Сучасні знання про Бога, Еволюцію, сенс життя людини.
Методологія духовного вдосконалення.

---

Ізнанка світу матерії/Перші місця сили

---

Перші місця сили

Вийшовши з електрички, ми дуже спокійним кроком рушили до берега моря. Дув сильний холодний вітер, накрапував дощ, сонце виглядало із-за хмар лише зрідка.

Потім ми йшли по прибережному піску, переходили в брід струмки, що впадають в море…

Зупинившись раптом, Владімір обернувся і сказав:

— Ось — перше для тебе місце сили — робочий майданчик Крішни. Ось — і Він! Можеш з Ним поздороватися!

Із-за емоцій, що нахлинули, і думок, я не змогла видавити з себе нічого кращого, ніж так в думках і сказати: «Здрастуйте, Крішна!». І в сум'ятті замовкла. Більше нічого «розумного» в голову не приходило. А емоції радості озвучити в словах — не вдавалося.

Владімір тактовно допоміг мені вийти з настільки скрутного положення, запропонувавши продовжити дорогу.

Проте він пояснив, що з Богом можна і потрібно вчитися розмовляти, потрібно вчитися любити Його, обіймати Його…

… Незабаром ми зупинилися біля вільхи повалену штормом.

— Це — вільхові сережки, — показав Владімір. — Ними харчуються рябчики.

Ми пройшли ще декілька метрів — до впавшої великої берези.

— А це — березові сережки, улюблені ласощі тетеруків.

Проходячи повз декількох свіжих пнів, він раптом зупинився і вказав на один з них:

— Чому він — мокрий?

«Ось — і іспит!», — подумала я, пригадавши, як в одній з його книг Владімір описував «іспитування» тих, що бажають вчитися у нього: пропонувалося спочатку заповнити анкету з дуже простими питаннями, які, проте, показували інтелектуальну спроможність претендентів. На цій основі і приймалося рішення: брати або не брати на навчання?

… Минулий дощ як причина мокроти пня — це було б дуже банальним поясненням. Адже і всі інші пні виглядали зовсім не настільки мокрими. Я «запідозрила» існування ускладненого варіанту відповіді. Приглянувшись, побачила, що ця «мокрота» — густіша, в порівнянні з водою. Значить, це — «рідина цього дерева», вирішила я, з переляку не будучи в змозі пригадати, як же вона називається простіше.

— Так, це — сік берези, — закінчив Владімір початий мною розвиток думки. — Дерево було спиляне в цю зиму. Але, оскільки його коріння ще не померло, воно продовжує посилати вверх сік.

… Через якийсь час ми знову зупинилися. Владімір оголосив:

— Ми прийшли на потрібне нам зараз місце сили. Попрацюємо тут достатньо довго. Отже — пісяємо!

Як виявилось, дана тема не була «забороненою» або такою, що викликає збентеження в групі Владіміра.

Чоловіки пішли вперед. Володарі жіночих тіл залишилися у вельми вдало вибраному для нас Владіміром для цієї мети місці серед кущів.

… А опісля декілька днів мені довелося почути із цього приводу цілу «лекцію» Владіміра, вельми несподівану. Він, жартома, назвав її: «Теорія пiсяній». Але про це я розповім пізніше.

… А зараз ми, як виявилось, зупинилися поряд з робочим майданчиком Божественного Вчителя, одного зі Святих Духів, — Хуаніто.

— Спробуй відчути кордон цього місця, — говорив Владімір, показуючи її мені. — Тобі треба буде самостійно навчитися чітко визначати кордони місць сили.

Я не відразу зрозуміла, що саме повинна відчувати, тому затрималася і переступала кордон багато раз.

Невелика різниця в емоційному стані, так, відчувалася…

Але вже через приблизно півгодини відчуття стали набагато чіткішими, з'явилися легкість і упевненість їх сприйняття.

І навіть сонечко раптом виглянуло із-за хмар і пригріло! Це було вельми до речі для мого змерзлого тіла, і підмерзнувших пальців рук і ніг.

— Ти знаєш, хто такий Хуаніто? — запитав Владімір, коли я наблизилася.

— Учень Лао… — невпевнено почала я і також невпевнено закінчила: — Цзи…

— Ні, ми не знаємо Його Вчителів.

Я в думках стукнула себе по лобу: адже сплутала з Божественними Учителямі Хуанем і Ханем, про Яких Владімір розповідав в книзі ‘Класика духовної філософії і сучасність’!… Я відчувала себе винуватою. Хоча впадало в очі те, що до розмов з Владіміром, як до іспитів, — відношуся лише я одна.

— Хуаніто — індіанський духовний Вождь по останньому втіленню, — продовжив тему Владімір.

Я ледве не підстрибнула: індіанський!

… Перша прочитана мною книга про індіанців — це ‘Віннету — вождь апачів’. Мені було тоді дванадцять років. Але замість захвату від захоплюючих пригод, я тоді… розревілася, зрошуючи гіркими сльозами подушку: «Як?! Такий чудовий, такий сміливий, такий красивий і такий гордий народ — живе в резервації! Яка жорстокість!».

Для мене це був емоційний шок: я вперше побачила за межами свого маленького світу, як мені здавалося, — жорстокість, якій Бог… дозволяв бути…

Це не викликало тоді в мені сумнівів відносно Його Любові, я могла лише здогадуватися, як багато мені належить ще дізнатись і зрозуміти. Згодом я взнала і те, що індіанські резервації — це зовсім не місця як би тюремного ув'язнення індіанців, чому нас вчили в «радянських» школах. Навпаки, це — землі, віддані у володіння індіанцям, що бажають жити способом життя їх предків. Причому той спосіб життя вони самі для себе вибирають. А «блідолицим» вхід в резервації заборонений або строго обмежений; останнє теж визначається самими індіанцями, що проживають в тих резерваціях.

Незабаром я перечитала всі доступні книги і інші матеріали про індіанців. Тоді ж познайомилася з ‘Піснею про Гайавату’, але… нічого не зрозуміла. Лише залишилося відчуття чогось дуже світлого і таємничого. Я також вивчила всіх індіанських героїв: їх імена, роки життя, їх заслуги, шукала їх образи у фільмах. Навіть знала, яке плем'я в якій частині Америки знаходилося і як називалося. Дійшла навіть до того, що стала вивчати якийсь з індіанських мов, але досить швидко зрозуміла, що це моє захоплення вже переходить кордони нормального…

А ще впродовж багатьох років я мріяла одного дня виїхати назавжди до Північної Америки до індіанців, які жили в лісах і горах. Я придумувала майже кожен вечір перед сном історії, як я їх знайду, як познайомлюся, як вони мене залишать назавжди у себе. Так я вигадувала цілі «серіали». Ще я уявляла прерії, по яких зможу скакати обов'язково на дикому мустангу, каньйони, по яких навчуся безстрашно лазити, величезне сонце над озером, яке я зможу зустрічати кожен ранок, звірів і птиць, які мене не бояться…

Але кожного разу на ранок я пробуджувалася в чотирьох стінах задушливої кімнати в міській квартирі…

… А зараз моя уява намагалася намалювати Хуаніто, яким Він міг бути: довге чорне волосся до плечей, смугляве обличчя, карі очі, орлине перо в головному уборі…

Але про це я не наважувалася запитати у Владіміра, щоб уточнити.

… На лісовій галявині серед сосен і ялиночок виявилося старе кострище. Скинувши рюкзаки, ми назбирали дрова і розпалили вогнище. Потім підкріпилися бутербродами з сиром і кавою.

Владімір встав першим, підійшов до мене, протягнув руки і допоміг звестися на ноги.

Потім він узяв мене м'яко за долоні, точніше — навіть за пальці рук, перевіряючи їх на рівень теплоти. (У листуванні з ним я розповідала, що дуже мерзну і одягаюся, «як капуста». Особливо страждаю від «відмерзання» пальців — навіть при плюсовій температурі повітря… У відповідь тоді він запропонував мені декілька пранайам для прочищення меридіанів рук і ніг).

— Що ж, — сказав він, — ти добре попрацювала і з цим: руки-то — адже дуже навіть теплі!

«Адже і справді — теплі!» — схаменулася я в думках.

— Розслабимо ноги і зігнемо їх злегка в колінах, — почав свої пояснення Владімір, показуючи це на собі. — І почнемо м'яко перекочуватися з одного боку в інший, як водорості у воді, що ледве ворушиться.

Потім він витягнув руки в сторони, долонями вгору, на рівні плечей.

— Представимо на одній долоні золотисто-вогненне сонечко і почнемо перекочувати його з однієї долоні в іншу — крізь руки і анахату. Повторюємо цю вправу багато раз.

Фізичними очима жодного сонечка я не бачила. Але створилося абсолютно чітке відчуття кульки, що інтенсивно світиться і перекочується з однієї руки в іншу.

— Дивимося з анахати! — поправив Владімір, дивлячись на мої старання. — Фізичними очима дивитися — сенсу не має!

Я намагалася робити все в точності, як інструктував Владімір. Але повністю віддатися цій вправі — все ще заважали емоційна скутість у присутності Владіміра і знов, підступивший на віддаленні від кострища, холод. А також… — відчуття дивацтва того, що відбувалося… з позиції мого звиклого все аналізувати і ставити під сумнів розуму.

У останньому ж я готова була стрибати від радості: ось воно — справжнє! — нарешті! Я — тут! І те, про що мріяла, — відбувається!

Мені надали самостійне подальше освоєння вправи.

В кожного ж з інших членів групи був свій власний список завдань на сьогоднішній день. І, як я зрозуміла, вони складали його завжди.

Хвилин через п'ятнадцять, проходячи повз, Владімір відмітив:

— Якщо втомишся або замерзнеш — приходь до вогнища.

Таких питань я собі не задавала. Але, подумавши і прислухавшись до відчуттів, вирішила, що все-таки треба підійти до вогнища, де вже зібралися всі інші і готувалися розливати з термосів чай.

… Раніше я інтенсивно займалася легкою атлетикою. Там під станом втоми малося на увазі «повне викладення», коли «мова на плечі» і «ноги підкошуються».

Але Владімір пояснив, що в духовній праці до такого стану доходити не можна: у пам'яті повинні фіксуватися оптимальні, найбільш яскраві медитативні стани — на противагу «кволим і немічним».

Отже, я стояла, спостерігаючи за вогнищем. Тіло приємно зігрівалося.

— Образ полум'я кострища можна помістити в свою анахату, — знову заговорив Владімір. — А потім — можна розташувати його нижче за тіло, «роздути», перетворивши на величезне вогнище, і таким чином «пропалювати» тіло, очищаючи його цілком від всіх грубих енергетичних включень.

Я спробувала. Образ великого розпаленого кострища добре виходив.