---

Притча про Храм

Був невеликий монастир у провінційному місті. В тому монастирі жив старець на ім’я Зосима.

І розголос про того старця навіть до столиці дійшов. Тому цей старець відомий став, що чудеса Божественні супроводжували багато діянь і слів його, а поради, що він давав, людям велику користь приносили.

І от раз настоятелеві монастиря архімандриту Ігнатію доставили повідомлення, що їде у їхній монастир до старця — міністр. Та не просто міністр, а людина, до государя наближена!

Настоятель до себе прикликав Зосиму й повідомляє:

— Завтра до тебе міністр прибуде, ти вже там… постарайся, Зосимо! Добре б, щоб він на храм новий монастиреві гроші пожертвував, а не дріб’язком яким відбувся!

Старець Зосима голову похилив і мовить тихо:

— Ти, Ігнатію, навіщо слова такі говориш, думки такі тримаєш? Ми ще не знаємо, чи зумієм допомогти тому чоловікові, — а ти вже й віддяки від нього шукаєш…

Ігнатій, не звиклий до того, що хтось сміє зробити йому зауваження, відказав суворо:

— Що це ти, Зосимо, — вчити мене надумав? Це так ти про благо монастиря дбаєш?! Славу собі чудотворця-безсрібника набути хочеш? А те, як, мов жебрак, до обителі цієї прийшов, — те забув? Як тебе тут, заради нашої дружби колишньої, прийняли й приголубили — не пам’ятаєш? А що живеш нині не за статутом суворим, з мого, між іншим, дозволу, — не розумієш?

— Не забув я, Ігнатію! І дружбу нашу не забув! І добро твоє все пам’ятаю! Я завжди все добро пам’ятаю, а все зле й погане забуваю — ніби й не було цього…

— А якщо пам’ятаєш, то й віддячити міг би! І мені, й обителі, що тебе прийняла!

Знаю я, як ти чиниш та мислиш! Ти б усе майно монастирське роздав — якби тобі владу дати! Он — лікарню на пожертви яку відбудували! А храму нового — й донині немає!

А це, Зосимо, — може, мрія усього мого життя: щоб після мого управління монастирем тут храм новий лишився, на славу Божу зведений! Не молоді ми вже з тобою, подумати слід: що після себе на Землі залишимо?!

— Не зможу я про це просити… Сам скажеш опісля, якщо складеться все… Пообідати покличеш — і скажеш, про що мрія твоя. Піду я… — ще тихіше, майже пошепки, промовив Зосима.

Він похилив голову, ніби від сорому, і вже хотів було попрямувати до виходу.

— Ти хоч обіцяй, що з міністром постараєшся! — вже зовсім не грізно вимовив настоятель.

— Пробач ти мені, Ігнатію! Нічого не можу обіцяти! Від чоловіка того й від Бога — залежати все буде… А ти і я — всього лише слуги Його, лише знаряддя Його Милості…

* * *

Наступного дня в монастирі метушня почалася, тому що ніколи ще гість такого рангу не приїздив.

І от до старця Зосими прибігає чернець і повідомляє, що прибув міністр.

А Зосима говорить:

— Почекати йому треба. Нехай посидить у тій кімнаті, де всі чекають. Раніше за нього — інших людей Бог привів, я їх спершу вислухаю.

— Та ти що, Зосимо?! Розум втратив, чи що?! Це ж — міністр! Як можна, щоб він чекав?! Тебе ж іще вчора попереджали, що він прибуде!...

— А міністр — він що — не людина? А щό є — людина? Душа, що перед Богом живе, в тіло зодягнута… А те, які тому тілу чини присвоєно, — те Богові не цікаво! У Нього для людей інші відзнаки є! Так що — нехай своєї черги почекає.

— Та як йому сказати таке?! Ось ти, Зосимо, йди — і сам кажи!

— Так я вже й сказав, — посміхнувся Зосима…

І справді, в цей час перед розчиненими дверима вже стояв сам міністр у супроводі ще одного ченця. Міністр чув слова старця, котрий навмисне говорив підкреслено голосно…

І неочікувано для всіх міністр уклонився старцеві Зосимі й спокійно погодився:

— Так, я почекаю… У Бога на тім світі з людей по-іншому спитають, ніж в миру… Покажіть мені, де почекати.

Старець Зосима спокійно приготувався вислуховувати своїх відвідувачів. А міністра провели до кімнати, де чекали на прийом прибулі до монастиря люди.

* * *

Міністр був високого зросту, крупної тілобудови, років п’ятдесяти чи трохи більше. Волосся його вже торкнула сивина. Він був у чорному сурдуті, а не в мундирі. Видно було, що він готувався до цього приїзду заздалегідь, багато продумав…

Коли чернець, що його супроводжував, почав говорити, мовляв, зараз докладуть настоятелеві і зроблять так, що негайно прийме його старець, міністр спокійно заперечив:

— Не треба! Нехай він свою справу робить! Ви його не турбуйте, я почекаю. Скільки до мене народу на прийом щодня в чергах мордується!... От і я сам тепер опинився в черзі — за Божою милістю!

Він опустив своє велике тіло на лавку біля маленької сухенької бабці років вісімдесяти…

Вона швидко-швидко в’язала шкарпетку, орудуючи спицями, і при цьому на рукоділля своє взагалі не дивилася, а ласкаво говорила втішні слова своїй сусідці, що хусткою втирала сльози:

— Ну от, казала ж я, що не виженуть нас! Бог же — Він — є! І старець усіх прибулих прийме!

Міністр був людиною не глупою і здогадався, що всіх відвідувачів хотіли вигнати, щоб його одного старець вислуховував.

Він із цікавістю оглянув бабцю.

Та в свою чергу теж звернула на нього свою увагу:

— Ти, добрий чоловіче, не турбуйся, я тебе не затримаю зовсім, я миттю впораюся! Мені вже раніше допоміг старець, я тепер тільки шкарпеточки й рукавички йому віднесу, нехай він їх людям хорошим подарує!

Вона показала на полотняну торбину, в якій охайно були складені її вироби: маленькі — для діток і великі — для дорослих.

— А хочеш, я й тобі, добрий чоловіче, шкарпеточки подарую? Теплі! Одягнеш на ніч — і як у Христа за пазухою спати будеш!

З цими словами бабця витягла з торби пару вовняних шкарпеток і простягла їх міністрові.

Він узяв шкарпетки ледь затремтілою рукою…

— Давай я їх в тебе куплю, тобі ж гроші не будуть зайві, — вимовив він, простягаючи бабці крупну купюру.

— Та ти що?! Це ж — монастир, а не базар! Так от — і прийми на здоров’я!

Вони помовчали…

— А скажи, в чому тобі старець допоміг, якщо не секрет? — запитав міністр бабцю.

— Та багато бід на мою долю випало… Всю сім’ю Господь забрав, а мене, стару, одну залишив. От сиділа я біля могилок рідних, та плакати вже сил не було, почорніла від горя вся… Не знала, як просити, щоб і мене призвав Господь до Себе… І жити можливості немає: і немає, на що, і немає, задля чого! А смерть — не приходить!

А тут паломниця одна зглянулась — і мене до старця привела.

І навчив він мене тому, як в радості з Богом жити! І — щоб рідні мої на тім світі не журилися, на мої сльози дивлячись! І ще порадив він мені кізоньку завести, Марусеньку мою! Отак поки й живемо. Вона мені — годувальниця і поїльниця! І за грибами, і за ягодами разом ходимо, і трави цілющі з нею збираю. А взимку — вовну її пряду. І от плету шкарпеточки та рукавички — і для діток, і для дорослих. Для всіх — ніби для рідних своїх!...

А минулого разу натякнув мені старець, що, видно, недовго вже мені залишилося чекати: невдовзі відійду, слава Тобі, Господи! От і поспішаю віддати те, що наплела: зима ж бо вже скоро! А кізоньку мою сусіди взяти обіцяли, не пропаде Марусенька!...

Ой! Моя вже черга, заговорила я тебе, добрий чоловіче, ти вже пробач!...

Бабця скоріш підхопила своє плетиво й торбину — і поспішила йти до старця.

* * *

Дійшла черга й до міністра.

Старець Зосима привітав його ласкаво:

— Ну заходь, Олексію! Молодець, що своєї черги спокійно чекав! Це тобі допомогло вже!

Тепер розкажи, в чому страх твій.

— Та дурниця одна! Говорити соромно! Проте не можу позбутися ніяк від цього страху…

Наворожила мені одна ворожка, що чекає на мене смерть від руки убивці — революціонера-терориста…

І я тепер в кожному незнайомці підозрюю, що він і є мій убивця, що він — цієї ж миті — пістолет витягне й вистрілить у мене! Чи в руках у кого згорток підозрілий побачу — й відразу думаю: бомба! Охорону подвоїв! З дому став боятися виходити! Спати не можу: жахіття сняться!...

І сповідався вже, і причащався, і дім освятити просив… І до лікарів ходив, снодійне п’ю… А все — так само!

Розумом усвідомлюю, що дурниця це, що від долі своєї не втекти! І знаю, що смерть із кожною людиною статися будь-якої миті може, що на все — Божа Воля!

Але й змучив мене цей страх! Як у пеклі живу!... Допоможи! Не знаю, як мені бути!...

Цієї миті старець раптом рвучко піднявся — і кинув у міністра щось кругле… Він поцілив точно в груди…

Міністр, непритомніючи від страху, тяжко завалився на лавку…

… Він побачив своє тіло згори… А по підлозі повільно котився якийсь предмет, яким кинув у нього старець…

А довкола було Живе Світло — ласкаве, ніжне! І дозволено було Олексієві увійти до цього Світла… І стало йому — так добре, що й передати неможливо! А потім відчув він, що ніби тягне його назад з цього Світла щось сіре, немов важкий тягар. І побачив він, щό є цей тягар, що у Світлі залишитися не дозволяє… І — все життя своє він побачив: і вчинки свої перед Лицем Бога значимі, і те, що хорошого вже зміг і ще зможе він зробити…

… Коли міністр знову відчув себе в тілі, старець Зосима стояв поруч і простягав йому кухлик з водою:

— Ти попий, Олексію!

Міністр пив воду маленькими ковтками, повільно усвідомлюючи те, що з ним відбулося.

Старець сів поруч.

Слова були не потрібні. Розуміння — немов проростало в душу.

Вони так довго сиділи, занурені в тишу, в котрій Божа Присутність — явна. В тиші тій розуміння приходить без допомоги слів.

— От вже й не буде в тебе більше страху марного, глупого — тому що смерть свою ти пізнав уже. І того, що Бог тобі показав, — не забувай за суєтою мирською! Якщо зумієш виправити лихе в собі та здійснити благе, поки що тобою не здійснене, — то не даремно проживеш строк, що тобі на Землі відміряно! — неквапом, після довгого мовчання вимовив Зосима.

— Скажи, старче, а чим це ти в мене замість бомби кинув?

— Та це бабця Матрьона тут свій клубочок ниток вовняних забула, так він ось і згодився! — ласкаво посміхнувся Зосима.

… Міністра провели на обід до архімандрита Ігнатія. А до старця знову стали заходити інші відвідувачі…

* * *

І насправді, міністр той багато хорошого став намагатися здійснювати.

І прохання архімандрита Ігнатія він виконав: на будівництво храму нового в монастирі гроші чималі надіслав.

… Одного разу, дивлячись на те, як просувається будівництво, послушник Миколай, учень старця Зосими, запитав його:

— А ти б сам — на що ті гроші витратив би, якщо б тобі їх віддали?

— Не моя справа — це вирішувати! От для настоятеля нашого цей храм — радість велика! Для ченців багатьох — теж радість! Для прихожан — це теж має значення…

Старець посміхнувся:

— Правий був Ігнатій: з мене б ніколи хороший настоятель монастиря не вийшов! Я б, напевно, Аксенії, що тебе колись прийняла й до мене направила, ті гроші віддав. Вона б сиротинець відкрила, та притулок тимчасовий створила для людей, що у важке становище потрапили. Вміє вона людей розрізняти! І через ставлення до людини уважне — допомогу їй вміє надавати.

Адже не тільки через земні храми людина до Бога наближатися має! Божу Присутність — всюди відчути можна! Божу Волю — людині всюди здійснювати добре б!

Задача душі, що на Землі живе, — звести всередині себе Храм! Храм — для Бога Живого!

Храм цей — з серця духовного, любові сповненого, сотворюється! І живе тоді Бог — в душі тієї людини! І стає та людина тоді — невіддільною від Бога! Стає така душа — Божою душею! Такі душі — і є покликані до Життя Вічного!

А ті, хто за життя свого земного не шукають Бога, — ті й після смерті не знайдуть Його!... Отже, даремно вони жили: не про те дбали, не те робили…

— І що — взагалі марним, значить, було їхнє існування на Землі?

— Нічого марного Бог не створює. Все має і користь, і призначення. Це стосується життя кожної людини: так само й серед тварин, і дерев, і трав та колосся. Тільки — різне в кожного створіння призначення. І користь для Бога від їхніх земних життів — теж різна.

А для людей важливо, щоб вони про призначення життів своїх розуміння осмислене мали!

Люди ж — вони є не тварини безсловесні, що, хоч і мають призначення своє, та самі розуміти його не можуть: тобто, те, яку користь життям своїм вони приносити мають…

Але люди — призначення життів своїх розуміти б могли!...

От дивися — тобі приклад:

Бачиш тих людей, що новий храм в монастирі нашому будують?

Серед них є ті, що мислять всього лише так про працю свою — що каміння вони носять.

Є і такі, котрі думають, що тý працю вони виконують, за яку їм гроші платять. І — що на ті гроші вони жити добре стануть.

А є серед них і ті, хто сили свої в цю справу вкладають тому, що храм земний для Бога будують, і важливим саме це вони вважають. І робота їхня — саме тому радість їм приносить!

Так само — в житті всьому своєму може людина нелегко жити, ніби каміння важке тягає, і при цьому не бачить вона в житті своєму сенсу. І немає їй від існування такого — ані світла, ані радості, ані майже жодної користі!

Інша може жити так, ніби роботу свою вона — з обов’язку виконує і за це плату отримує: добре попрацює — багато отримує, погано попрацює — мало отримує.

А може людина призначення життя свого — перед Отцем Небесним усвідомлювати! І тоді — й життя його все преображається!

Кожна справа такої людини — з любов’ю до Бога звершується, маленька вона чи велика! Кожен день життя — значимим стає! Тому що все нові цеглинки вкладає вона в будівництво себе-душі. Кожна справа добра — такою цеглинкою стає!

І зростає любов сердечна у такої людини! Й усвідомлення себе-душі перед Богом укріплюється! І Бог їй тоді — в кожній справі — Помічник, Порадник і Друг!

Тоді починає вона будувати Храм для Бога — в серці духовнім своїм!

… Храми земні — потрібні. Але вони — всього лише символи того, що Бог і тут на Землі живе, на нас завжди дивиться! Ніби нагадують вони людині про Небеса, про життя інше, про Отця Небесного!

Та в храмі земному може людина колодою нечутливою стояти і Божої Присутності не відчувати.

Можна й інакше: в кожному місці, де б не була людина, вона Бога у Храмі, зведеному нею в серці її духовному, відчуває. І невідокремлена тоді від Бога така людина, і на Небеса їй сходи відкриті!

Преобразити себе як душу, ставши душею — як свічка величезна палаюча, що світить і пітьму розганяє, — це ж теж є робота, що здійснюється для Бога!

Це означає — преобразити себе-душу у Вогонь Любові Божої, що освітлює і Храм Серця, і весь простір довкола!

Тільки не всі вважають це роботою…

Але ж це є найважливіший труд в житті людськім! Бо він — для Бога!

… Свічка — вона маленький вогник свій створює, і світло від неї — не велике. Та народжується надія, коли на такий вогник дивишся: ніби пітьма більше не владарює там, де вже горить свічка…

Але Вогонь Любові, розпалений у серці духовному, — може бути величезним!

… Адже може кожен жити життя світле й радісне, осяяне любов’ю сердечною!

Чому світло в серці духовному запалюється? І чому буває так, що немає любові в душі?

Присутність Божа в серці духовному — це Світло запалює! Любов Божа на інших ллється з серця такої людини — і від цього запалюється і в інших серцях це Світло!

А потім — дедалі сильніше й сильніше може ставати Вогонь Любові в душах!

От чув ти слова «домашнє вогнище»? Так — про той дім говорять, де любов панує. А про той дім, де немає любові, — так не скажуть!

Вогнем, що всіх довкола зігріває, живить, береже, — може стати людина, в якій Любов Божа укріпилася!

І не обов’язково для таких людей — щоб однією сім’єю жити. Можна ж саме тáк — і до кожної людини ставлення будувати, якщо пам’ятаєш, що всі люди — діти Божі: брати й сестри одне для одного!

І може така людина нести в собі Світло Боже!

Все сильніше Вогонь Любові в душі горить! І тоді — пізнає людина, що значить Серце Христове! Тобто, пізнає вона Любов Божу Всеосяжну!

І — сяє віднині в душі Джерело Любові Божої Невгасимої! Це — подібно до Сонця! Сонце — всі створіння рівно освітлює і зігріває!

Отак і слід Храм Божий будувати, освітлювати й світити з Нього, служачи цим — Богові й людям!