---

Казки дiдуся Ванi/Казка про останнє полювання

---

Казка про останнє полювання

Анютка, як завжди, зайшла до кімнати дідуся Вані, аби почути нову казку.

А на стіні в тій кімнаті висіла велика фотографія — портрет дідуся Вані молодим, на коні й у військовій формі.

Анютці дуже подобався цей портрет. На ньому дідусь Ваня був таким гарним! І кінь був йому під стать!

Дідусь Ваня і на старість лишився гарним: зросту високого, плечі широкі, руки сильні, вуса пухнасті сиві.

Анютка дуже любила розчісувати ці вуса маленьким гребінцем. А кінчики — на пальчики закручувала, коли дідусь Ваня їй це дозволяв.

Мріяли вони із дідусем Ванею, що куплять коників і разом кататимуться. Втім, поки що такі мрії не здійснювались. І тому Анютка влітку, катаючись на велосипеді, часто уявляла, що це — її вірний кінь! Навіть збираючись із татом їхати на велосипедах, вони говорили: «По конях!» Та й сідати на велосипед Анютка навчилася так, як на коня: «по-чоловічому», щоби потім швидко навчитися і на коня застрибувати!

… Але цього разу Анютка, подивившись на фотографію, запитала дідуся Ваню про інше:

— Скажи, дідусю, а ти на війні був?

— Був, Анютко. Тільки я тобі про це зараз не розповідатиму.

Війна дуже багато горя людям приносить! Це не казка, коли солдати верхи — проти танків скачуть, бо їм командири таке наказали…

Страшно це і погано, коли війна!... Тоді й людей, і коней, та й інших тварин калічать і вбивають… Стільки болю страшного буває під час війн!...

Навіть якщо за справедливість війна — в цьому теж немає радості! Краще тобі такого не бачити ніколи!

Тут Анютка замислилась і сказала:

— А ми з хлопцями влітку у війну гралися… У мене друзі — хлопчики. Їм подобається грати у війну. Ми вдавали, що стріляємо з пістолетів та рушниць іграшкових в уявних супротивників — і перемагали, звичайно. Цікаво було: ховатися, в засаді лежати не ворухнувшись…

Значить, це погано: стріляти, у війну гратися?

— Ти про це, Анютко, сама подумай і виріши: добре це — чи погано? І — чому?

— А пам’ятаєш, я обіцяла тобі сказати, яке чарівне бажання я б хотіла загадати?

— Пам’ятаю. І як? Придумала?

— Тоді в мене не виходило, а от зараз — придумала! Я б загадала, щоб війни ніколи не було! Здійсниться таке моє бажання?

— Хороше ти бажання придумала, Анютко! Тільки мені здається, що недостатньо тобі одній — таке бажання задумати. Щоб воно здійснилося — дуже багато людей те ж саме задумати повинні! Отоді — обов’язково здійсниться!

… Важливо, щоб кожен умів зрозуміти правильно: чим є добро, що чинити можна і потрібно, — а що приносить шкоду іншим, і тому це погано!

Як немає нікому жодної шкоди — то це можна робити. Якщо ж — ще й користь іншим від твоїх учинків, то це взагалі чудово!

Про це завжди міркувати корисно!

… Давай-но я тобі розповім, як я таке зрозумів про полювання, коли востаннє полювати пішов.

— А ти й мисливцем був?

— Був, Анютко, та ще яким!

Полювання — на війну трохи схоже. Тільки мисливці про це якось не думають зовсім, і я теж не думав. Мені й на думку не спадало, що стріляти в птахів і звірят — гріх!

Багато людей полює… І, начебто, з давніх-давен так заведено… — тому й не замислювався про це…

Подобалося мені на полювання ходити…

Це ж — яка приємність: заночувати в лісі біля багаття під відкритим небом, тишу нічну послухати, світанок зустріти!

Часто мисливці ховаються і довго-довго у засідці сидять, чатують, спостерігають за птахами і тваринами. Навіть спеціальні місця влаштовують, щоб підстерегти пташку або звіря.

Місце, яке мисливець спеціально готує, щоб його самого видно не було, а він — усе міг бачити, називається «засідока».

Цікаво в такому курені з гілок сидіти, пісень пташиних слухати, дивитися, як сонце сходить! Стільки краси у вранішньому лісі побачити можна!

Ти яких пташок знаєш, Анютко?

… Анютка замислилась і почала перераховувати:

— Горобці, голуби, ворони, шпаки, синички, снігурі, качки, лебеді…

— Певно, ще гусей знаєш?

— Про гусей я тільки у книжках читала і по телевізору їх бачила. А справжніх — не бачила.

— Є пташки, що поруч із людиною живуть. А я, поки мисливцем був, безліч птаства різного лісового побачив, і пісень їхніх прекрасних слухав: і глухарів, і вальдшнепів, і бекасів, і тетеруків.

… Ну от, відволіклися ми з тобою…

Полював я того разу на качок. Стіночка-заслінка в мене була з очеретин. Сиджу собі за нею, спостерігаю.

Бачу: селезень гарний пливе. Селезнем — качиного самця називають. У нього на голівці пір’ячко темно-зелене, смарагдове, а на шийці — смужечка біленька. А самочки — усі пір’ячком коричневим укриті. Бо вони — маскуватися мусять, коли яєчка висиджують, а потім за пташенятами своїми доглядають.

… От — пливе цей селезень, лапками у воді перебирає, не бачить мене.

Залюбувався я на нього! Навіть завагався: може, не стріляти, пожаліти такого красеня?...

Ти б от — як вчинила? Пожаліла б?

— Так, я б пожаліла! — впевнено сказала Анютка.

— А я тоді подумав-подумав і вирішив, що це така слабкість мене від краси опанувала!

Мисливцем я був досвідченим — ніколи раніше такого зі мною не траплялося. Краса — красою, а справу свою — виконуй! Стільки дичини настріляв я за своє життя: і тетеруків, і куропаток, і зайців, і на кабанів полював, і на лосів! І що це я раптом так розчулився? Не розумію! Неподалік інші мисливці стріляють, не я — так інший мисливець цього селезня підстрелить! Сезон полювання вже ж розпочався…

Прицілився знову, ось уже й на гачок спусковий ніби натиснув — аж тут щось нечуване відбулося! Хочеш — вір, а хочеш — не вір! Замість того, щоб дріб із рушниці вилетів, — я сам, як куля, вилетів — і в тілі того селезня опинився! Лапками перебираю, по воді пливу, а думаю — досі як людина…

А може, і качки думати вміють? Цього я не знаю…

Та хоч на качура і перетворився, а про те, що мисливцем був, — я пам’ятаю. І що з рушниці прицілився — пам’ятаю.

Почав я чимскоріш відпливати в очерети — подалі від того місця.

Аж тут між очерету — човен. А в ньому інший мисливець на мене рушницю навів, цілиться… Я ще швидше лапками запрацював, залопотів крилами! І — злетів!

«Ну все, врятувався!» — думаю.

Я ж раніше, поки людиною був, літати не міг. А тут від захвату мені аж подих перехопило! Озеро все з височини видно, ліс навколо, від озера — чимала річка бере початок. Краса!

Вирішив я до річки летіти.

Та де там!

«Бах, бах!» — це в мене стріляють…

Злякався! Але ж не сховатися: зусібіч у мене ціляться!...

І — поцілили.

Біль — страшний в усьому тілі!... Зрозумів я, що це — кінець моєму життю прийшов… Почав я падати… І від болю того свідомість втратив…

… Однак, виявилося, що це — не кінець: несподівано відчув я себе у тілі тетерука. Сам увесь — у чорному пір’ї, а брови у мене — червоні, і на крилах та хвості є пір’ячко біленьке. Якщо хвіст розправити, як віяло, — то там якраз і буде це біле пір’ячко. Словом, мальованим красенем я себе відчув!

… Сиджу на верхівці берези, гілка під моїм тілом важким вгинається, розгойдується…

Роздививсь я довкола. Гарно! Світанок ледь-ледь починається, небо — рожеве від проміння сонячного, хоча сонечко не з’явилося ще з-поза лісу.

Тут мені співати захотілося! Та начебто — несолідно це: осінь все-таки, а не весна!

Тільки погода така, що співати — аж несила, як хочеться!

Вирішив, що, поки не бачить ніхто, злітаю я на тік та хоч трішечки поспіваю!

Тетеруки, Анютко, на току навесні танці свої танцюють і пісень співають.

Тік — це місце таке особливе, де навесні щоранку збираються тетеруки-самці. А самички — теж туди прилітають і з-за кущів на самців милуються, чоловіка кожна собі обирає.

Я за своє мисливське життя безліч разів бачив, як тетеруки токують. Майстрував я курінь спеціальний на току біля якого-небудь куща — щоб непомітним для тетеруків бути. Залазив туди ще затемна. І — сидів там тихо-тихо…

А довкола — тиша!

Тетеруки на свій тік прилітають рано, поки сонечко ще не зійшло, у темряві.

Сидиш так у курені — аж раптом — здіймаючи рейвах, безліч птахів разом прилітають, роздивляться — і давай бігати по току і підстрибувати, чуфикати від натхнення! А потім починають співати так, що словами передати важко! І один поперед одним вони виходжують, хвости розпушують, навіть часом бійку один з одним здіймають, щоб показати самичкам, котрий із них найбільш хвацький!

Бачити-то я це багато разів бачив, а от сам — не співав так ніколи. А тут, у тілі тетерука, — мені так цього закортіло!...

І — заспівав! І по току побігав, хоча й недовго: осінь все ж таки…

А тут — їсти мені дуже захотілось.

Полетів я назад на берези, всівся на гілці, де сережок березових рясно.

Дзьобнув я таку сережку березову — сподобалось!

Ще дзьобнув — смакота! На горішки трохи схоже.

Ти, Анютко, коли в лісі гулятимеш або на лижах будеш кататися — можеш скуштувати таких сережок березових. Людині теж можна ними поласувати!

Та не встиг я до схочу наїстися смаколиків березових і життям тетерука сповна натішитись! Тут у мене інший мисливець прицілився і бабахнув… Злякався я, полетів геть … Та де там?! Наздогнав мене наступний постріл того мисливця…

… Отут я в тілі тетерука помер, та неждано-негадано в тілі лося опинився…

Незвично! Рук немає, чотири ноги — і роги солідні такі!...

А поруч на галявині подружка моя, лосиха. Красуня! Ноги стрункі, довгі, хутірце золотом відливає!

От пішли ми з нею разом лісом гуляти.

То собі йдемо і скубаєм травичку, гілочки молоді з листячком, а то притулимося одне до одного, щоб показати, як ми одне одного кохаємо!

Аж тут — мисливці з собаками…

Бігли ми, бігли… Та тільки поранили мою подругу… А потім — і зовсім убили…

Я навіть бігти далі не став: нехай і мене вб’ють або пси загризуть! Тому, що немає мені щастя без моєї коханої!

Шкода мені її, лосиху мою, — аж до сліз!...

… І раптом пригадалось мені життя моє людське, дружина моя Килина: а раптом би і її хто вбив — так само, ні за що?!...

… Тут я знову в тілі своєму людському опинився. Сиджу в своїй засідоці, і селезень переді мною плаває, ні про що лихе не підозрює…

А я ж бо на спусковий гачок рушниці своєї так і не натиснув. Зрадів я цьому факту незмірно: що не вистрілив! Розрядив рушницю чимскоріш — і додому пішов!

Грибів, як завжди, назбирав по дорозі чимало. Килина моя дивується:

— Що це ти: з полювання, а сам із грибами прийшов?

… А я — ховаю посмішку у вусах. Ну як я їй розповім, що, як лось лосиху свою кохав, — так і я її, Килину свою, кохаю! І навіть, можливо, ще дужче!

А відтак — більше з рушницею до лісу не піду ніколи! У звірят і пташок більше не стрілятиму!

Потім вже — розповів і Килині про пригоди мої.

А вона супу наварила з грибів, картоплі, млинців напекла і говорить:

— Смачніше від такої їжі — і немає нічого! Так — ми з тобою і проживем: з городу та з лісових дарів!

… Отакі зі мною пригоди були, Анютко!

З тих пір і не стріляю ні в кого!

— Отже, стріляти і вбивати — це завжди погано?

— Завжди, краще б обійтися без цього! Лиш стається і так, Анютко, що інших хороших людей захищати потрібно, і доводиться їх від злодіїв боронити. І тоді — буває, що не вигадати іншого способу…

— А от у пташок, у звірят — можна ж ніколи не стріляти, а просто так ними любуватися! Хочеш, я попрошу тата — і він тобі фотоапарат подарує? У нього їх два!

— Дякую тобі, Анютко, за турботу! Та мені вже важко буде навчитися фотографувати. А ти от — вчися! Будеш пташок, звірят, красу природи фотографувати!

А про те, як жити і нікому не шкодити, — ти про це слушно стала думати!

І чинити старайся завжди по-доброму!

Якщо кожна людина про це з дитинства буде замислюватись, якщо в життя наміри свої добрі втілювати почне, — то, можливо, коли ти виростеш, вже ніде жодних воєн і не буде! Не будуть люди і тварин даремно вбивати! І всі будуть в мирі та щасті жити!