнату для нього приготувала. І стіл накрила до обіду…

Ден розповів, як усе вийшло. Мама Дена промовила:

— Я радію, що все так добре для нього склалося! Тільки мені трохи сумно — що я не змогла допомогти…

А ти — став таким дорослим, синку!

— Я от про що подумав, мамо: в тому притулку ще багато дітей і живеться їм не надто добре. Ми не зможемо взяти їх усіх до себе. Але от якби ти стала навчати там музики й співу, — то можна було б згодом влаштовувати в місті концерти. І тоді багато хто з дітей знайшов би своїх прийомних батьків!

— Але ж як ти добре придумав, Даніелю!

… Мама Даніеля так і зробила. І невдовзі багато що змінилося в тому притулку. Навіть директор, захоплений новою вчителькою, подобрішав. А на музичних виступах траплялися ті самі чарівні зустрічі, про які мріяв Ден.

* * *

Одного дня тато покликав Дена до свого кабінету для важливої розмови:

— Маю до тебе прохання, синку. До нашого міста переїхала сім’я із хворою дівчинкою.

Після нещасного випадку чотири роки тому вона зовсім не може ходити. Є можливість зробити складну операцію, але дівчинка така слабка, що не перенесе її.

Я поки що не знаю, як їй допомогти… Сумнішої пацієнтки у мене ще ніколи не було…

Якби ти з нею подружився, то, можливо, і моє лікування стало б успішнішим…

— У неї немає ніг?

— Є, але вона їх геть не відчуває і не може ними ворушити.

Була травма хребта… Втім, це — вже медицина… А от якби ти з нею подружився і навчив її хоча б трішечки радіти… Її звати Еліза. Вона любить читати книжки з картинками.

Наступного дня Ден вибрав свою найгарнішу книжку казок з картинками — і пішов у гості.

Було літо, стояла чудова погода.

Ден подзвонив у браму оточеного глухим цегляним муром дому. Йому відчинив брамник і, дізнавшись про мету візиту маленького відвідувача, провів його через сад із високими деревами й ошатними квітниками — до великого красивого дому.

Назустріч вийшла господиня, мама Елізи.

— Мене звати Даніель. Я — син дитячого лікаря, котрий лікує Вашу дочку Елізу. Я прийшов із нею погратися! — відрекомендувався Ден.

— Дуже приємно, Даніелю! Але, на жаль, ми нікого до неї не пускаємо. Вона дуже чутлива дівчинка і дуже тяжко хвора. Після того, як побачить здорових діток, — вона іноді кілька днів поспіль плаче або мовчить… Ми намагаємось оберігати її від таких потрясінь.

Навіть за іграшками чи сукнями вона ні за що не хоче вибратися до міста у спеціальному візку на колесах. Вона соромиться, що не така, як усі інші діти, і не може так само бігати й гратися.

Ми тому сюди й переїхали, купили цей дім із садом. Та навіть у саду, де її ніхто не може бачити, Еліза рідко хоче погуляти.

Ми просто відчиняємо вікна, щоб вона хоч подихала свіжим повітрям і помилувалася цими прекрасними деревами.

— Ну тоді — подаруйте їй цю книжку! — Ден простяг свій подарунок.

— Дякую! Еліза дуже зрадіє! Вона любить читати! І малюнки — такі розкішні! Ти — дуже добрий хлопчик! Може, хочеш чаю з тістечками?

— Ні, дякую! До побачення!

… Брамник провів Дена до залізних воріт, які зачинилися за ним із гучним і неприємним звуком…

Цілий вечір Ден роздумував, як бути далі:

«Цей красивий дім — ніби в’язниця… Але що ж мені робити і як допомогти Елізі, коли мене до неї навіть не пускають? А що б я сам робив, якби зовсім не міг ходити?»

Цілісінький вечір Ден намагався придумати вихід із цієї ситуації.

Аж раптом у розчинене вікно його кімнати влетіла Клара. Вона покружляла по кімнаті Дена і всілася напроти хлопчика, хитро й загадково на нього поглядаючи.

«А чом би мені не спробувати навчитися літати?» — милуючись Кларою, подумав Ден.

Клара настовбурчила пір’ячко на шиї та голові, зворушливо схилила голівку й вагомо промовила: «Прррекрррасно! Каррррр!»

— Підтримуєш? — посміхнувся Ден.

… Перші спроби Дена злетіти так, як це робила Клара, були безуспішні.

Але в ньому збереглася впевненість, що він може навчитися літати.

… Цілу ніч Денові снилося, як він літає. Уві сні це було так просто: певне зусилля — і невагоме тіло вже у повітрі! Навіть не треба махати руками! А всього лише намір злетіти, пришвидшитись, повернути — і все виходить!

Ден прокинувся ще до світанку і зумів наяву повторити все те, що йому наснилося. Він — зміг літати! Оце було відкриття! Виявилося, що це — так просто!

* * *

Вранці Ден і Клара вирушили до дому, де мешкала Еліза. Ден ішов пішки, щоб не бентежити перехожих, але відчуття радості від польоту переповнювало його. А Клара летіла, то випереджаючи, то повертаючись назад.

Коли вони опинилися біля дому, Ден сказав:

— Нам потрібно дізнатися, де кімната Елізи.

… Клара облетіла весь дім, зазираючи до вікон, і вмостилася на підвіконні одного розчиненого вікна. Неголосним і ласкавим гортанним окликом вона сповістила Дена, що — знайшла!

… Еліза напівлежала в постелі з розкритою книжкою в руках. Це була та сама книжка, що їй учора принесла мама.

Книжка була дуже гарна, і казки в ній — такі добрі та чарівні, що Еліза забула про все, занурившись у світ казкових героїв.

Як же добре було там! Там — усі труднощі можна було подолати! Й усі пригоди героїв закінчувалися щасливо!

Та от Еліза перегорнула останню сторінку. Книжка скінчилася… «От би назавжди залишитися в тому чарівному світі!» — подумала Еліза. Цієї миті на підвіконня відчиненого вікна сіла ворона й промовила до когось назовні: «Кааааар!»

Потім вона повернулася до Елізи й теж сказала: «Кар-кар! Клар-ра!» Так вона привіталася і відрекомендувалась.

«Оце — диво!» — подумала Еліза.

Дива ж тривали: слідом за Кларою на підвіконні з’явився хлопчик, піднявшись туди по повітрю.

— Доброго дня, Елізо! Мене звати Ден, я — син лікаря. А це — моя подруга Клара, — він показав на ворону. — Чи можна увійти?

— Ви вже увійшли… — розгублено промовила Еліза і навіть щипнула себе за руку, щоб упевнитись, що не спить.

Потім, згадавши про ввічливість, додала:

— Це Ви мені подарували книжку? Дуже цікава! Дякую!

… Ден весело вмостився на підвіконні:

— Можна ми будемо тепер «на ти» і станемо друзями?

— Але я — не така, як усі діти… Я — хвора… Я не можу ходити… Тобі буде нецікаво…

— Я — теж не такий, як усі діти! Я — чарівник, хоч іще не дуже багато вмію. Але, думаю, ми зможемо подружитися!

— А ти можеш мене вилікувати?

— Не знаю. Лікувати — це у мене поки що не дуже виходить. Але я хочу спробувати. І ще — мій тато теж дуже хоче тебе вилікувати!

Тільки от, ані він, ані я — не зможемо цього зробити без твоєї допомоги і без допомоги Найголовнішого Чарівника.

— А Найголовніший Чарівник — Хто Він?

— Бог, Котрий усе тут створив: і нас із тобою, і дерева, і моря, і квіти, і гори, і сонце, і зірки — все-все!

— Так, я щодня молюся… Втім, це не допомагає… Він не чує, напевно… Або ж… я не заслуговую на Його відповідь…

— Цього не може бути! Він — усе чує та розуміє! Він — відповідає усім! Це нам потрібно вчитися розуміти Його відповіді!

Хіба ти не знаєш, Елізо, що Він — Найголовніший Чудотворець?

Хіба ти ніколи не відчувала Його Погляду, Дотику Його Чарівних Рук?

Невже ти ніколи не відчувала Його Подиху, який овіває прохолодою у спеку чи зігріває теплом у холоднечу?

Невже ти ніколи не відчувала Його Батьківської Турботи?

Він може насварити за помилки й допомогти зрозуміти, як їх виправити! І в Нього можна вчитися — завжди й усього!

А у разі небезпеки чи біди Він завжди стоїть просто у тебе за спиною і говорить: «Нічого не бійся! Я — з тобою!»

Невже ти цього ніколи не відчувала?

— Ні, ніколи… — печально і дещо сердито буркнула Еліза… І раптом — її огорнула Хвиля Світла!

— Ой!… Я згадала!… Я бачила Його, коли… Словом, тоді, коли все це зі мною сталося… Він сказав, що мої батьки помруть від горя, якщо я не повернуся до життя в тілі. Він щось іще сказав, але я не змогла потім згадати, що саме!

Виходить, те, що ти сказав, — правда! Як чудово! Як же я могла це забути?!

А ти… Які дива ти ще вмієш робити?

— Я тільки вчуся у Нього. Поки що.

— Ти — вчишся у Бога? Ти можеш говорити з Богом? Ти можеш Його попросити — і він тебе почує, тобі відповість?

— Звичайно! І ти це можеш!

Ми ж усі — Його діти! І Він наділив нас дивовижними можливостями! Ми можемо навчитися ними користуватись! І ще — ми можемо допомагати одне одному вчитися!

— Я — нікому нічим допомогти не зможу… І мені — теж ніхто не може…

— Але ти — вже допомогла мені! Ти навчила мене літати!

— Я?! Літати?!

— Так! Я вчора увесь вечір думав, як би я жив, якби не міг ходити. І от, навчився — завдяки тобі та Кларі!

— Покажи!

… Ден завис над підлогою кімнати. Потім пролетів трішки й зупинився поруч із ліжком Елізи.

— А мені — можна так?

— Давай спробуємо!

… Але Елізі не вдалося злетіти, хоча вона цього дуже хотіла…

— Ніколи нічого мені не вдається, — сумно зітхнула вона.

— Не можна так говорити! Ти гадаєш, що мені все завжди відразу вдається? Ми тут — якраз для того, аби вчитися!

… Клара підлетіла, вмостилася на бильці ліжка і приєдналась до бесіди: «Кар-кар, кар-кар, кар-кар, рра-аз, рра-аз, і ще рра-аз!…»

— Вона щось мені сказала?

— Так, вона пояснила, що ми вчимося усього поступово. Навіть пташиним дітям доводиться саме вчитися літати, хоча вони й мають крила.

— А можна я її погладжу? — запитала Еліза.

— Кааарррр! — промуркотіла Клара, підлетівши поближче до Елізи і дозволяючи дівчинці погладити їй горлечко.

* * *

Тепер Ден майже щодня приходив до Елізи. Її батьки, котрим вона розповіла про Дена, бачили, як перемінилася дочка, тож вельми раділи їхній дружбі.

Одного разу Ден сказав:

— Елізо, я так стараюся придумати, як тебе вилікувати… Але… Дуже багато в цьому залежить від тебе самої!

Я знаю, що маю навчити тебе світити й посміхатися духовним серцем. Коли в серці розквітає, як чарівна квітка, любов — тоді Бог оселяється і радіє у ньому.

Він — посміхається з такого серця іншим істотам!

Тоді й ти посміхаєшся і радієш — разом із Ним! Бо ти починаєш жити — в серці своєму — разом із Ним!

Це — дивовижне відчуття, коли ти і Бог — разом! Давай спробуємо:

Уявімо, що в кожного з нас у грудях сяє маленьке сонечко. І його промені можуть торкатися всього — ніжно-ніжно!…

— Як у тебе?

— Чудово, що ти вмієш це бачити! Значить, у тебе вийде!

… І справді, Еліза змогла відчути любов і тепло цього сонечка всередині себе — і її заповнила Хвиля Його Щастя і Радості.

— Як чудово!

— А тепер спробуй освітити так усіх довкола: посвіти на Клару, на мене, на маму, на тата.

— Але ж тут немає мами й тата!

— Це — неважливо: промені такого сонечка шлють любов на будь-яку відстань!

… Еліза стала пробувати — і в неї вийшло!

— Я нещодавно зрозумів, що, скільки б я не робив чудес для інших, справжні дива починаються лише тоді, коли кожен розкриває цю здатність дарувати любов — у собі.

Це — як отримувати і дарувати подарунки. Отримувати подарунки приємно, але ж дарувати подарунки — ще приємніше!

— А я нікому не дарую подарунків уже дуже давно…

— Ми повинні це виправити! Ось, що я придумав: давай відсвяткуємо твій день народження! Ти даруватимеш подарунки своїм гостям, посміхатимешся і світитимеш усім — сонечком зі свого духовного серця!

А ці твої іграшки — їх же можна роздарувати?

— Але ж день народження у мене вже був три місяці тому…

— То був не справжній день народження! То був просто звичайний день десять років відтоді, як ти з’явилася на світ у цьому тілі!

А ми влаштуємо справжнє свято на честь того, що ти повернулася до життя, до радості!

Ти будеш дарувати подарунки й робити щасливими — інших!

— Чудово! Я згодна! Але кого ж ми покличем у гості? Я тут нікого не знаю, крім тебе!

— Ми покличемо дітей з бідних родин, у яких вже дуже давно не було свят. Ти ж готова подарувати їм свої іграшки? Тобі не буде шкода їх віддати?

— Так!

— От і чудесно!

Я поговорю з твоїми батьками, і ти — теж! Ми все організуємо!

* * *

Ден не став зволікати з розмовою і того ж дня звернувся до батьків Елізи:

— Ви б могли на цьому святі подарувати Елізі коня? Справжнього!

Я навчу Елізу їздити верхи! Я сидітиму позаду неї і буду її підтримувати! Я буду дуже обережний — і вона зможе так багато всього цікавого побачити, дізнатися!

… Батьків здивувала така пропозиція:

— Ні, це дуже небезпечно, Даніелю!… А що, як це нашкодить при її хворобі?

— Це допоможе її вилікувати! Ви можете запитати про це мого тата!

— Ну добре, ми подумаємо!

— Тільки не кажіть їй наперед: нехай це буде сюрприз! — попросив Ден так, ніби вони вже погодилися.

Батьки Елізи вагалися недовго. За час дружби з Деном їхня дочка так змінилася, що вони наважилися ризикнути.

Вони запитали лікаря, батька Дена, — і той підтвердив, що це має піти дівчинці на користь.

… І от свято почалося.

Спершу запрошені на свято діти дещо соромилися незнайомої обстановки і того, що Еліза не може ходити.

Але Ден швидко усіх розвеселив, показуючи чарівні фокуси, відгадуючи бажання і слова, що задумували діти. А Клара так старанно йому допомагала, що від незручності й збентеження у дітлахів невдовзі не лишилося й сліду.

Потім був чай із тортом і тістечками.

Після чого Еліза запропонувала всім вибрати собі у подарунок іграшку, яка найбільше сподобалась.

Втім, одна дівчинка вибрала не ляльку, а книжку: ту, що подарував Елізі Ден.

— Можна мені це?

… Еліза трішки завагалась: ця книжка була їй такою дорогою! Та потім вона розквітла ніжною сердечною посмішкою і промовила:

— Звісно! Бери!

— Цей подарунок вийшов у тебе — найкращим! — шепнув на вухо Елізі Ден.

Потім батько Елізи підхопив дочку на руки, і всі рушили до саду. Там уже чекав білий коник — подарунок Елізі.

Всі по черзі каталися на його спині.

Ден вів коника за вуздечку, а дітлахи — так раділи!

А найбільше від усіх раділа Еліза — тепер вона зможе всюди гуляти разом із Деном!

Увечері її батьки стояли обійнявшись. Мама Елізи змахувала з очей сльози щастя. Вони вже чотири роки не бачили своєї дочки такою щасливою!

* * *

З того дня життя Елізи дуже сильно змінилося. Ден вчив її їздити верхи.

З кожним разом вони від’їжджали все далі. Вони сиділи на коні удвох: Еліза — попереду, а Ден ззаду ледь притримував.

Еліза побачила і ліс, і річку, і два озера, що були недалеко від міста.

Вона зміцніла, засмагла, навчилася радіти сонячним променям і пташиним трелям, красі ранку та спокою вечора.

Батько Дена домовився про операцію для дівчинки. Її здоров’я відчутно поліпшилось, і тепер все мало пройти добре.

… Напередодні від’їзду до клініки на операцію Ден та Еліза вирушили на прогулянку.

Клара, як завжди, супроводжувала дітей і летіла попереду.

Вони виїхали на галявину, де квітли ромашки та дзвіночки.

— Зірви мені таких квітів! — попросила Еліза.

— Ні, Елізо! У кожного з них — лиш одна ніжка, що поєднує з життєдайним корінцем. І я не хочу зривати їх: бо тоді їм доведеться помирати…

… Еліза почервоніла від сорому:

— Я не подумала про це… Пробач мені! Я бачила й читала, як дарують квіти, і думала, що це — добре…

— Так, багато хто так думає… Але ж для того, щоб подарувати, — їх не потрібно зривати!

На жаль, коли люди здорові, заможні і в них самих у житті все благополучно, — вони перестають відчувати біди інших, перестають сприймати біль інших істот…

Вони кидають жебракам маленьку мідну монетку дорогою до церкви — і гадають, що зробили цим добру справу…

І живуть собі далі, не замислюючись, що добро, яке кожна людина може привнести у світ, — набагато більше від тієї мідної монетки!

Елізо, ти ж ніколи не будеш такою, коли видужаєш і всі біди й труднощі залишаться далеко-далеко позаду в минулому? Правда ж?

— Я постараюся, Дене!

Послухай, мені наснилося сьогодні, що ми з тобою літаємо… Можливо, це — тому, що я помру під час операції?

— Як ти можеш так говорити? Ти ж уже навчилася бути сміливою! Давай руку! Зараз ми полетимо разом!

… І Денові — вдалося! Йому вистачило сил, щоб вони змогли піднятись удвох! Вони злетіли й ширяли над проліском, над деревами, над озером…

… Потім вони повільно поверталися додому, усвідомлюючи, що Великий Чарівник, Який подарував їм диво цього дня, — завжди поруч! І — що разом із Ним — під силу будь-які дива!

* * *

От і все, на цьому ми завершимо нашу історію про маленького чарівника. Елізі зробили операцію, після якої вона знову змогла ходити і повністю видужала!

Коли ж вони обоє подорослішали, то Еліза стала Денові дружиною і його помічницею у дивовижних чарівних виставах, з якими вони їздили по всьому світу. Адже Ден не припиняв учитися — і став справжнім Чарівником!

І любов завжди допомагала їм творити справжні Великі Божественні Дива і навчати цього інших достойних!