---

Казки дiдуся Ванi/Казка про те, кому потрібна шапка-невидимка

---

Казка про те, кому потрібна
шапка-невидимка

Анютка дуже любила гратися із дідусем Ванею в хованки. Втім, гра у них була особлива, геть не така, як з іншими дітьми.

Кімната у дідуся Вані була маленька, там ніде було ховатися по-справжньому.

Було в ній велике ліжко, стіл, два стільця і диван із дивовижною назвою — атаманка.

Саме на цій атаманці Анютка й ховалася. Затуляла очі долоньками, лягала обличчям додолу і лежала — тихо-тихо!

А дідусь Ваня рахував до п’яти і починав шукати.

Торкався сукні Анютки й говорив:

— А це що? Певно, моя Килина тут свої речі порозкидала…

Потім довго обходив кімнату, наче перевіряючи, де ж тут Анютка могла сховатися?

І тáк воно у дідуся Вані цікаво виходило! Він вголос розповідав у подробицях, що і в шафі Анютки не знайшов, і під столом її катма… Анютка ж з усіх сил намагалася завчасу не розсміятися. І навіть дихала тихо-тихо…

Потім дідусь говорив:

— Здаюся!

Тут Анютка, променіючи від щастя, схоплювалась на атаманці:

— Та от же я!

… Анютка і справді відчувала себе невидимою — і це було так весело й чарівно! Ніби виникала у неї здатність зникати зі звичного, видимого усіма людьми світу і ставати прозорою, як повітря, — а потім з’являтися знов.

… Одного разу, як Анютка трохи підросла, після такої гри в хованки вона сказала:

— От було б чудово — і насправді так вміти: зникати — і з’являтися, коли захочеш!

— А навіщо тобі вміти так робити, Анютко? — запитав її дідусь Ваня.

… І стали вони міркувати: навіщо комусь може знадобитися бути невидимим?

Ну, не тільки ж для того, щоб із дітьми в хованки гратися і завжди вигравати! Завжди вигравати — від цього і знудитись можна!

І вийшло, що не надто й потрібно людині у сучасному світі вміння бути невидимкою.

Анютка навіть засмутилася…

І тоді дідусь Ваня запитав:

— А хочеш, я розповім тобі казку про шапку-невидимку?

— Дуже хочу! — із захватом вигукнула Анютка і влаштувалася зручніше на атаманці.

— Ну що ж, тоді — слухай! — посміхаючись у сиві вуса, мовив дідусь Ваня.

… І почав розповідати:

— Жила собі шапка-невидимка. Довго-довго вона жила, багатьом героям допомогла битви із драконами виграти, царівен із полону злих чаклунів звільнити й усілякі інші подвиги вчинити.

Та тільки змінились часи.

Позникали богатирі та герої…

Опинилася шапка-невидимка в музеї старовинного побуту, лежить собі на вітрині під склом — і всі її «експонатом» називають, дивуються: яка гарна вишивка золотом, які візерунки вигадливі! А що вона чарівна — вже й не знає ніхто!

Нудно так шапці-невидимці жити! Не життя це зовсім: без діла лежати лежнем!

От вона й думає: як би їй життя своє таке одноманітне змінити?

А треба сказати, що, оскільки шапка була не звичайна, а чарівна, — то вміла вона думати, як людина. Так-так! Стільки років вона на різних мудрих головах жила — що навчилася уму-розуму!

Аж тут якось вдерлися до музею злодії. Вкрали вони різні старовинні речі золоті, а заразом і шапку прихопили: можливо, її теж за великі гроші продати вдасться, старовина, як-не-як, візерунки золотом вишиті!

І один злодій взяв та й надів шапку на голову, бо так багато награбував, що і в руках не втримає.

Зиркнув на себе у дзеркало — а його там немає…

Зметикував тоді, наскільки йому пощастило: це ж як зручно красти, коли тебе ніхто не бачить!

Почав він спритні грабунки один за одним здійснювати.

Та тільки шапці бридко це було!

«Раніше я героям і богатирям допомагала… А тепер — от до чого докотилася: до злодія в посіпаки потрапила! Вже краще у вітрині як у труні скляній лежати, ніж така ганьба!» — міркувала вона.

Від думок того злодія, на чиїй голові їй щоночі тепер доводилося бувати, — нудило! Тож одного разу, коли він грабував у великій крамниці, постаралася шапка-невидимка: зачепилася вона за полицю — та й на підлогу впала.

А злодій цього не помітив — тож продовжує свою гріховну справу, ніби він — невидимий. Але для всіх тепер його вчинки стали очевидні!

Тут злодія і спіймали!

А шапку-невидимку заарештували разом із ним. Та тільки не знали про її якості чарівні…

… Лежить шапка-невидимка на столі в кабінеті у сищика — як речовий доказ…

А тут — осінь. В кабінеті — зимно. Ще й дме від вікна …

Надів сищик шапку на голову — і тієї ж миті зник.

Сищик цей був не в тім’я битий. Миттю збагнув, яка користь від невидимості буде в його роботі.

Почав він злодіїв тепер дуже спритно ловити.

Спершу зраділа шапка-невидимка такій зміні у своїй долі: «Все ж — у добрій справі допомагаю! Хоча мій новий власник і не богатир, та справу корисну робить!»

… Але потім так вона знудилася за шахраями підглядати, що вирішила як-небудь змінити свою роботу.

Одного разу опинилася вона в лікарні, куди сищик прийшов свідка опитувати. Там йому халат білий видали, а шапку разом з іншим верхнім одягом звеліли в гардеробі залишити.

Отут шапка-невидимка і примудрилася з вішака впасти! До того ж, так вдало впала, що потрапила до одного з пакунків, котрі передавали хворим дітям від батьків. А сьогодні до цих дітей навіть батьків не пускали: був карантин.

Так вона в палаті у одного хлопчини між гостинців опинилася.

А він — через хворобу свою — їсти не хоче. Тож до пакунка і не зазирає навіть.

Лежить хлопчик і думає, як би йому сховатися? Бо зараз лікар прийде й укол болісний робитиме.

А шапка-невидимка будь-які думки легко розуміла. Бо думки в невидимому звичайним оком світі — існують! І шапка-невидимка на тому світі невидимому таки непогано зналася!

От і розуміє вона легко, про що хлопчик хворий думає. Так і кортить їй з пакунка вистрибнути: «От же — я! Надінь мене скоріш!»

І тут помітив хлопчик між апельсинів та яблук щось зовсім незвичайне. Витяг він шапку-невидимку, подивувався — і надів.

Лікар прийшов до палати, а хворого хлопчика ніде немає… Паніка здійнялася, по всій лікарні медсестри й санітари бігають, шукають…

А хлопчик спочатку зрадів, встав і коридорами лікарняними пішов: тáк він хотів додому повернутися, за мамою й татом скучив!

Втім, невдовзі йому від хвороби його стало зле, і він упав без сил. Тут вже шапка-невидимка постаралася з голови хлопчини скотитись — щоб його могли знайти якнайшвидше.

А сама думає: «Ото — якого лиха накоїла! І як же мені далі бути, щоб користь приносити? Поки що й гадки не маю!»…

А хлопчик шапки більше не надіває, лиш ласкаво розмовляє з нею, як із другом: про печалі свої розповідає, про образи на життя своє, таке нещасливе лікарняне, про страхи свої. А шапка мовчить, слухає. Та й собі міркує: «Як зарадити цій біді?»

Якось хлопчик попросив:

— Шапко, ти ж — чарівна! Чи можеш зробити так, щоб хвороба назавжди перестала мене бачити?

… Задумалась про це шапка-невидимка…

Почала вона спостерігати, як темна тінь у невидимому оком звичайної людини світі наближається до тіла хлопчика — і нападає на нього, до тіла вдирається! Тоді, власне, і стає йому зле…

Лиш того, як цю тінь вигнати — не знає вона…

А хлопчик, щоб йому не так самотньо і страшно було ночами, клав шапку під подушку.

І вона вирішила: «Аби розрадити свого нового друга — буду йому чарівні казкові сни показувати! »

У цих снах хлопчик був сильним, сміливим, здоровим, і різні цікаві пригоди з ним ставалися. У кожному такому сні він змагався зі злом — і перемагав, і рішення вірні, добрі приймав і виконував їх завжди. Ніколи не боявся, не плакав, а був схожий на тих богатирів, яким у давнину допомагала шапка-невидимка.

І після кожного такого сну прокидався хлопчик дедалі міцнішим і сповненим сил!

І чимскоріш хотів стати таким, яким бачив себе у снах! Тож почав старатися з усіх сил! Навіть уколи болісні тепер без страху терпів — щоб пошвидше одужати!

Поступово енергії темні взагалі щезли з його тіла.

І коли тінь злісна в черговий раз прийшла, аби ще підсилити хворобу, — то зовсім не побачила хлопчика.

Вдалося-таки шапці-невидимці хворобу ту у хлопчика перемогти, що всі вважали невиліковною!

Подиву лікарів не було меж! І хлопчика невдовзі виписали з лікарні.

А він, перш ніж виписатися, шапку-невидимку хворій дівчинці з сусідньої палати віддав. І оповів їй, як йому ця шапка чарівна одужати допомогла.

Для дівчинки шапка теж стала вигадувати різні чарівні казки — щоб дівчинка в них себе здоровою, сильною, красивою, доброю та ласкавою відчувала.

І від дівчинки — хвороба теж відступила, а потім і минула зовсім. Тому, що й дівчинка сама змінилася і дуже сильно постаралася одужати.

Так з того часу і почалися в тій лікарні зцілення чарівні.

Лікарі — дивуються! А діти — шапку одне одному передають!

Єдине тільки тепер шапку-невидимку засмучувало: що дуже мало вона встигає! Бо хворих дітей у лікарні — так багато!...

… І тут так вийшло, що один маленький хлопчик, у котрого шапка в той час під подушкою жила і сни йому чарівні показувала, розповів про неї лікареві.

Лікар — людина серйозна, в світ невидимий і чарівний не вірить. Але ж зцілення — факт!

Стали шапку різними приладами досліджувати, вивчати. Тканину на різні аналізи повідрізали, нитки золоті повисотували…

Лікар же цей — сам жоднісінького разу не надів її! Коли б надів, то, можливо, і вдалося б шапці нашепотіти йому про те, що вона за своє довге життя довідалася: що не лише тіло необхідно лікувати — але й душі допомогти треба хворобу здолати! Разом у них би краще виходило!...

Але ж ні…

Ет, як шапці-невидимці все це не подобалося! І тáк вже вона не молода була, а тут — і підкладку відпороли, і різними речовинами змочили!...

Вже ледь не розчарувалася вона в медицині, хоча розуміла, що без ліків і різних процедур — їй самій із хворобами дітей було б не впоратись.

Аж тут — знову пощастило! Віддав її лікар письменникові, що в тій лікарні лікувався.

Розповів йому лікар про історії зцілень, що з дітьми відбувалися, і каже:

— Ось тобі сюжет для казки, займися на дозвіллі!

… Ну, з письменником шапка міцно подружилася!

Вона йому казку розповість — а він її запише й усім дітям вранці читає!

Отак і стали вони жити!

… Лиш тільки, одних діток у лікарні зцілюють, а їм на зміну нових до лікарні привозять…

… От, одного разу прийшов до тієї лікарні клоун — юнак-волонтер — дітлахів потішити. Смішну виставу їм показував, розвеселити старався…

Тут шапка-невидимка і говорить письменникові:

— Віддай мене, будь ласка, клоунові!

— А як же я казки писатиму?

— Ти вже й без мене зможеш складати казки, що зцілюють! Ти ж зрозумів найголовніше: що не живуть хвороби там, де світло і любов у душах сяють! Невидимі та недосяжні для хвороб такі душі дуже швидко стають!

А я із цим юнаком — справжні дива робитиму! Треба ж і здоровим дітям допомогти, щоб вони не хворіли — ні тілами, ні душами! І — щоб з них виростали не грабіжники-злодії, а справжні богатирі! Треба так зробити, щоб диво не казкове, а справжнє повернулося в життя людські! Оце — справа була б по мені!

А юнак цей — людина дуже підходяща! Не в змозі ж навіть найбільш чарівна-пречарівна шапка нічого путнього зробити без людини розумної! Тільки така людина і своє життя змінити здатна, й іншим в цьому допомогти!

Вийшов письменник у коридор, бачить — стоїть молодий клоун із цигаркою і мало не плаче! На обличчі — посмішка до вух гримом намальована, а очі — сумні-пресумні!

Мовить до нього письменник:

— Що, хочеш дітям допомогти, а як — не знаєш?

— Так, хотів би: шкода їх — до сліз!...

А ти знаєш, як їм допомогти?

— Дещо — таки знаю! От тільки цигарки палити — кидай, друже! Менше буде гидоти, якою діти дихають! Деякі ж від того і хворіють, що поруч із ними інші люди палять!

Молодий клоун викинув цигарку до урни…

— Ось — кинув!

— Назавжди?

— Назавжди! Кажи, як дітям допомогти можна?

— Ось тобі подарунок! Це — шапка-невидимка!

— Жартуєш?

— Ні!

Юнак зняв свою шапку з помпоном, надів шапку-невидимку — і тієї ж миті зник!

У дзеркалі відображалося лише тіло письменника…

— Привіт! — сказала шапка-невидимка новому другові.

Письменник підтвердив:

— Так, вона говорити з людьми вміє! І думки твої читати може! І тобі розумні поради даватиме! А головне — разом із тобою вона хоче вчитися, як людям краще допомагати!

Вона мене навчила, як казки чарівні писати. І тебе багато чому навчити обіцяла! Думаю, вона тобі знадобиться, щоб вистави чарівні показувати, вміння чарівні в людях відкривати!

* * *

Дідусь Ваня подивився уважно на свою маленьку слухачку і закінчив:

— Ну от, Анютко, на цьому — казці кінець. А що було далі — я не знаю.

… Анютка цього разу так заслухалася, що навіть жодного разу дідуся Ваню не перебивала. Лише тепер запитала:

— Дідусю, а про шапку-невидимку — це в тебе бувальщина чи небилиця?

— Трішки — бувальщина, трішки — небилиця. Мені цю історію той самий письменник-казкар розповів. Ми з ним познайомилися в тій лікарні. Ще він обіцяв, що книжку напише із казками шапки-невидимки.

А письменники-казкарі — вони більші від мене вигадники! Так що, ти вже сама виріши, де в цій казці вигадка, а де — правда!

Бо справжнє диво — не в тому, щоб невидимим бути за допомогою шапки-невидимки чи в повітрі літати на килимі-самольоті, а в тому, щоб дивовижні справи робити, які радість і користь людям приносять!